Доступність посилання

ТОП новини

“Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”: “Софія Київська: об’єкт науки і об’єкт наруги”; “Артемій Ведель – композитор і диригент”; “Традиції українських церковних громад”


“Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”: “Софія Київська: об’єкт науки і об’єкт наруги”; “Артемій Ведель – композитор і диригент”; “Традиції українських церковних громад”

Київ, 12 липня 2002 – Майже 50 років присвятив знаний науковець і громадський діяч Григорій Логвин дослідженню Святої Софії Київської. Його здобутки знайшли відображення у монографії “Собор Святої Софії у Києві” (видавництво “Мистецтво”). Автор не дожив до виходу книги; про цю книгу розповідає донька Григорія Логвина – Наталя Логвин:

Трошки про те, як з’явилася ця книга, про історію її написання. У повоєнні роки демобілізувавшись, Григорій Логвин повернувся до Києва в тодішню Академію архітектури і мешкав в одному з корпусів на території Софійського собору, коли тоді проводилися розкопки пам’ятки. Його дуже зацікавила ця пам’ятка, і, маючи нагоду щодня бачити її, Логвин дуже зацікавився і архітектурою, і розписами.

Ще одна важлива риса творчості Григорія Логвина – це його освіта. Він мав професійну освіту архітектора, художника і мистецтвознавця. І все це разом дозволило йому як нікому іншому розкрити велич, значення цієї пам’ятки для нас. Як ніхто він знав цю пам’ятку, усю її конструкцію, вивчав фрески і мозаїки.

Робота над вивченням собору продовжувалася майже 50 років. І як наслідок – зроблена монографія. У ній автор робить надзвичайно важливі висновки, які кардинально змінюють наше ставлення до пам’ятки і наше знання про неї. Це стосується дати будівництва собору, який був початий за часів життя Ярослава Мудрого між 1017 і 1030 роками. Також важливий висновок, що система розписів як жанру повністю збігається з текстом “Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона.

Володимир Ляшко:

Тим часом самому соборові Софії Київської на початку ХХІ століття загрожує руйнація. Так уважають провідні українські архітектори та науковці. Розповідає Едуард Арзянцев:

Підземний гараж, фітнес-центр, декілька басейнів. І все це планують будувати на території Національного заповідника “Софія Київська”.

До методичної руйнації естетичного смаку кияни, певно, звикли. Хоча ще залишилися люди в Україні, яким не байдужа доля української архітектури. Професор Національної академії мистецтв, архітектор Лариса Скорик, якраз серед таких.

Лариса Скорик: “Але як можливо це, щоб на території музею зробити готельчик? В охоронній зоні це вдалося відбити, але це не значить, що назавжди. За ці гроші готові не тільки Софію, але всю Україну вже продають оптом і в роздріб. І ця сила і є той гаманець, особливо в Києві, бо тут будується більше, ніж у всіх областях разом, залишилося лише скупити нерухомість і ту, яка ще не збудована”.

То певно, що гроші для деяких чиновників, які дозволили фірмачам розгорнути будівництво на території Софії, не пахнуть. Але в цьому разі руйнується не тільки естетичний смак українців – існує реальна загроза руйнації всієї Софії Київської.

Архітектор Лариса Скорик роз’яснює: “Там 160 квадратних метрів площі одного басейну, помножте на 2 – це близько 300 тисяч кубів. І там вода буде набагато нижче за рівень землі на тих лесовидних ґрунтах, які більше за все бояться замокання. Будь-які комунікації, якщо прорве в лесовидному ґрунті і замочить його, – відбудеться те, що відбувається в Києво-Печерській Лаврі. Це пливучий ґрунт, який може спокійно вести себе у сухому стані, але води боїться панічно”.

У 5 столітті римський імператор Майоріан видав указ, який забороняв знищувати старовинні споруди вічного міста, тобто Рима. За невиконання указу на простих людей накладався штраф, а чиновників карали батогом і відрубали руки. Не можна забувати, що Софіївський собор – це єдине місце у Європі, стіни якого зберегли майже три тисячі квадратних метрів фресок початку 11 століття.

Володимир Ляшко:

Тему продовжує архієпископ Української автокефальної православної Церкви Ігор (Ісиченко):

Почнемо з того, що Софійський собор на сьогодні не є храмом, це музей. Від того, що споруда не використовується як храм, і починається профанаційне ставлення до архітектурного середовища, в якому знаходиться ця споруда.

Ясна річ, що тут перехрещується багато різних проблем нашого життя, пов’язані передусім із комплексами, які в нас існують. Ми хочемо якомога швидше інтегруватися у світове товариство, сприймаючи тільки зовнішній вид цієї інтеграції. І ми розуміємо, що ми нікому не потрібні, якщо прийдемо у світову спільноту, не маючи свого власного обличчя, власної традиції, стаючи французами чи німцями у гіршому вторинному прочитанні. Тому цей комплекс меншовартості, брак того, про що говорять політики, – національної доктрини в нашої держави і спричиняє подібне варварське ставлення до архітектурного середовища нашої столиці”.

Володимир Ляшко:

Історик архітектури Віктор Вечерський був членом робочої групи з підготовки закону України “Про охорону культурної спадщини”; минулого тижня він презентував монографію “Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України”. Свою оцінку ситуації навколо Софії Київської Віктор Вечерський розпочав із питання про відкриття готельних номерів у митрополичих палатах.

Віктор Вечерський:

Це питання обговорювалося, причому обговорювалося дуже гостро на науковій раді, дехто з колег – архітекторів, проектувальників навіть підтримав цю ідею, покладаючись на польський досвід. Але зрештою після дискусії всі зійшлися на тому, що Софія Київська – це зовсім інший об’єкт і робити тут готельні номери недоречно. Тому митрополичий комплекс зараз реставрується під музейні функції.

Фітнес-центр із басейном, звичайно, можна будувати, але не поблизу Софії Київської Там нещодавно побудований підземний гараж двоповерховий. Там були дотримані всі вимоги законодавства.

Наскільки мені відомо, стосовно фітнес-центру Державний комітет із будівництва та архітектури, якому підпорядковується Софія Київська, ніяких погоджень не давав і ці матеріали не розглядав. Це вже порушення законодавства.

Є загальна методична засада охорони пам’яток в усьому світі – що пам’ятка найкраще зберігається тоді, коли вона використовується за своїм призначенням, тобто храм повинен бути храмом.

Тепер звернімося до Софії Київської. Кому її передавати? Усі церкви просять – віддайте нам. Кому б ми не дали з 4 церков, три інші будуть ображені. Правильно Жулинський сказав, коли в Україні буде одна помісна церква, тоді можна буде вирішувати питання про передачу Святої Софії.

Володимир Ляшко:

І завершує тему “Коментар з нагоди” Сергія Грабовського:

Ми прагнули одержати коментарі поважних представників київської влади щодо питання про собор Святої Софії, та наші кореспонденти так і не змогли пробитися, бодай телефоном, до владних кабінетів. У влади багато справ – наради, наради і ще раз наради.

Але і так зрозуміло, що питання про Софію Київську – це питання про те, що є страшнішим в історії України – більшовицький комунізм чи олігархічний капіталізм. І той, і інший розглядають український народ, його культурні надбання, всі його етнічні і субетнічні групи як сировинну масу для задоволення власних цілей – далеких і від питомих вартостей культури України, і від елементарних уселюдських норм життя.

Якщо собор Софії Київської загине чи бодай серйозно постраждає від цілком імовірного прориву води з будованих біля нього басейнів, призначених для обслуговування купки пихатих скоробагатьків, це стане для України катастрофою, яку можна буде сміливо назвати другим Чорнобилем. Тільки тоді вже неможливо буде звалити провину ані на ЦК КПСС, ані на зловмисну Москву, ані на відсутність інформації.

Володимир Ляшко:

14 липня виповнюється 194 роки від дня смерті українського композитора, диригента та співака Артемія Веделя. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки Національної історії” Віталій Пономарьов:

Хоча точна дата народження киянина Артемія Веделя досі невідома, більшість істориків називають 1767 рік. Син власника різьбярної майстерні, Артемій навчався у Києво-Могилянській академії, у хорі якої був співаком-солістом, а згодом і реґентом. За свідченням сучасника, «улюбленою розвагою Артемія Веделя було співання священних гімнів і кантів, поширених серед студентів Академії».

Від 1787 року Ведель упродовж трьох років працював реґентом та капельмейстером хорової капели московського генерал-губернатора. Після повернення до Києва він був капельмейстером хору Києво-Могилянської академії, згодом – Київського губернського хору. 1796 року композитор переїхав до Харкова, викладав музику у Харківському колеґіумі, керував Харківським губернським хором.

Артемій Ведель є автором двадцяти дев’яти духовних концертів, переважну більшість із яких він написав у Києві, а знаменитий концерт «Воскресни, Боже, суди землі» – у дорозі до Харкова. Композитор писав свої концерти на тексти Давидових псалмів. Серед найвідоміших його творів – «На ріках Вавілонських», «Доколє, Господи», «Всенощна», «Херувимська», «Спаси мене, Боже». У музиці Веделя поєднувалися мотиви багатоголосного співу Києво-Печерської лаври, відгомін кантів Києво-Могилянської академії, інтонації української народної думи та стильові надбання італійської музики.

1798 року Ведель повернувся до Києва і став послушником Печерського монастиря, багато мандрував Лівобережною Україною. Наступного року він був арештований російською владою за звинуваченням у політичній неблагонадійності, оголошений божевільним і ув’язнений у божевільні Кирилівського монастиря у Києві. Артемій Ведель помер 14 липня 1808 року. А через одинадцять років його твори було заборонено виконувати хорові Київської духовної академії як не схвалені Синодом Російської церкви.

Володимир Ляшко:

Традиції життя церковних громад в Україні – тема «Етнографічного нарису» Олени Боряк:

Про організацію парафіяльного, тобто церковно-громадського, життя в Україні від давніх часів і аж до ХVІ ст. документальних свідчень збереглося мало. Головним чинником, що діяв у сільських (та й у міських, які на той час від сільських принципово не відрізнялися) громадах, була християнізація суспільної свідомості.

Це виявилося, зокрема, у зміні понять про родину і родинні стосунки. В побуті поступово викорінювалися звичаї "умикання" та купівлі жінок, про які в народному весільному обряді залишилися самі символи-спогади.

Громадське життя в Україні було тісно пов’язане з доброчинною діяльністю на засадах християнського милосердя. Недаремно до складу "церковних" людей входили не лише члени кліру (священно- і церковнослужителі), а й так звані люди "богадільні" та "ізгої". Церковна громада опікувалася тими, хто сам не міг себе прогодувати: жебраками, бідними, хворими. Вона давала захист і притулок "ізгоям", що з тих чи інших причин позбавлялися захисту світських громад чи спілок. Окрім милостині, дуже поширеним був звичай улаштовувати обіди для вбогих – чи то у свята, чи з нагоди якихось подій у родинному житті членів церковної громади. Цей чудовий звичай, найбільш поширений у вигляді храмового свята, виявився дуже стійким.

Ще в Іпатіївському літописі (а це перша половина ХІІ ст.) згадуються церковні "братчини". Це були громадські організації, що дбали про церкву, доглядали її, справляли свята зі спільними обідами, організовували похорони тощо. Як відомо, на початку ХVІІ ст. у Київське братство вступило і все Військо Запорізьке на чолі зі славетним Петром Сагайдачним.

Однією з ознак Української церкви була соборноправність – ніхто з ієрархів не правив самовладно, всі церковні посади були виборні.

Традиції церковного громадського життя, зокрема такі, як людяність, здатність творити добро, давали потужний імпульс духовному піднесенню українського народу на крутих поворотах його історії.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG