Київ, 23 квітня 2002 - Минулого тижня Києвом прокотилася хвиля масових арештів молодих людей. Їх затримували за підозрою у нападі на столичну синагогу, який стався ввечері 13 квітня. Причому, як стверджують самі затримані хлопці, беркутівці хапали переважно тих, хто розмовляв українською, був одягнутий у вишиванку або носив на піджаку значок тризубу. За цими ознаками правоохоронці чомусь ідентифікували затриманих як членів неофашистських екстреміських організацій.
Учень десятого класу однієї з київських шкіл Тарас Швиденко разом з друзями йшов по Майдану Незалежності у бік метро. До хлопців підійшли люди в цивільному і міліцейський патруль. Не представившись, правоохоронці забрали молодих людей до Печерського райвідділу міліції. “Нас споставили в коридорі, - розповідає Тарас Швиденько, - один з міліціонерів запитує – чого це ти розмовляєш українською? Кажу – бо я українець. Ти що, націоналіст? - Так. У мене на куртці був значок тризубу, він його зірвав. Мене відвели, як я зрозумів, до якогось начальника. Він дав мені прочитати брошурку з правилами есесівця, і казав, що нібито я нацист. Потім мене били по голові, по нирках, підвішували за руки.
Тараса випустили у той самий день, ближче до вечора, пригрозивши, що він матиме великі неприємності, якщо комусь розповість про все.
Едуард Юрченко, заступник київського міського голови Спілки української молоді, вважає, що за два дні у Києві таким чином було затримано близько 1000 людей. Едуарда Юрченка теж затримали за підозрою у нападі на синагогу і доставили до Печерського райвідділу. “Формально ми перебували у райвідділку як свідки, нас навіть не посадили у камери: правоохоронці просто боялися, що громадськість дізнається про таку кількість затриманих. Хлопців привезли до Печерського райвідділу міліції в автозаке з озброєним конвоєм, як якихось небезпечних злочинців. Ніхто не представився – ні з тих, хто затримував, ні з тих, хто допитував. Особисто мене не били, але я був свідком того, як знущалися над іншими хлопцями.”
Як стверджує Едуард Юрченко, від побиття його врятувала також порада одного, як він каже, “свідомого українського міліціонера”. Цей правоохоронець застеріг хлопців не розмовляти українською під час допиту.
На допитах хлопців розпитували про структури неонацистських організацій в Україні, при цьому, за словами Едуарда Юрченка, офіційно правоохоронні органи відкидають існування в Україні неофашистських організацій.
Україна на відміну від, скажімо, Росії з її профашистськими організаціями скінхедів, може похвалитися своєю національною терпимістю.
Насторожує те, що під приводом розкриття цього злочину зокрема, і боротьби з антисемітизмом загалом може розпочатися тиск на український націоналізм, який у правоохоронців, а, може, і не лише у них, ототожнюється з неонацизмом.
Учень десятого класу однієї з київських шкіл Тарас Швиденко разом з друзями йшов по Майдану Незалежності у бік метро. До хлопців підійшли люди в цивільному і міліцейський патруль. Не представившись, правоохоронці забрали молодих людей до Печерського райвідділу міліції. “Нас споставили в коридорі, - розповідає Тарас Швиденько, - один з міліціонерів запитує – чого це ти розмовляєш українською? Кажу – бо я українець. Ти що, націоналіст? - Так. У мене на куртці був значок тризубу, він його зірвав. Мене відвели, як я зрозумів, до якогось начальника. Він дав мені прочитати брошурку з правилами есесівця, і казав, що нібито я нацист. Потім мене били по голові, по нирках, підвішували за руки.
Тараса випустили у той самий день, ближче до вечора, пригрозивши, що він матиме великі неприємності, якщо комусь розповість про все.
Едуард Юрченко, заступник київського міського голови Спілки української молоді, вважає, що за два дні у Києві таким чином було затримано близько 1000 людей. Едуарда Юрченка теж затримали за підозрою у нападі на синагогу і доставили до Печерського райвідділу. “Формально ми перебували у райвідділку як свідки, нас навіть не посадили у камери: правоохоронці просто боялися, що громадськість дізнається про таку кількість затриманих. Хлопців привезли до Печерського райвідділу міліції в автозаке з озброєним конвоєм, як якихось небезпечних злочинців. Ніхто не представився – ні з тих, хто затримував, ні з тих, хто допитував. Особисто мене не били, але я був свідком того, як знущалися над іншими хлопцями.”
Як стверджує Едуард Юрченко, від побиття його врятувала також порада одного, як він каже, “свідомого українського міліціонера”. Цей правоохоронець застеріг хлопців не розмовляти українською під час допиту.
На допитах хлопців розпитували про структури неонацистських організацій в Україні, при цьому, за словами Едуарда Юрченка, офіційно правоохоронні органи відкидають існування в Україні неофашистських організацій.
Україна на відміну від, скажімо, Росії з її профашистськими організаціями скінхедів, може похвалитися своєю національною терпимістю.
Насторожує те, що під приводом розкриття цього злочину зокрема, і боротьби з антисемітизмом загалом може розпочатися тиск на український націоналізм, який у правоохоронців, а, може, і не лише у них, ототожнюється з неонацизмом.
