Київ, 4 березня 2002 - Рішення Харківської міської ради щодо статусу російської мови як другої державної є поки що останнім у низці подібних, ухвалених у кількох інших містах України.
Цій ухвалі від 27 лютого передували рішення Запорізької і Севастопольської міських рад, причому у Запоріжжі, зрештою, як і в Харкові, таких рішень було два: з певним часовим проміжком. Це пояснюється тим, що, до честі місцевих прокурорів усіх згаданих міст, вони опротестовували ухвалені міськими депутатами документи, як юридично неправомочні.
Проте з прокурорськими протестами чиновники вирішили не рахуватися і поновили свої рішення на інших сесіях. Цікаво, що при цьому міські депутати Запоріжжя спробували навіть шантажувати центральну владу, погрожуючи провести референдум про приєднання міста Запоріжжя до Російської Федерації.
Президент, який є гарантом Конституції, мав би після цього своїм указом розпустити згадані міські ради за порушення основного закону держави і забезпечити проведення нових виборів. Але, зрозуміло, він цього не зробить, бо для цього треба бути справді гарантом. Крім того, Україна досі не має державної мовної політики, а концепція подібного документа залягла у довгих шухлядах виконавчої влади або ж акуратно підшита в архів. Нинішньому урядові зовсім непотрібна визначеність у цих питаннях. Тому, недаремно, паралельно зі згаданими рішеннями міських рад, в Україні посилилася русифікація, якої українці не знали навіть за радянських часів, але не тільки вона. Розпочато процес інституційного згортання (тобто послідовної ліквідації) структур, які опікувалися мовною політикою.
Так, за ліквідацією департаменту мовної політики у складі Державного комітету у справах національностей та міграції було ліквідовано сектор мовної і національної політики Кабінету Міністрів, Раду з питань мовної політики при Президентові України, а тепер дамоклів меч завис і над Українською національної комісією з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Принаймні, останній уже понижено статус і змінено керівництво.
Більшість подібних змін сталося з ініціативи уряду Кінаха, зокрема, віце-прем'єр-міністра Володимира Семиноженка. Саме цей уряд, кажучи образно, почав “осушувати болота” і “повертати річки на північ”.
Цій ухвалі від 27 лютого передували рішення Запорізької і Севастопольської міських рад, причому у Запоріжжі, зрештою, як і в Харкові, таких рішень було два: з певним часовим проміжком. Це пояснюється тим, що, до честі місцевих прокурорів усіх згаданих міст, вони опротестовували ухвалені міськими депутатами документи, як юридично неправомочні.
Проте з прокурорськими протестами чиновники вирішили не рахуватися і поновили свої рішення на інших сесіях. Цікаво, що при цьому міські депутати Запоріжжя спробували навіть шантажувати центральну владу, погрожуючи провести референдум про приєднання міста Запоріжжя до Російської Федерації.
Президент, який є гарантом Конституції, мав би після цього своїм указом розпустити згадані міські ради за порушення основного закону держави і забезпечити проведення нових виборів. Але, зрозуміло, він цього не зробить, бо для цього треба бути справді гарантом. Крім того, Україна досі не має державної мовної політики, а концепція подібного документа залягла у довгих шухлядах виконавчої влади або ж акуратно підшита в архів. Нинішньому урядові зовсім непотрібна визначеність у цих питаннях. Тому, недаремно, паралельно зі згаданими рішеннями міських рад, в Україні посилилася русифікація, якої українці не знали навіть за радянських часів, але не тільки вона. Розпочато процес інституційного згортання (тобто послідовної ліквідації) структур, які опікувалися мовною політикою.
Так, за ліквідацією департаменту мовної політики у складі Державного комітету у справах національностей та міграції було ліквідовано сектор мовної і національної політики Кабінету Міністрів, Раду з питань мовної політики при Президентові України, а тепер дамоклів меч завис і над Українською національної комісією з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Принаймні, останній уже понижено статус і змінено керівництво.
Більшість подібних змін сталося з ініціативи уряду Кінаха, зокрема, віце-прем'єр-міністра Володимира Семиноженка. Саме цей уряд, кажучи образно, почав “осушувати болота” і “повертати річки на північ”.
