Прага, 24 серпня 2002 - Минає 11 років відтоді, як 24 серпня 1991 року тодішня Верховна Рада УРСР урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави. А вже 1 грудня 91-го року на референдумі українські громадяни підтвердили Акт проголошення державної незалежності.
У цій передачі основну увагу буде зосереджено саме на листах, у яких наші слухачі дають свою оцінку періоду незалежності України, а також пишуть про нинішню політичну, економічну ситуацію у державі.
Розпочну передачу листом, який надіслав Петро Паренюк, якому 74 роки, із села Луч Жовтневого району Миколаївської області:
«Наближається одинадцята річниця незалежності України. В історичному вимірі часу – це мить, а для існування людини – це значна частина життя. Який висновок можна зробити після одинадцяти років такого життя в Україні? По-перше, треба зазначити, що цю незалежність України виборов Народний рух, однак, при владі на усіх рівнях, в усіх галузях і сферах діяльності залишилися здебільшого люди, які пройшли школу виховання за часів радянського «соціалізму-комунізму». Їх доповнює ще велика кількість кар’єристів, бюрократів і чиновників, які добре обізнані з тіньовою економікою, корумпованістю і злочинною діяльністю. А є ще велика кількість молодих людей, які займаються сумнівною діяльністю.
За рівнем життя, суспільство України можна поділити на три прошарки. Від 0.02% до 0.05% українських громадян ведуть розкішний спосіб життя, до 20% проживають нормально і 75-80% перебиваються з дня на день. А є ще велика кількість жебраків.
Чому так сталося? А тому, що після проголошення незалежності, при владі залишилися люди, які дуже мало докладали зусиль на розбудову незалежної демократичної держави. Перш за все, вони мріяли і дбали про своє особисте збагачення й збагачення свого оточення. Таким чином Україна стала державою з високим рівнем тіньової економіки, корумпованості і злочинної діяльності. А в результаті цього, переважна більшість громадян України втратили надію, вони не мають довіри до державного керівництва. Та й, власне, у людей відсутня повага самих до себе і до держави в цілому.
Був би зовсім інший шлях розбудови незалежної держави, якби до влади прийшли свідомі, віддані державній справі, патріотично налаштовані люди».
«Мене, як громадянина України непокоїть стан держави, та й становище самого народу, який живе у злиднях, особливо пенсіонери і ті, хто місяцями не отримує зарплату», - мовиться у листі вже іншого нашого слухача Юрія Нестеренка з Києва.
«Не можу збагнути, чому шахтарі Донецької і Луганської областей, які роками не отримують зарплати за свою важку й небезпечну працю, на виборах підтримали «За Єду» - партію влади, тобто Кучми? Й тому маємо, те що маємо! За час керівництва Кучми і його прихильників, одна з багатих країн Європи стала найбіднішою, навіть серед пострадянських країн. Усі негаразди й дні жалоби – під патронатом Кучми. Країна у центрі Європи стала кримінальною, корумпованою, мафіозною. Міліція, прокуратура, суди не захищають громадян, а захищають лише тих хто перебуває при владі – Кучму, його прибічників, чиновників усіх рангів», - пише у своєму листі Юрій Нестеренко з Києва, і закликає депутатів порушити питання імпічменту нинішньому президенту.
А ось короткий фрагмент із листа Андрія Паляниці з Києва: «На найвищому рівні декларується одне, а робиться зовсім інше. Отже, нам із цим режимом не по дорозі. Як це не важко, але з колін треба підводитись, ставати самодостатньою нацією і наполегливо рухатися до Європи!»
Пісня Едуарда Дарача «Небо України»
Петро Кагуй
Пропоную до вашої уваги відкритого листа, що його низка громадських обласних організацій Сумщини адресує керівникам Народного руху України, Українського народного руху, Всеукраїнського об’єднання Батьківщина, Української республіканської партії «Собор», Соціалістичної партії України, товариства «Просвіта», Організації українських націоналістів та організації «Громадський контроль»:
«Шановні панове!
Незаперечні факти свідчать, що за період існування незалежності України, залишилась невирішеною ціла низка проблем, що ставить під сумнів її майбутню державність. Зокрема, Україна так і не змогла забезпечити суверенний інформаційний та мовно-культурний простір. Він залишився під контролем колишньої метрополії, де домінують її інтереси. У центрі Європи фактично гине одна з найстаріших мов світу - українська і без вашого голосу протесту та звернення за підтримкою до ЮНЕСКО втрати української мови будуть непоправні.
У сфері економічної безпеки нагальною проблемою лишається забезпечення України альтернативними джерелами енергопостачання за прийнятними цінами, та максимальне використання власних енергетичних ресурсів. Це дало б можливість позбутися політичного та економічного тиску монополіста-постачальника енергоресурсів - Російської Федерації та знизити ціни на товари, роботи й послуги.
Російська Федерація має перед Україною величезні борги: близько 150-ти мільярдів доларів США за привласнені грошові заощадження громадян, що знаходилися на рахунках Ощадбанку СРСР, а також півтора мільярда доларів США за передані ядерні боєголовки та інші. Окрім цього, Україна за свій рахунок утримує Чорноморський військовий флот Російської Федерації, нібито, як компенсацію за поставлений природний газ.
Верховна Рада доручила ще 1-го червня 2000 року Кабінету Міністрів до 1-го липня 2000 року порушити перед Російською Федерацією питання про врегулювання взаємовідносин між державами, стосовно зобов'язань колишнього Ощадбанку СРСР та повернення громадянам України близько 84 мільярди рублів заощаджень. Проте Кабінет міністрів до цього часу не виконав цього. Нині розпочалось повторне пограбування наших громадян за участю Верховної Ради, президента та Кабінету міністрів України - виплати по 50 гривень кожному вкладнику за рахунок державного бюджету України. То чому ж чинна влада не вимагає від Російської Федерації повернення боргів, а громадські об'єднання не контролюють діяльність влади?
Ще одна важлива внутрішня проблема: законодавче врегулювання тарифів і цін на житлово-комунальні послуги. На місцях корумпована влада не дає можливості захистити наші права. На нашу думку, цю проблему треба вирішувати шляхом зниження собівартості послуг за рахунок енергоресурсів та обмеження до розумних меж посередницьких комерційних структур від основного постачальника послуг до основного споживача.
А відсутність державного кордону з пострадянськими республіками свідчить про слабку політичну волю найвищих посадовців стосовно утвердження фактичної державної незалежності та ігнорування Кабінетом міністрів Постанови Верховної Ради України від 7-го листопада 1991 року про правове оформлення державного кордону із суміжними державами.
Україна, фактично, перетворилася на прохідний двір для нелегальних мігрантів із країн Азії з усіма негативними наслідками. А посилення найближчим часом пропускного режиму на західних рубежах перетворить Україну у відстійник міграційних потоків. Окрім цього, недемаркований кордон створює значні труднощі для забезпечення економічної безпеки. Ідеться, зокрема, про переміщення через кордон контрабандних товарів.
Надсилаючи це звернення, ми сподіваємось, що ви підтримаєте наші пропозиції та докладете достатніх зусиль для вирішення порушених нами проблем».
Петро Кагуй
Ось такого відкритого листа низка громадських обласних організацій Сумщини надіслала керівникам: Народного руху України, Українського народного руху, Всеукраїнського об’єднання Батьківщина, Української республіканської партії «Собор», Соціалістичної партії України, товариства «Просвіта», Організації українських націоналістів та організації «Громадський контроль».
На черзі лист, який надіслав нам Леонід Антонов із Кривого Рогу, якому 75 років:
«Намір лідерів опозиції провести восени акцію непокори з вимогою перевиборів президента є безперспективним. 6-го лютого 2001-го року я зранку до вечора марширував вулицями Києва у колоні опозиції із транспарантом - «Кучму геть!» і був обурений байдужістю киян до цієї акції. Я дійшов висновку, що серед «байдужих» мало тих кому, так би мовити, «на Русі жить хорошо», а велика частина тих, які зомбовані владними структурами і їхня самосвідомість є пригніченою.
Після минулорічної акції нічого не змінилося й тому і цього разу результати будуть ті ж самі. Слід вимагати не перевиборів президента, а, навпаки, недопущення до цих перевиборів. Марно сподіватися на те, що чинний могутній режим дозволить обрати нового президента від опозиції, що загрожує «гаранту» судовим розслідуванням.
Лідерам опозиції слід відкинути особисті й партійні амбіції і не заявляти про свої власні претензії на президентське крісло, бо це може призвести до розвалу опозиційного блоку. Натомість треба згуртуватися для досягнення головної мети – вивільнення України від авторитарного режиму. Це можливо лише за умови, якщо опозиція ще до президентських виборів здатна буде провести загальнодержавний референдум про перетворення України в парламентсько-президентську республіку тому, що інститут президентства в Україні повністю себе дискредитував».
Петро Кагуй
А зараз до вашої уваги вірш, що його прочитав нам по телефону один із наших слухачів із Києва. На жаль, ми відразу не запитали його імені, а він сам, скромно, не представився:
День незалежності прийшов на нашу славну Україну.
І хай оце лише він укотре до нас сьогодні завітав, Хоча ще наша Україна не встала повністю з колін, Не все у нас іде ще добре – ми ще обірвані, ще босі, Усього ще завжди всім не вдосталь І дуже часто ще, на жаль, бідуєм ми.
Ще яничари осатаніло скрізь сичать, грабують нашу Україну, Ще й нищать, шкодять, все руйнують і безсоромно все крадуть. Усе ж ми збудуєм Україну, назавжди встанемо з колін, І знак Святої Трійці разом ми будем міцно вже тримать.
Та й не дамо ж вже на поталу разом усе суще Та все те будем захищать - любов до Бога України, Нашу духовність, нашу мову.. Зворотнього шляху немає, єдине є - вперед дорога. Разом нам з вірою до Бога, духовність, волю, нашу мову, Вкраїну й долю будувать, Святую Трійцю прославлять.
Піднімем нашу Україну, збудуємо усі разом, Щоб мали всі ми добру віру для дня ще кращого гуртом. Щасти усім, вам, українці, щоб нам Господь допомагав У непростій цій нашій справі, Щоб мудрість розум, віру, волю, терпіння і благословення Наснагу й силу, ще й бажання на нас усіх Господь послав!
Петро Кагуй
А зараз перейдемо до листа, чи радше статті під заголовком: «Чи маємо ми Україну?», що її надіслав нам історик Євген Маїк із міста Жовкви Львівської області:
«Чи маємо ми Україну?
Теоретично Україна ніби є. Адже існує історичний Акт проголошення незалежності України, Конституція, що була схвалена у 1996 році, державні символи, своя влада і подібне. Але чи є Україна по суті українською, як, наприклад, Польща – польською, чи Росія – російською? Чи виражає існуюча держава волю українського народу?
Якщо порівняти Україну теперішню з радянським комуністичним минулим, коли вона була звичайною колонією, то не можна не бачити, що у її національно-культурному житті майже нічого не змінилося. Російська мова продовжує панувати в державних установах та в побуті, окрім західних областей і сільської місцевості. Російська мова й далі домінує у науковій, культурній та інформаційних сферах. Наприклад, тираж українських книг у 1999 році складав лише 10 % від загального, тираж українських журналів – усього 11,5 %, україномовні телепрограми – 18 %, тираж українських газет – 39,6 %, усе інше – російськомовне. І все це діється у самостійній Україні, у якій майже 80-т % населення складають етнічні українці й українська мова конституційно закріплена як державна. Чи могло би щось схоже бути в якійсь європейській країні? Звісно, що ні!
Про те, що Україна є неукраїнською державою говорить і те, що у владних структурах українці посідають лише третє місце. А на вищих щаблях виконавчої влади немає жодної людини, яка до 1991 року боролася б за її незалежність. Справжні патріоти, які віддали за неї здоров’я і кращі роки свого життя - нікому непотрібні. Хіба ж це не абсурд? В той же час, героями України стають колишні прислужники Москви. І їм чіпляють ордени за розвал економіки й зубожіння народу, тобто за дискредитацію незалежності, бо чимось іншим пояснити цю ситуацію дуже важко.
А хіба можна назвати нормальним явищем те, що єдина військово-політична сила, яка боролася в роки Другої Світової війни за державну незалежність України – армія УПА, до сьогоднішнього дня не визнана державою? А в той же час енкаведисти і їм подібні, які воювали проти неї, користуються різними привілеями й пільгами.
Чи витримує здоровий глузд відзначення різних радянських свят, свят імперії, що поневолювала й нищила українців?
Чи є логічним, що у суверенної держави й досі остаточно не узгоджені кордони з Росією?
А як можна назвати те, що за 10 років населення України зменшилося більше як на 3 мільйони, а державна влада й пальчиком не рухає, щоб зупинити вимирання нації? Чи це не геноцид?
Зі сказаного напрошується висновок, що наша Україна, на превеликий жаль, не зважаючи на проголошення своєї незалежності, продовжує залишатися пострадянською республікою із внутрішнім колоніальним статусом. Від багатьох наших політиків і вчених можна почути, що така ситуація викликана трагічними наслідками минулого і потрібний тривалий час, щоб її змінити. Але, чи можна змиритися з такою тезою?
Якщо брати аналогічні випадки з історії інших країн, то вони говорять про інше. Так, євреї зуміли за порівняно короткий період відродити мову Тори – іврит. Чехія, одержавши після розпаду Австро-Угорської імперії онімечені міста, за 10 років зробила їх повністю чеськомовними.
Навіть більшовики у 20-их роках за п’ять років зробили для українізації значно більше, ніж нинішня так звана українська влада за 10 років. Так з 1925 року усі державні службовці змушені були складати іспити зі знання української мови. У 1929 році в Україні діяло 80 % українськомовних шкіл. Тираж газет українською мовою у 1930 році складав 89 % від загальної кількості. 75 % державних організацій і установ вели діловодство українською мовою. А проблем тоді було значно більше, ніж тепер, бо не вистачало ні вчителів, ні підручників з української мови, і, взагалі, панувала неписьменність. Отже, за період незалежності можна було зробити багато, щоб наповнити Україну українською сутністю. Проте, не тільки нічого не було зроблено, але й далі триває русифікація, щоправда, в дещо видозмінених формах. Українському суспільству нав’язують двомовність. Панує зневага державних чиновників до української мови. Продовжується тенденція до повного витіснення української мови із шоу-бізнесу, спорту, кінематографії і навіть літератури. Здійснюється дискримінація українських засобів масової інформації місцевою владою на сході й півдні України. Цинічно не виконується стаття Конституції про українську мову як державну. Україна, мабуть, єдина держава у світі, де можна займати державні посади і не володіти державною мовою.
Водночас, будь-які кроки, спрямовані на українізацію, розглядаються з боку Росії і її п’ятої колони в Україні не природною відповіддю на багатовікову русифікацію, а як порушення прав російського чи російськомовного населення.
Росія, як засвідчує її політика щодо України, намагається з усіх сил зберегти статус-кво російської мови в Україні. І ця політика викликана тим, як стверджує відома політична діячка Росії Валерія Новодворська, що «російське керівництво завжди хотіло лише одного - відновлення Радянського Союзу. Воно спить і бачить, як би все повернути назад». Звідси, воно розглядає російськомовне населення як союзників своїх імперських планів. І тому така шалена протидія будь-яким спробам українізації.
Однак головна відповідальність за такий стан справ у державі лягає на владу, бо вона не тільки нічого конкретно не робить, щоб змінити ситуацію, а навпаки своїми діями сприяє русифікації, використовуючи публічно іноземну мову, закриваючи очі на постійні й грубі порушення законодавства про державну мову, проводячи промосковську кадрову політику. І робить вона це тому, що за своїм світоглядом вона проросійська. Будучи колоніальною адміністрацією в недавньому минулому, вона ніяк не може позбутися свого москвофільства. Крім того, її бізнесові інтереси тісно пов’язані з Росією і тому вона готова продавати національні інтереси заради свого збагачення, що і робить на кожному кроці.
Сприяє такій політиці й низька національна свідомість значної частини громадян України, а також плаксива й безпринципна позиція націонал-демократії.
Отже, не маємо справжньої України, бо не маємо української влади, бо не маємо повноцінної української еліти, яка би дбала про державу, бо не маємо сучасної української нації у сучасному розумінні цього слова.
Щоб наповнити Україну як державу національним змістом необхідно, перш за все, вирішити два головні завдання. По-перше, патріотичним силам завоювати українську владу, бо без української влади не можна створити українську державу. І по-друге, завершити формування української нації, адже й ще досі велика частина населення країни перебуває у полоні російської мови й культури, що дає можливість владі проводити таку антинаціональну політику».
Петро Кагуй
Це був лист, чи радше стаття під заголовком: «Чи маємо ми Україну?», що її надіслав нам історик Євген Маїк із міста Жовкви Львівської області. Передача «Листи на Свободу добігає кінця, і завершимо ми її піснею.
Пісня Тараса Петриненка «Україна»
Петро Кагуй
Ми дуже вдячні Вам за Ваші листи. На все добре!
У цій передачі основну увагу буде зосереджено саме на листах, у яких наші слухачі дають свою оцінку періоду незалежності України, а також пишуть про нинішню політичну, економічну ситуацію у державі.
Розпочну передачу листом, який надіслав Петро Паренюк, якому 74 роки, із села Луч Жовтневого району Миколаївської області:
«Наближається одинадцята річниця незалежності України. В історичному вимірі часу – це мить, а для існування людини – це значна частина життя. Який висновок можна зробити після одинадцяти років такого життя в Україні? По-перше, треба зазначити, що цю незалежність України виборов Народний рух, однак, при владі на усіх рівнях, в усіх галузях і сферах діяльності залишилися здебільшого люди, які пройшли школу виховання за часів радянського «соціалізму-комунізму». Їх доповнює ще велика кількість кар’єристів, бюрократів і чиновників, які добре обізнані з тіньовою економікою, корумпованістю і злочинною діяльністю. А є ще велика кількість молодих людей, які займаються сумнівною діяльністю.
За рівнем життя, суспільство України можна поділити на три прошарки. Від 0.02% до 0.05% українських громадян ведуть розкішний спосіб життя, до 20% проживають нормально і 75-80% перебиваються з дня на день. А є ще велика кількість жебраків.
Чому так сталося? А тому, що після проголошення незалежності, при владі залишилися люди, які дуже мало докладали зусиль на розбудову незалежної демократичної держави. Перш за все, вони мріяли і дбали про своє особисте збагачення й збагачення свого оточення. Таким чином Україна стала державою з високим рівнем тіньової економіки, корумпованості і злочинної діяльності. А в результаті цього, переважна більшість громадян України втратили надію, вони не мають довіри до державного керівництва. Та й, власне, у людей відсутня повага самих до себе і до держави в цілому.
Був би зовсім інший шлях розбудови незалежної держави, якби до влади прийшли свідомі, віддані державній справі, патріотично налаштовані люди».
«Мене, як громадянина України непокоїть стан держави, та й становище самого народу, який живе у злиднях, особливо пенсіонери і ті, хто місяцями не отримує зарплату», - мовиться у листі вже іншого нашого слухача Юрія Нестеренка з Києва.
«Не можу збагнути, чому шахтарі Донецької і Луганської областей, які роками не отримують зарплати за свою важку й небезпечну працю, на виборах підтримали «За Єду» - партію влади, тобто Кучми? Й тому маємо, те що маємо! За час керівництва Кучми і його прихильників, одна з багатих країн Європи стала найбіднішою, навіть серед пострадянських країн. Усі негаразди й дні жалоби – під патронатом Кучми. Країна у центрі Європи стала кримінальною, корумпованою, мафіозною. Міліція, прокуратура, суди не захищають громадян, а захищають лише тих хто перебуває при владі – Кучму, його прибічників, чиновників усіх рангів», - пише у своєму листі Юрій Нестеренко з Києва, і закликає депутатів порушити питання імпічменту нинішньому президенту.
А ось короткий фрагмент із листа Андрія Паляниці з Києва: «На найвищому рівні декларується одне, а робиться зовсім інше. Отже, нам із цим режимом не по дорозі. Як це не важко, але з колін треба підводитись, ставати самодостатньою нацією і наполегливо рухатися до Європи!»
Пісня Едуарда Дарача «Небо України»
Петро Кагуй
Пропоную до вашої уваги відкритого листа, що його низка громадських обласних організацій Сумщини адресує керівникам Народного руху України, Українського народного руху, Всеукраїнського об’єднання Батьківщина, Української республіканської партії «Собор», Соціалістичної партії України, товариства «Просвіта», Організації українських націоналістів та організації «Громадський контроль»:
«Шановні панове!
Незаперечні факти свідчать, що за період існування незалежності України, залишилась невирішеною ціла низка проблем, що ставить під сумнів її майбутню державність. Зокрема, Україна так і не змогла забезпечити суверенний інформаційний та мовно-культурний простір. Він залишився під контролем колишньої метрополії, де домінують її інтереси. У центрі Європи фактично гине одна з найстаріших мов світу - українська і без вашого голосу протесту та звернення за підтримкою до ЮНЕСКО втрати української мови будуть непоправні.
У сфері економічної безпеки нагальною проблемою лишається забезпечення України альтернативними джерелами енергопостачання за прийнятними цінами, та максимальне використання власних енергетичних ресурсів. Це дало б можливість позбутися політичного та економічного тиску монополіста-постачальника енергоресурсів - Російської Федерації та знизити ціни на товари, роботи й послуги.
Російська Федерація має перед Україною величезні борги: близько 150-ти мільярдів доларів США за привласнені грошові заощадження громадян, що знаходилися на рахунках Ощадбанку СРСР, а також півтора мільярда доларів США за передані ядерні боєголовки та інші. Окрім цього, Україна за свій рахунок утримує Чорноморський військовий флот Російської Федерації, нібито, як компенсацію за поставлений природний газ.
Верховна Рада доручила ще 1-го червня 2000 року Кабінету Міністрів до 1-го липня 2000 року порушити перед Російською Федерацією питання про врегулювання взаємовідносин між державами, стосовно зобов'язань колишнього Ощадбанку СРСР та повернення громадянам України близько 84 мільярди рублів заощаджень. Проте Кабінет міністрів до цього часу не виконав цього. Нині розпочалось повторне пограбування наших громадян за участю Верховної Ради, президента та Кабінету міністрів України - виплати по 50 гривень кожному вкладнику за рахунок державного бюджету України. То чому ж чинна влада не вимагає від Російської Федерації повернення боргів, а громадські об'єднання не контролюють діяльність влади?
Ще одна важлива внутрішня проблема: законодавче врегулювання тарифів і цін на житлово-комунальні послуги. На місцях корумпована влада не дає можливості захистити наші права. На нашу думку, цю проблему треба вирішувати шляхом зниження собівартості послуг за рахунок енергоресурсів та обмеження до розумних меж посередницьких комерційних структур від основного постачальника послуг до основного споживача.
А відсутність державного кордону з пострадянськими республіками свідчить про слабку політичну волю найвищих посадовців стосовно утвердження фактичної державної незалежності та ігнорування Кабінетом міністрів Постанови Верховної Ради України від 7-го листопада 1991 року про правове оформлення державного кордону із суміжними державами.
Україна, фактично, перетворилася на прохідний двір для нелегальних мігрантів із країн Азії з усіма негативними наслідками. А посилення найближчим часом пропускного режиму на західних рубежах перетворить Україну у відстійник міграційних потоків. Окрім цього, недемаркований кордон створює значні труднощі для забезпечення економічної безпеки. Ідеться, зокрема, про переміщення через кордон контрабандних товарів.
Надсилаючи це звернення, ми сподіваємось, що ви підтримаєте наші пропозиції та докладете достатніх зусиль для вирішення порушених нами проблем».
Петро Кагуй
Ось такого відкритого листа низка громадських обласних організацій Сумщини надіслала керівникам: Народного руху України, Українського народного руху, Всеукраїнського об’єднання Батьківщина, Української республіканської партії «Собор», Соціалістичної партії України, товариства «Просвіта», Організації українських націоналістів та організації «Громадський контроль».
На черзі лист, який надіслав нам Леонід Антонов із Кривого Рогу, якому 75 років:
«Намір лідерів опозиції провести восени акцію непокори з вимогою перевиборів президента є безперспективним. 6-го лютого 2001-го року я зранку до вечора марширував вулицями Києва у колоні опозиції із транспарантом - «Кучму геть!» і був обурений байдужістю киян до цієї акції. Я дійшов висновку, що серед «байдужих» мало тих кому, так би мовити, «на Русі жить хорошо», а велика частина тих, які зомбовані владними структурами і їхня самосвідомість є пригніченою.
Після минулорічної акції нічого не змінилося й тому і цього разу результати будуть ті ж самі. Слід вимагати не перевиборів президента, а, навпаки, недопущення до цих перевиборів. Марно сподіватися на те, що чинний могутній режим дозволить обрати нового президента від опозиції, що загрожує «гаранту» судовим розслідуванням.
Лідерам опозиції слід відкинути особисті й партійні амбіції і не заявляти про свої власні претензії на президентське крісло, бо це може призвести до розвалу опозиційного блоку. Натомість треба згуртуватися для досягнення головної мети – вивільнення України від авторитарного режиму. Це можливо лише за умови, якщо опозиція ще до президентських виборів здатна буде провести загальнодержавний референдум про перетворення України в парламентсько-президентську республіку тому, що інститут президентства в Україні повністю себе дискредитував».
Петро Кагуй
А зараз до вашої уваги вірш, що його прочитав нам по телефону один із наших слухачів із Києва. На жаль, ми відразу не запитали його імені, а він сам, скромно, не представився:
День незалежності прийшов на нашу славну Україну.
І хай оце лише він укотре до нас сьогодні завітав, Хоча ще наша Україна не встала повністю з колін, Не все у нас іде ще добре – ми ще обірвані, ще босі, Усього ще завжди всім не вдосталь І дуже часто ще, на жаль, бідуєм ми.
Ще яничари осатаніло скрізь сичать, грабують нашу Україну, Ще й нищать, шкодять, все руйнують і безсоромно все крадуть. Усе ж ми збудуєм Україну, назавжди встанемо з колін, І знак Святої Трійці разом ми будем міцно вже тримать.
Та й не дамо ж вже на поталу разом усе суще Та все те будем захищать - любов до Бога України, Нашу духовність, нашу мову.. Зворотнього шляху немає, єдине є - вперед дорога. Разом нам з вірою до Бога, духовність, волю, нашу мову, Вкраїну й долю будувать, Святую Трійцю прославлять.
Піднімем нашу Україну, збудуємо усі разом, Щоб мали всі ми добру віру для дня ще кращого гуртом. Щасти усім, вам, українці, щоб нам Господь допомагав У непростій цій нашій справі, Щоб мудрість розум, віру, волю, терпіння і благословення Наснагу й силу, ще й бажання на нас усіх Господь послав!
Петро Кагуй
А зараз перейдемо до листа, чи радше статті під заголовком: «Чи маємо ми Україну?», що її надіслав нам історик Євген Маїк із міста Жовкви Львівської області:
«Чи маємо ми Україну?
Теоретично Україна ніби є. Адже існує історичний Акт проголошення незалежності України, Конституція, що була схвалена у 1996 році, державні символи, своя влада і подібне. Але чи є Україна по суті українською, як, наприклад, Польща – польською, чи Росія – російською? Чи виражає існуюча держава волю українського народу?
Якщо порівняти Україну теперішню з радянським комуністичним минулим, коли вона була звичайною колонією, то не можна не бачити, що у її національно-культурному житті майже нічого не змінилося. Російська мова продовжує панувати в державних установах та в побуті, окрім західних областей і сільської місцевості. Російська мова й далі домінує у науковій, культурній та інформаційних сферах. Наприклад, тираж українських книг у 1999 році складав лише 10 % від загального, тираж українських журналів – усього 11,5 %, україномовні телепрограми – 18 %, тираж українських газет – 39,6 %, усе інше – російськомовне. І все це діється у самостійній Україні, у якій майже 80-т % населення складають етнічні українці й українська мова конституційно закріплена як державна. Чи могло би щось схоже бути в якійсь європейській країні? Звісно, що ні!
Про те, що Україна є неукраїнською державою говорить і те, що у владних структурах українці посідають лише третє місце. А на вищих щаблях виконавчої влади немає жодної людини, яка до 1991 року боролася б за її незалежність. Справжні патріоти, які віддали за неї здоров’я і кращі роки свого життя - нікому непотрібні. Хіба ж це не абсурд? В той же час, героями України стають колишні прислужники Москви. І їм чіпляють ордени за розвал економіки й зубожіння народу, тобто за дискредитацію незалежності, бо чимось іншим пояснити цю ситуацію дуже важко.
А хіба можна назвати нормальним явищем те, що єдина військово-політична сила, яка боролася в роки Другої Світової війни за державну незалежність України – армія УПА, до сьогоднішнього дня не визнана державою? А в той же час енкаведисти і їм подібні, які воювали проти неї, користуються різними привілеями й пільгами.
Чи витримує здоровий глузд відзначення різних радянських свят, свят імперії, що поневолювала й нищила українців?
Чи є логічним, що у суверенної держави й досі остаточно не узгоджені кордони з Росією?
А як можна назвати те, що за 10 років населення України зменшилося більше як на 3 мільйони, а державна влада й пальчиком не рухає, щоб зупинити вимирання нації? Чи це не геноцид?
Зі сказаного напрошується висновок, що наша Україна, на превеликий жаль, не зважаючи на проголошення своєї незалежності, продовжує залишатися пострадянською республікою із внутрішнім колоніальним статусом. Від багатьох наших політиків і вчених можна почути, що така ситуація викликана трагічними наслідками минулого і потрібний тривалий час, щоб її змінити. Але, чи можна змиритися з такою тезою?
Якщо брати аналогічні випадки з історії інших країн, то вони говорять про інше. Так, євреї зуміли за порівняно короткий період відродити мову Тори – іврит. Чехія, одержавши після розпаду Австро-Угорської імперії онімечені міста, за 10 років зробила їх повністю чеськомовними.
Навіть більшовики у 20-их роках за п’ять років зробили для українізації значно більше, ніж нинішня так звана українська влада за 10 років. Так з 1925 року усі державні службовці змушені були складати іспити зі знання української мови. У 1929 році в Україні діяло 80 % українськомовних шкіл. Тираж газет українською мовою у 1930 році складав 89 % від загальної кількості. 75 % державних організацій і установ вели діловодство українською мовою. А проблем тоді було значно більше, ніж тепер, бо не вистачало ні вчителів, ні підручників з української мови, і, взагалі, панувала неписьменність. Отже, за період незалежності можна було зробити багато, щоб наповнити Україну українською сутністю. Проте, не тільки нічого не було зроблено, але й далі триває русифікація, щоправда, в дещо видозмінених формах. Українському суспільству нав’язують двомовність. Панує зневага державних чиновників до української мови. Продовжується тенденція до повного витіснення української мови із шоу-бізнесу, спорту, кінематографії і навіть літератури. Здійснюється дискримінація українських засобів масової інформації місцевою владою на сході й півдні України. Цинічно не виконується стаття Конституції про українську мову як державну. Україна, мабуть, єдина держава у світі, де можна займати державні посади і не володіти державною мовою.
Водночас, будь-які кроки, спрямовані на українізацію, розглядаються з боку Росії і її п’ятої колони в Україні не природною відповіддю на багатовікову русифікацію, а як порушення прав російського чи російськомовного населення.
Росія, як засвідчує її політика щодо України, намагається з усіх сил зберегти статус-кво російської мови в Україні. І ця політика викликана тим, як стверджує відома політична діячка Росії Валерія Новодворська, що «російське керівництво завжди хотіло лише одного - відновлення Радянського Союзу. Воно спить і бачить, як би все повернути назад». Звідси, воно розглядає російськомовне населення як союзників своїх імперських планів. І тому така шалена протидія будь-яким спробам українізації.
Однак головна відповідальність за такий стан справ у державі лягає на владу, бо вона не тільки нічого конкретно не робить, щоб змінити ситуацію, а навпаки своїми діями сприяє русифікації, використовуючи публічно іноземну мову, закриваючи очі на постійні й грубі порушення законодавства про державну мову, проводячи промосковську кадрову політику. І робить вона це тому, що за своїм світоглядом вона проросійська. Будучи колоніальною адміністрацією в недавньому минулому, вона ніяк не може позбутися свого москвофільства. Крім того, її бізнесові інтереси тісно пов’язані з Росією і тому вона готова продавати національні інтереси заради свого збагачення, що і робить на кожному кроці.
Сприяє такій політиці й низька національна свідомість значної частини громадян України, а також плаксива й безпринципна позиція націонал-демократії.
Отже, не маємо справжньої України, бо не маємо української влади, бо не маємо повноцінної української еліти, яка би дбала про державу, бо не маємо сучасної української нації у сучасному розумінні цього слова.
Щоб наповнити Україну як державу національним змістом необхідно, перш за все, вирішити два головні завдання. По-перше, патріотичним силам завоювати українську владу, бо без української влади не можна створити українську державу. І по-друге, завершити формування української нації, адже й ще досі велика частина населення країни перебуває у полоні російської мови й культури, що дає можливість владі проводити таку антинаціональну політику».
Петро Кагуй
Це був лист, чи радше стаття під заголовком: «Чи маємо ми Україну?», що її надіслав нам історик Євген Маїк із міста Жовкви Львівської області. Передача «Листи на Свободу добігає кінця, і завершимо ми її піснею.
Пісня Тараса Петриненка «Україна»
Петро Кагуй
Ми дуже вдячні Вам за Ваші листи. На все добре!
