Доступність посилання

ТОП новини

Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: Сьогодні наш випуск присвячений видатним постатям української культури та їхній спадщині


Ми український народ: національно-етнічна мозаїка: Сьогодні наш випуск присвячений видатним постатям української культури та їхній спадщині

Київ-Прага, 7 листопада, 2002 –

Олекса Боярко

В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.

Сьогодні наш випуск присвячений видатним постатям української культури та їхній спадщині. А почнемо ми програму з суб‘єктивних міркувань нашого колеги Сергія Набоки з приводу сакраментального українського питання.

Сергій Набока

Нещодавно на сайті “Телекритика” натрапив на текст Анни Шерман “Русский вопрос”. З тексту – трохи плутаного - випливало, що кілька днів по московських подіях із захопленням заручників, цитую (у власному перекладі з російської): “здійснили поки що хто зна чи до кінця усвідомлений переворот у нашій власній національній самосвідомости” і що “вперше у нашому суспільстві виникла така гостра і ... інтимна внутрішня потреба в остаточній і тепер уже неповоротній політичній, соціяльній, національній, психологічній самоідентифікації”, виникла “загальнонаціональна необхідність виокремлення і прояснення сутності нашого вічного російського питання”.

Зрозуміло, що шановна Авторка пише про себе і про таких, як вона – вчорашніх совєтських сяк-так освічених інтєлігєнтів, які ототожнювали себе з тим, з чим було зручно й затишно ототожнюватися. З панівною - як не партією, так нацією, як не нацією то - культурою (жодної особистої образи!) Ясна річ, проміжковий характер нинішньої недоконаної України досі не вимагав самоідентифікаційних судом від таких, скажемо – протогромадян. Дійсно, сьогодні тут можна бути напівписьменним третім секретарем захлюпанського райкому капеесес, рускім чєловєком, простакуватим директором-матюкальником, колишнім гебістським стукачиком, злодійкуватим плагіатором – і числитися елітою, керувати державою, диктувати ЗМІ що і як писати...

Зрештою, можна зовсім не знати української мови – і бути чиновником з перших чи не останнім журналістом.

Проте громадянином якої не є держави, хай навіть вона й нагадує “первісний постсовєтський бульйон” – така людина бути не може.

Отже, сталося. Наразі вже не німець диктує українцям – чи вони слов’яни, чи вони моголи, і не Пьотр 1-й, і не НКВД, і не різноманітні Руські трійці, Міхновські чи, не при хаті згадуючи, незабутній товаріщ Щєрбіцкій, співавтор нової історичної спільноти – совєтського народу, відкривають українцям очі. Тепер чеченські смертники наочно пояснюють усьому світові, що білоруси – це росіяни, а українці – це українці. І раптом виявляється, що словянський союз – не така-то вже й приваблива річ, і що часом вигідно проголосити себе громадянином України, навіть не маючи для цього жодної підстави.

Інша річ, що українське керівництво ще й досі не знає, що воно таке, кому служить і для чого, і замість мовчки визволяти своїх, гучно підтримує чужих... «Якої ви, лорди, нації?» – питав ще непосаджений Остап Вишня. – «Та хто й зна», - відповідали йому, почухавшись, тодішні лорди. – «Живемо в Шенгеріївці. Православні».

Сьогоднішніх лордів “почухали” чеченці, яких ретельно й методично винищує Росія більше сотні років. І дуже помиляється шановна Авторка, коли пише, що “сьогодні у кожного ще немає готової відповіді на наше власне російське питання”. Не російське питання слід вирішувати тим, хто має проблеми із тотожністю. А – українське. І звучить воно приблизно так: Хто ви, українські росіяни, євреї, угорці? Хто ви – російськомовні, суржиконосці, вихованці совєтських середніх шкіл та вищих навчальних закладів, члени різних словянських та комуністичних партій, головні редактори та журналісти всіляких рептильних піджин-газет і таблоїдів, засновники й видавці, читачі й писателі чужомовних глянсово-макулатурних журнальчиків та двомовних Інтернет-сайтів?

Хто ви? Громадяни України чи переварене мясо постсовєтського бульйону?

Олекса Боярко

Вийшов друком перший том листування визначного українського композитора ХХ століття Бориса Лятошинського. У рубриці “Музика” своїми рефлексіями з цієї нагоди ділиться Леся Олійник.

Леся Олійник

Листування Лятошинського зі своїм педагогом і другом Глієром, яке охоплює півстолітній радянський період, є надзвичайно яскравим і точним документом цілої епохи. Прочитується драматична доля композитора, типова для талановитих митців періоду “колективізації” культури та часу, коли мистецтво ставало ареною ідеологічного фронту.

Серед іншого, мова в цих листах іде про надзвичайно трудний процес виходу української музики на професійний європейський рівень. Будь-які спроби хоч якось донести інформацію про сучасну світову культуру викликали шалений опір з боку офіційних кіл та дилетантів, котрі вимірювали українськість композитора його походженням та кількістю у творах народних цитат.

Лятошинський приніс в українську культуру досягнення української музики 20 століття, за що і здобув тавро формаліста та “найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”. У листах прочитується і дискримінація Лятошинського за формулою “центр-периферія”, а точніше “Москва-Україна". З одного боку, він пише своєму учневі, що жити сучасному композитору та ще й молодому в такій провінції як теперішній Київ – це означає майже поховати себе. І гірко зауважує про наявність “московського патріотизму”, яке пояснює неуважне ставлення Москви до творчості Лятошинського навіть тоді, коли його музику прагнули взяти до репертуару такі диригенти, як Рождественський.

Неприйняття Лятошинського як українського композитора навіть у себе на батьківщині, переслідування його музики, яку звинувачувала в антинародності, постійні публічні покарання і укуси – призвело до появи з-під його пера страшних слів: “Як композитор я мертвий. І коли воскресну – не знаю”.

“Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм,” - справедливо зазначав Євген Маленюк. Може саме тому є такою драматичною музика, що її залишив нам композитор.

Олекса Боярко

Павло Тичина увійшов до історії як непересічний поет. Проте він мав ще й інші мистецькі хисти. Перед мікрофоном Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Як стверджує літературознавець Микола Шудря, треба було бути справжнім художником, щоб писати так яскраво, проникливо і зворушливо, як писав Павло Тичина. Його поезія була насичена ліричними картинами, затишними українськими пейзажами – а на сторінках своїх щоденників, на полях поезій Тичина залишив симпатичні малюнки: натюрморти, криниця у селі, сільський цвинтар, інтер’єр у помешканні поета.

На жаль, художня спадщина Павла Тичини відома менше від спадщини поетичної. Слово – директорці київського музею Тичини, дослідниці його творчості Тетяні Сосновській: “За радянської доби, творчість Тичини розглядалася тільки в ідеологічному ракурсі, як поета – співця Радянської України, радянського народу і радянської вітчизни. Лише в останні роки нарешті стало можливим ознайомитися з багатогранною спадщиною Тичини – поета – лірика, художника, публіциста. Наш музей видав нещодавно книжку про Тичину – поета і художника...”.

На думку Тетяни Сосновської, Тичина здатен зачаровувати читачів – мелодійністю і багатобарвністю поезії та поетичністю художніх робіт.

Олекса Боярко

Літературні музеї переживають зараз не найкращі часи. Причина одна – нестача коштів. Не є винятком відомий у минулому музей Марка Черемшини у Снятині на Прикарпатті. Розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк

Літературні музеї переживають зараз у державі не найкращі часи. Владні структури, як правило, не виділяють коштів на реконструкцію, поповнення музейних експозицій та фондів. Мізерних сум, які спрямовують на такі музейні установи, заледве вистачає навіть на невелику заробітну плату працівникам.

Не є винятком відомий у минулому літературно-меморіальний музей Марка Черемшини, що в місті Снятині, що на Прикарпатті. Літературно-меморіальний музей письменника Марка Черемшини, одного з представників так званої покутської трійці, до якої входив також Василь Стефаник та Лесь Мартович, було засновано ще 1949-го року. На базі цього колись відомого в державі літературного осередку відбувались численні наукові та мистецькі конференції та вечори. У цьому будинку талановитий письменник Марко Черемшина провів 15 останніх років свого життя. За словами працівників музею, його колись відвідували десятки тисяч туристів. Зараз музей переважно відвідують школярі та студенти міста Снятина.

Це, зрештою, і не дивно, адже літературно-меморіальний музей Марка Черемшини практично не фінансується. Місцеві чиновники районного масштабу заявляють, що виджатки на музей для районної скарбниці надто обтяжливі. Отож музей заробляє лише на квитках, вартість яких 60 копійок. Як результат – експозиції музею роками не оновлюються. Немає також коштів на належне утримання самого приміщення. Зарплатня працівників у межах ста гривень. Та й ті виплачують невчасно. Новий проект реконструкції приміщення музею був розроблений ще 10 років тому. Однак його ніхто не втілює в життя. Отож унікальний літературно-меморіальний музей Марка Черемшини зараз на межі зникнення. Замість того, щоб бути скарбницею мистецтва, він поволі перетворюється в кладовище для духовних надбань народу. Не краща ситуація з літературним музеєм в місті Івано-Франківську.

Зрештою, таких випадків на Прикарпатті можна назвати чимало. Владні структури на Івано-Франківщині здебільшого зацікавлені у проведенні показових фольклорних фестивалів. Натомість проблеми збереження культурної спадщини для нащадків нікого по-справжньому не проймають.

Олекса Боярко

3 листопада виповнилося 65 років від загибелі українського драматурга Миколи Куліша. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Уродженець села Чаплинки на півдні Херсонщини, Микола Куліш закінчив Олешківську гімназію, Одеську школу прапорщиків і поручиком російської армії воював на фронті Першої світової війни. 1919 року він вступив до компартії України, служив у Червоній армії, керував освітніми установами і редагував журнали «Червоний щлях» та «Літературний ярмарок».

Свої перші вірші Куліш опублікував двадцяти п’яти років у армійській газеті. А 1924 року він написав свою першу п’єсу під назвою «97» про голод в українському селі 21-го року. За кілька років Куліш став провідним українським драматургом і одним із творців нового театру. Його п’єси ставив Лесь Курбас у театрі «Березіль» у Харкові та Олександр Таїров у Камерному театрі у Москві. Більшовицька критика викривала «збочення Куліша», і він був змушений виступати з покаянними листами. А знаменита фраза однієї з його героїнь – тьоті Моті: «Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою», – і досі залишається актуальною для України.

3 грудня 1934 року Куліш був заарештований у Москві за звинуваченням у належності до націоналістичної терористичної організації та зв’язках з Організацією Українських Націоналістів. Наступного року як керівник так званої «боротьбистської змови» він був засуджений до десяти років виправних робіт і відбував покарання у Соловецькому концтаборі. А 9 жовтня 37-го року «трійка» НКВД винесла драматургові смертний вирок за те, що він у таборі (цитата) «продовжуючи терористичну діяльність, створив контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок»». Микола Куліш був розстріляний за місяць до свого сорокап’ятиріччя – 3 листопада в урочищі Сандормох біля Медвеж’єгорська у Карелії.

Олекса Боярко

Дослідниця фольклору й архаїчної культури Катерина Грушевська – героїня сьогоднішнього нарису Олени Боряк.

Олена Боряк

Катерина Михайлівна народилася на зламі ХІХ і ХХ ст. у Львові у сім’ї видатного вченого - Михайла Сергійовича Грушевського. Початкову освіту Катерина отримала вдома, бо тяжка вроджена хвороба (сухоти) стала на заваді навчанню дівчини. Батьки відчували особливу відповідальність за доньчине майбуття, і вже в дитинстві вона оволоділа кількома мовами. Літо родина Грушевських проводила у мальовничому карпатському селі Криворівня, де М. Грушевський мав літній будиночок неподалік від Черемоша. Сюди часто наїздили В. Гнатюк, Ф. Вовк, М. Коцюбинський, І. Франко, О. Олесь.

Тут Катерина придивлялася до життя гуцульського села, дивувалася багатству народної творчості. Восени 1917 р, після кількох років заслання батька (до Симбірську, Казані і Москви) Катерина стала студенткою правничого факультету новоствореного першого українського університету (згодом його було об’єднано з університетом з Св. Володимира). Наукові підвалини дослідницької роботи Катерини Грушевської були закладені в роки еміграції. Участь у семінарах Українського соціологічного інституту, можливості працювати в архівах і бібліотеках Відня і Женеви, підтримка її починань батьком - все це надихало на розгортання власних наукових студій з історії культури, міфології, народознавства, фольклористики.

Перші роки одразу після повернення до Києва стали для Катерини Грушевської роками напруженої праці. Серед вагомих праць – збірник "З примітивної культури: розвідки та доповіді", присвячений проблемам первісної культури та її реліктів у фольклорі. Окремо варто згадати започатковане нею видання наукового щорічника "Первісне громадянство та його пережитки на Україні" .

Його вісім випусків, що встигли побачити світ за чотири роки свого існування, підводили українську етнографію і фольклористику до європейського рівня. Завдяки знанням, енергії, неймовірній працездатності Катерини побачило світ унікальне видання – два томи (з шести запланованих) "Українські народні думи". Це була перша (і до сьогодні – остання) наукова публікація корпусу виявлених та той час текстів дум – як друкованих, так і рукописних. Після смерті батька у 1934 р. вона цілком віддалася справі підготовки академічного видання спадщини М.С. Грушевського. Вона пішла у вічність із тавром "ворог народу". Її останні адреси – Магаданська область, Владивосток, Уфа, Новосибірськ. Місце її поховання - невідоме.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG