14-річний Хасан Рубаєв із усіх уроків любив, мабуть, лише фізкультуру. Спортивний був хлопчик, швидше за всіх бігав, вище за всіх стрибав. Решта дисциплін давалася йому важче. Але він і збирався піти в дорослому житті спортивною «доріжкою»: був упевнений, що це йому добре вдасться. Його мама і бабуся теж у цьому не сумнівалися, хоча і лаяли його, коли з математики чи літератури він приносив оцінки значно гірші, ніж із фізкультури.

Коли Хасан опинився в заручниках, його рідні до останньої миті вірили, що він якраз врятується – саме завдяки своїй спортивності. Спершу думали, що зуміє зробити це в перші хвилини захоплення заручників, коли почалася загальна метушня і декільком школярам вдалося нею скористатися і врятуватися завдяки швидким ногам. Потім до останнього моменту сподівалися, що Хасан зуміє вистрибнути неушкодженим із будівлі школи, коли вже почався штурм і люди кинулися під перехресним вогнем із охопленого полум’ям приміщення.

Але дива не сталося, і Хасана швидкі ноги не врятували. Він загинув. А в його кімнаті, у квартирі в багатоповерховому будинку, де він жив зі своїми батьками і старою бабусею, ця сама бабуся спорудила і кілька тижнів зберігала в незмінному вигляді ось такий поминальний куточок, де на диванчику, на якому він спав, у головах, його фотографії – 14-річного і в ранньому дитинстві. А на ліжку акуратно розкладені його шкільні малюнки (малювати Хасан теж любив), підручники, рюкзак, одяг. І на підлозі, під ліжком, стоять спортивні кросівки, які були, звичайно ж, його улюбленим взуттям.

11-річному Гоші Цагароєву, можна вважати, неабияк поталанило. Наскрізна дірка від кулі, яка потрапила Гоші у ступню, до кінця того страшного вересня, коли я відвідав хлопчика у нього вдома, майже вже загоїлася. На вигляд і здогадатися було важко, яку Гоша пережив драму: хлопчик як хлопчик, лежав на дивані, грав у «Данді». Тільки недитячий, сумний і зосереджений, вираз очей дозволяв припустити, що з хлопчиком щось сталося.

У заручники Гоша потрапив разом із матір’ю. Усі три дні провів у полоні. Коли 3 вересня почався штурм, після другого вибуху вистрибнув у вікно. А мама залишилася у спортзалі – вибух її оглушив. Гоша ще довго стояв під вікнами, чекав на матір, і тільки коли поруч когось із чоловіків підстрелили, побіг геть. А Гошина мама, коли прийшла до тями, стала шукати сина. Вже почалася у спортзалі пожежа, а вона все шукала – спецпризначенці вивели її на вулицю ледь не силоміць.

Гошина вчителька Марина Біцоєва розповіла мені, що Гоша – круглий відмінник, один із найобдарованіших учнів. Але коли я запитав його, чи хоче він до школи, хлопчик відповів категоричним «ні».

Він і на вулицю погуляти жодного разу після тих подій не вийшов. Єдине, чого йому хотілося, це пограти на фортепіано (Гоша ще й у музичній школі вчився). А мама не дозволяла, просила почекати, поки мине хоча б сорок днів від 3 вересня. Не час для музики, тим більше що просто під квартирою Цагароєвих – квартира сім’ї Алікових, яка загинула повністю.

Можна тільки припустити, скільком із тих бесланських дітей-заручників, які, як і Гоша, не постраждали серйозно фізично, трагедія 1–3 вересня 2004 року завдала глибокої, на все життя, душевної травми.

11-річна заручниця Кристина Бекузарова під час штурму 3 вересня була важко поранена, але не загинула. З трьома осколками біля серця вона була екстрено перевезена до Москви, і столичні лікарі врятували її життя. 80-річний дід Кристини у вересневі дні 2004 року, коли я його відвідав, уже оговтався від психологічного шоку і з гордістю показував велику кольорову фотографію, з якої дивилася дівчинка з чарівною усмішкою. Дід розповів: коли Кристину витягли з цього проклятого спортзалу, вона була вся поранена, навіть вушко порване. Але, лежачи на ношах і тримаючись якраз за це вушко, перше, що вона сказала дідові, який кинувся до неї: «Передай бабусі, нехай вона не хвилюється, сережки, які вона подарувала, цілі…». А вже в лікарні, коли її приходили провідувати і вона бачила, що у відвідувача очі на мокрому місці, одразу попереджала: «Якщо будете плакати, то більше приходити не треба».

Така ось недитяча самовідданість, мужність і спокій. Але, на жаль, від випадкової кулі і це застрахувати не може. Сусідка Кристини та ровесниця Ліза Цирикова, опинившись разом із мамою в заручниках, теж поводила себе з недитячою витримкою. Не плакала, не скаржилася. У перший же день полону багато людей роздяглися до спідньої білизни через нестерпну спеку. Ліза акуратно склала свій одяг і тримала разом із туфельками увесь час під пахвою, сказавши матері: «Не залишимо нічого цим поганим людям». У мами на руках вона загинула 3 вересня під час штурму від прямого влучання осколка в голову. Мати вижила, але тільки з того моменту, від загибелі доньки, нічого не пам’ятає.

15 вересня 2004 року Лізі мало виповнитися вісім років. Подарунки, звичайно, були приготовані заздалегідь, навіть така «дрібниця», як свічка для іменинного торта у формі цифри «8». Коли наприкінці вересня я прийшов до будинку Лізи, до її осиротілих батьків, подарунки, які вже було нікому дарувати, лежали в її кімнаті, на ліжечку. Тут же і свічка, яка перетворилася з іменинної на поминальну.