Київ, 1 жовтня 2002 - Заяви і плани опозиційних сил стають все войовничішими. Останній опозиційний хіт – усеукраїнський страйк, котрий має вивести на вулиці сотні тисяч людей, невдоволених президентом. Визначено вже навіть фактори, заволодівши якими, опозиція здобуде перемогу – а саме – транспорт, студентство й підприємства. До болю, до речі, нагадує ленінську тріаду, чи не так?
Але Бог із нею, з опозицією. В Україні й так повсюдно “їде дах” і тече туалетний бачок. А винуватий в цьому, звісно, ж, президент. Ось тільки де гарантія, що з приходом до влади опозиції завтра не стане ще краще і розгул законності й правопорядку не сягне іще вищої позначки?
Я би волів поставити питання іншого порядку – що ж робити першій особі держави, якщо ситуація для нього справді стане загрозливою? Яким виглядатиме його майбутнє в потенційній епосі “без Кучми”? Отже…
Захід відпав. Достеменно відомо, що Сполучені Штати операцію з “спасіння рядового Кучми” проводити не збираються. Більше того, в зв'язку з триклятою “Кольчугою” супердержава шиє Даниловичу трохи не пособництво Саддаму не на ніч сказано Гусейну. А ще ж Гонгадзе, а ще майор йо... під диваном йо..., якого не помітили ні спецслужби, нах... ні прибиральниця, бл... Літаки там усякі цивільні, котрі розлітались так, що ракеті вже бойовій спокійно не пролетіти. А якщо й пролетить, то обов'язково потрапить на балкон, бляха...
Але все ж таки - який вихід у Леоніда Даниловича, що на його може чекати в недалекій перспективі? Це питання досить посутнє, бо стосується воно людини, котра якраз і перебуває в епіцентрі непростої української ситуації. Доля пана Кучми як простого українського громадянина, як людини, якось залишається в тіні, хоч іноді і спливає в координатах інтелігентських кухонь та опозиційних мітингів. Широкі маси з цього приводу, як водиться, відмовчуються. Тож довкола фігури пана Кучми, як і його долі після відставки, немає такого щільного пласта фольклорної субкультури, як довкола, скажімо, Єльцина. Пригадуєте: Підходить Єльцин до свого портрета і каже: “Да-а-а-а, скоро нас, панімаш, знімуть.” А портрет йому відповідає людським голосом: “Це мене знімуть, а тебе – повісять...”
Може, це через більшу м'якість українського характеру? Втім, якщо послухати деяких опозиціонерів, Леонід Данилович виглядає чимось середнім між Сомосою й Бокассою. Взагалі, на тлі претензій до президента, тон листа козаків турецькому султану виглядає зразком делікатності. Навіть один поет, чи з похмілля, чи з переляку видав недавно на сторінках газети віршовану коломийку, мовляв, Мілошевич із Гаазького трибуналу передає Кучмі полум'яний привіт.
Після такого стають зрозумілими деякі висловлювання гаранта, котрі сміливо можна називати крилатими. На кшталт отого, пам'ятаєте: “Я став більше, знаєте, злим. Злим у доброму розумінні цього слова.”
І чи не сам український народ - добровільно, не під конвоєм, - двічі приходив дружніми рядами і колонами на виборчі дільниці і голосував за Леоніда Даниловича? Власне, що ж такого страшного зробив гарант конституції? Як на мене, так він кожному пересічному українцеві дав надію. Він на власному прикладі довів, що погана дикція, лексика заводського старшого майстра й невіра в національну ідею не заважають ставати Президентом. Далі. Чи ж винуватий пан Президент, що його гасла: ”Я за демократію, я за ринкові відносини!” багато хто зрозумів по-простому, типу: “Данілич! А шо тут ще можна урвати?!”
Перефразовуючи відомого сатирика, пропоную експеримент. Якщо в парламенті суворим голосом раптом крикнути: “Встати! Руки за голову! Ви звинувачуєтесь у корупції!” – то в парламентської, перепрошую за каламбур, більшості, станеться інфаркт з інсультом одночасно.
Тепер же всіх собак хочуть повісити на президента. Між тим, треба поглянути на його обличчя, щоб зрозуміти - Леонід Данилович людина добра. Кажу це на повному серйозі. І на гітарі він грає душевно. Цього в Даниловича не відняти, куди б його не прилаштовували після відставки Касандри від політики – чи фермерувати в селі Чайкіно, чи в заслання на острів Зміїний, чи дожиттєвим персонажем у програмі “Кукли”.
Та й, власне, чого радіти і зловтішно потирати руку, якщо людині щось не вдалося? А разом з нею і державі в центрі Європи, яка ще з десяток років тому так багатонадійно виходила у світ...
Але Бог із нею, з опозицією. В Україні й так повсюдно “їде дах” і тече туалетний бачок. А винуватий в цьому, звісно, ж, президент. Ось тільки де гарантія, що з приходом до влади опозиції завтра не стане ще краще і розгул законності й правопорядку не сягне іще вищої позначки?
Я би волів поставити питання іншого порядку – що ж робити першій особі держави, якщо ситуація для нього справді стане загрозливою? Яким виглядатиме його майбутнє в потенційній епосі “без Кучми”? Отже…
Захід відпав. Достеменно відомо, що Сполучені Штати операцію з “спасіння рядового Кучми” проводити не збираються. Більше того, в зв'язку з триклятою “Кольчугою” супердержава шиє Даниловичу трохи не пособництво Саддаму не на ніч сказано Гусейну. А ще ж Гонгадзе, а ще майор йо... під диваном йо..., якого не помітили ні спецслужби, нах... ні прибиральниця, бл... Літаки там усякі цивільні, котрі розлітались так, що ракеті вже бойовій спокійно не пролетіти. А якщо й пролетить, то обов'язково потрапить на балкон, бляха...
Але все ж таки - який вихід у Леоніда Даниловича, що на його може чекати в недалекій перспективі? Це питання досить посутнє, бо стосується воно людини, котра якраз і перебуває в епіцентрі непростої української ситуації. Доля пана Кучми як простого українського громадянина, як людини, якось залишається в тіні, хоч іноді і спливає в координатах інтелігентських кухонь та опозиційних мітингів. Широкі маси з цього приводу, як водиться, відмовчуються. Тож довкола фігури пана Кучми, як і його долі після відставки, немає такого щільного пласта фольклорної субкультури, як довкола, скажімо, Єльцина. Пригадуєте: Підходить Єльцин до свого портрета і каже: “Да-а-а-а, скоро нас, панімаш, знімуть.” А портрет йому відповідає людським голосом: “Це мене знімуть, а тебе – повісять...”
Може, це через більшу м'якість українського характеру? Втім, якщо послухати деяких опозиціонерів, Леонід Данилович виглядає чимось середнім між Сомосою й Бокассою. Взагалі, на тлі претензій до президента, тон листа козаків турецькому султану виглядає зразком делікатності. Навіть один поет, чи з похмілля, чи з переляку видав недавно на сторінках газети віршовану коломийку, мовляв, Мілошевич із Гаазького трибуналу передає Кучмі полум'яний привіт.
Після такого стають зрозумілими деякі висловлювання гаранта, котрі сміливо можна називати крилатими. На кшталт отого, пам'ятаєте: “Я став більше, знаєте, злим. Злим у доброму розумінні цього слова.”
І чи не сам український народ - добровільно, не під конвоєм, - двічі приходив дружніми рядами і колонами на виборчі дільниці і голосував за Леоніда Даниловича? Власне, що ж такого страшного зробив гарант конституції? Як на мене, так він кожному пересічному українцеві дав надію. Він на власному прикладі довів, що погана дикція, лексика заводського старшого майстра й невіра в національну ідею не заважають ставати Президентом. Далі. Чи ж винуватий пан Президент, що його гасла: ”Я за демократію, я за ринкові відносини!” багато хто зрозумів по-простому, типу: “Данілич! А шо тут ще можна урвати?!”
Перефразовуючи відомого сатирика, пропоную експеримент. Якщо в парламенті суворим голосом раптом крикнути: “Встати! Руки за голову! Ви звинувачуєтесь у корупції!” – то в парламентської, перепрошую за каламбур, більшості, станеться інфаркт з інсультом одночасно.
Тепер же всіх собак хочуть повісити на президента. Між тим, треба поглянути на його обличчя, щоб зрозуміти - Леонід Данилович людина добра. Кажу це на повному серйозі. І на гітарі він грає душевно. Цього в Даниловича не відняти, куди б його не прилаштовували після відставки Касандри від політики – чи фермерувати в селі Чайкіно, чи в заслання на острів Зміїний, чи дожиттєвим персонажем у програмі “Кукли”.
Та й, власне, чого радіти і зловтішно потирати руку, якщо людині щось не вдалося? А разом з нею і державі в центрі Європи, яка ще з десяток років тому так багатонадійно виходила у світ...
