Частина перша
Сестра
Тільки чисті блакитні очі виказують у цій змученій жінці, що втратила інтерес до життя, колись гарну й енергійну Еліму. Важко повірити, що їй лише 42. Із цих років рівно третина – чотирнадцять років – присвячена спробам урятувати її єдиного брата Адама, якого забрали з їхнього дому у столиці Чечні Грозному під час зачистки й засудили до 18 років позбавлення волі. Нещодавно їй поставили діагноз: неоперабельна пухлина мозку, – і лікарі кажуть, що жити їй лишилося недовго.
«Мені вже не лишилося сліз, і серце моє вже й не болить», – каже мені Еліма (ім’я змінене), коли ми гуляємо з нею маленьким містечком попід Прагою. Я подумала було собі, що так вона й говоритиме, короткими реченнями, – та помилилася. Ми таки змогли поговорити довше.
Початок Другої чеченської війни був жорстокий. Житлові будинки, цілі квартали, містечка й села оточували й затримували не розбираючи всіх підряд. Панували насильство і практика вимагання викупів за забитих до напівсмерті людей чи продаж тіл убитих їхнім родинам. Російські військові залюбки брали гроші за «інформацію» про зниклих безвісти, що була свідомою неправдою, а потім із лайками проганяли родичів, чиїх синів, чоловіків чи братів раніше вивозили в невідомих напрямках.
Адама взяли в його домі в Жовтневому районі Грозного. Пізно ввечері 16 квітня 2000 року біля його воріт зупинилися військові УАЗи і бронетранспортер. У дім увірвалися солдати в масках і відразу почали його бити.
Солдати звернули особливу увагу на те, що Адам читав «Декамерон» Боккаччо. Один із них жбурнув книжку на підлогу і, грубо лаючись, розстебнув при всіх ширінку й напудив на неї. Батько Адама розлютився: «Як ви можете так поводитися?» Кілька ударів прикладом знепритомнили його. А на матір Адама, яка лежала під стіною на підлозі з серцевим нападом, ніхто й уваги не звертав.
На фасаді, на віконниці, заповненій мішками з піском, білою фарбою було написано: «Начхати нам на вашу біду»
На світанку сусідка Еліминих батьків кинулася розповісти їй, що сталося, і сказала, що її батькам зовсім зле. Сусідка порадила Елімі взяти більше грошей, щоб урятувати брата, як вона сказала, «від цих ханти-мансійських виродків». «Не зробиш цього сьогодні – пізніше й слідів його не знайдеш», – кинула сусідка і втекла.
«Я була доброю швачкою, і гроші ми мали», – продовжила Еліма. Опергрупа Міністерства внутрішніх справ Росії в Жовтневому району розташувалася у триповерховому будинку, де раніше був інтернат для глухонімих дітей. Коли вона з чоловіком прийшла до головного входу, там уже було багато чеченців, чиїх синів чи братів позабирали протягом ночі. На фасаді, на віконниці, заповненій мішками з піском, білою фарбою було написано: «Начхати нам на вашу біду».
Стіни були обписані назвами міст і іменами спецпризначенців, які прибули звідти до Чечні. Один такий напис запам’ятався їй особливо: «Ми допоможемо вам померти. ОМОН УВС Ханти-Мансійського автономного округу». «Система полягає в тому, що ти ніхто, а якесь немите бидло з ґвинтівкою має твоє життя у своїх руках, – каже Еліма. – Пізніше я зрозуміла, як добре в них організований фінансовий бік. Коли даєш їм гроші, вони перестають казати: «Я його не бачив, я його не затримував». Гроші ніби зв’язували нас якоюсь домовленістю. Від них вони ніколи не відмовлялися».
Того дня Еліма взяла з собою дві тисячі доларів, але її брата не відпустили. Їй сказали прийти наступного ранку, а коли вона прийшла знову, запросили ще півтори тисячі. Прочекавши до пізнього вечора, Еліма знову пішла без брата. Наступного дня вона дізналася, що міліціонер, який узяв гроші і пообіцяв «закинути слівце» за її брата, вже поїхав до Ханти-Мансійська. Оперативник, який розповів їй про це, сказав, що тепер треба п’ять тисяч. «Тепер усе буде важче: порушили справу, так що буде суд. Але не турбуйся, твій брат живий», – сказав він.
П’ять тисяч доларів, які Еліма позичила і передала оперативникові, не дали їй змоги навіть побачити брата. Спецпризначенці дуже радо брали передачі для затриманих – їжу й одяг, – але аж потім вона дізналася, що те все вони лишали собі. Вона вже й не пригадує, хто порадив їй найняти адвоката і скільки вона йому заплатила – тільки каже, що багато грошей пішло. Кожну копійку, яку мала тоді Еліма, вона витратила, намагаючись урятувати Адама з-під арешту. Її батьки обоє померли ще до початку суду – як кажуть чеченці, згоріли з журби. Еліма продала родинний дім і Адамове авто майже за безцінь. «Я не мала більше грошей, – каже вона. – Руки мене вже не слухалися – я вже не могла шити».
Настав день суду. «До зали ввели щось згорблене й розтріпане, що ледве переставляло ноги, підтримуване наглядачами, і прокульгало до клітки для підсудних. Коли я зрозуміла, що ця кривонога істота, яку втягнули до зали, – мій брат, то мій мозок і серце просто вибухнули. Здавалося, це якесь марення, сповнене чудовиськ, і я маю просто прокинутися. Я закричала, і конвой біля дверей спершу заціпенів, а потім наставив на мене зброю. Адвокат узяв гроші, але до брата ані разу й не зайшов! А ще його там катували», – каже Еліма.
Коли його били, йому казали: «Тепер ти ніколи не матимеш дітей! Ми вилучаємо тебе з генофонду!»
«Нашвидкуруч зліплені обвинувачення були відверто абсурдні. Суддя був просто зобов’язаний виправдати Адама і звільнити його просто в залі суду – але він не наважився. Він монотонно зачитав вирок: 18 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за тероризм і вбивство. Але ж Адам нікого не вбивав! Від моїх клієнтів я дізналася, що той росіянин, у вбивстві якого звинуватили Адама, просто спився й помер сам. Його поховали добрі люди, і я їх знайшла. Я знайшла могилу того чоловіка і сфотографувала її. Свідки заявляли і клялися, що той помер від природних причин. Усе, що я змогла з’ясувати, я передала адвокатові. Але раптом почали діятися дивні речі. Свідки один за одним стали заперечувати те, що сказали були мені. Я бачила, що вони залякані на смерть. Адвокат «загубив» мої фотографії, дані про свідків і мої записи того, що вони казали», – каже Еліма.
Вона розповідає про тортури, яких зазнав її брат, і в неї стискаються кулаки.
«До арешту мій брат був метр дев’яносто на зріст. То був здоровий 20-річний густоволосий молодик. Йому відбили всі нутрощі, попереламували пальці. Адам відмовився ставити підпис на незаповненому бланку. Тоді його підвісили на брусі зі зв’язаними руками й ногами, щоб суглоби повивертало. А коли він так висів, йому натягли на голову целофанову торбу й зав’язали шнурком на шиї. І аж коли він став задихатися і знепритомнів, його зняли. А поки він, задихаючись, смикався, він тим спричиняв собі невимовний біль. Його поставили до стінки, змусивши простягнути руки й розставити ноги. Його били проміж ноги й кричали, що він ніколи не матиме дітей. Йому вставили до гузника рурку й запхали в неї шмат колючого дроту, а рурку вийняли. Дріт залишився там. Тут усі вони позбігалися, щоб подивитися, як цей дріт видирали разом із кишками. Це в них називається «троянда». Його змусили відкрити рота і палили паяльником, щоб він не міг ні їсти, ні пити. Спецпризначенці зробили хреста з рейок у спортзалі інтернату. До нього прив’язували затриманих і мучили їх електрострумом. Тих, хто виживав, тягнули назад до камер і кидали на холодну підлогу. Дехто швидко «ламався» і підписував усі визнання своєї вини і згоди з вироками – та їх мучили далі, просто для свого задоволення. Спецпризначенці напивалися і розважалися таким чином», – розповідає Еліма.
Адамові не пощастило особливо – через його високий зріст. Його били і за те, що він чеченець, і за те, що такий високий. Коли його били, йому казали: «Тепер ти ніколи не матимеш дітей! Ми вилучаємо тебе з генофонду!»
Еліма була у відчаї, й тут до неї прийшов «поговорити» працівник Федеральної служби безпеки Росії, відряджений до Чечні. Він назвався Сергієм Бобровим. Він запитав, коли вона вже вдягне пояс із вибухівкою, щоб стати смертницею. Вона спантеличилася, та він сказав: на її місці він зробив би саме так, щоб помститися спецпризначенцям, які «зовсім розпустилися».
«Коли я розповіла про Адама Анні Політковській у Москві, вона розплакалася. Я розповіла це все на її диктофон у редакції «Нової газети». Вона збиралася написати велику статтю про Адама й інших в’язнів-чеченців і розповісти про них у Європі. Наші хлопці багато писали їй із в’язниць. Після того, як її вбили, мене знайшли і почали погрожувати. Там же про все було на стрічці: про нашу родину, про те, як забрали Адама, про тортури, про суд, про те, кому і скільки я давала хабарів, щоб полегшити Адамові страждання. Спершу мене «витрушували» «федерали», а потім передали мене кадирівцям», – згадує Еліма.
Вона об’їздила майже всю Росію – точніше, міста, де є в’язниці. Вона не мала грошей і бралася за будь-яку роботу, від санітарки в лікарні до прибиральниці на вокзалі. В атмосфері античеченської істерії їй доводилося приховувати, що вона сама чеченка. На щастя, ніхто й не хотів бачити її документів і працевлаштовувати її офіційно, щоб не платити пенсійних і соціальних внесків.
«Ти ніхто, а якесь немите бидло з ґвинтівкою має твоє життя у своїх руках»
Ці дрібні заробітки Еліми йшли на харчі й ліки – і не тільки для Адама, а й для його співкамерників. Пізніше до витрат додалися плати за мобільний телефон: персонал колонії відбирав ці телефони, щоб потім продавати їх в’язням назад.
Еліна ночувала, де вдавалося: якщо щастило, в порожній палаті, але найчастіше в коморі серед брудної білизни. Їй вдалося отримати побачення з Адамом уперше аж через рік після того, як його відправили до колонії.
«Я взяла Адамові руки, притулила їх собі до щік і заплющила очі. Він соромився своїх поламаних пальців, але жартував, що до весілля заживе. Я робила вигляд, що в мене все добре, і запевняла його в цьому. Ми згадували про батьків, про наше дитинство, як ми купалися в річці чи збирали ягоди в лісі. Ми говорили навіть про кішку Муську чи нашого песика Тарзана. А потім, знаючи, що нас підслуховують, що за нами підглядають, я попросила його покласти голову мені на плече і зробити вигляд, ніби він заснув. Так він зумів пошепки розповісти мені про свої муки й тортури. А я гладила його по голові й відчувала, скільки на ній шрамів і ґуль. Що вони наробили з моїм братом? Будьте ви прокляті!» – каже Еліма.
Адам не здається, і тому він весь час сидить по карцерах. Він бореться не тільки за себе, а й за інших хлопців, кому ще гірше, ніж йому. Він вивчив Кримінальний кодекс і Конституцію Росії і протистоїть їм розумно. А офіцери ФСБ регулярно ходять до нього, щоб знову і знову сказати прямо: не випустять його звідти ніколи.
Адам розповів Елімі, що в’язнів-чеченців змушують признаватися у злочинах, скоєних навіть після їхнього арешту. «Їх анітрохи не цікавить правдоподібність, те, що справи просто розвалюються!» – каже Еліма.
«Чому наша молодь радикалізується? – риторично запитує вона. – Бо половину наших здорових, розумних хлопців незаконно попересаджували по тюрмах, щоб одна сіренька миршавенька людинка з КДБ могла керувати величезною державою і забезпечити збереження награбованого його попередником-п’яницею та їхнім оточенням. А решта чеченців приречена на мізерне життя. Дехто таємно втікає до Європи, інші до Сирії, яка їм цілком чужа».
Протягом багатьох років Еліма відвідала в ув’язненні сотні молодих чеченців, не знайомих їй, які лишилися без рідних. Вона приносить їм харчі й новини. На її прохання я не називаю міста й номеру колонії, де тримають Адама. Вона каже, що в Росії немає жодної в’язниці, в якій би не було чеченців, обвинувачених у тероризмі, бандитизмі чи незаконному володінні зброєю.
