Київ, 7 квітня 2002 - У київській студії працюють Людмила Литовченко і Юлія Жмакіна. Гості київської студії: народний депутат України, економіст-міжнародник Сергій Терьохін, начальник головного управління освіти і науки м. Києва, голова міжнародного педагогічного клубу європейських столиць Борис Жебровський.
Людмила Литовченко:
Сучасна школа різниться від школи зразка десяти – п’ятнадцятирічної давності. Тоді і вчителі, й учні мріяли про майбутні успіхи науково-технічної революції, про створення світової системи освіти. Нині школа перетворюється на складову НТР і споживає перші – при тому справді революційні – результати її впровадження, такі, як навчання у мережі Інтернет – “он лайн”, використання комунікативних технологій тощо. Ще одна складова навчання, яка дозволяє констатувати появу системи освіти світового масштабу, – це зникнення мовного бар’єру: англійська мова перетворюється на мову спілкування школярів та їхніх учителів, дозволяє їм використовувати накопичений у тій чи іншій країні освітній досвід і вільно обмінюватись інформацією, яка стосується шкільного життя та нових освітніх ідей і розробок.
Крім того, останнім часом у світі відбувається реформування самої середньої освіти зсередини: Україна, наприклад, перейшла на 12-бальну систему оцінок, а з нового навчального року, який розпочнеться 1-го вересня 2002-го року, середня школа розпочне свій 12-річний освітній цикл.
Нині у Києві працює міжнародна освітня конференція за участю представників українського уряду та вчителів шкіл, які входять до мережі International House. Її учасники розглядають, серед іншого, питання щодо реформування української освіти та її інтеграцією у світову освітню систему. На конференції побувала наша кореспондентка Богдана Костюк:
Вперше українська влада заговорила про необхідність реформ в освіті десять років тому: адже стара система, створена за Радянської доби, слугувала інтересам комуністичної ідеології та інтересам держави, що зникла з мапи світу 1991-го року. Незалежна Україна потребувала такої системи освіти, яка би слугувала інтересам державотворення і сприяла би вихованню свідомих українських громадян. Наскільки чиновникам та освітянам, вихованим Радянською педагогічною школою, вдалося реалізувати задуми того часу – це інше питання.
Але, тим не менше, реформа середньої школи розпочалась, і, як стверджують фахівці Міністерства освіти України, її перші кроки були успішними. Що дозволило делегатам Усеукраїнського з’їзду освітян восени минулого року ухвалити проект Національної доктрини розвитку освіти, яка пізніше була закріплена відповідними президентським указом та законом України. Про доктрину розповідає заступник державного секретаря Міністерства освіти Григорій Науменко:
“Ми відійшли від практики радянських риторик, на кшталт “п’ятирічку – за чотири роки!”. Нова доктрина розрахована на великий відрізок часу, як мінімум – 12 років. Саме стільки навчатимуться діти у середній школі, при цьому 4 роки відводяться на початкову школу, 5 – на середню і 3 роки – на вищу середню школу. Останні три шкільні роки будуть спеціалізованими. Ми сподіваємося, що нова шкільна система дозволить вирівняти українську середню школу, підняти її рівень до міжнародних зразків...”
Отже, перші кроки зроблено – принаймні, на найвищому владному рівні. Дієвість і перспективність освітніх реформ буде перевірено часом: найближчі 12 років покажуть, чи здатна сучасна середня школа виховати нове свідоме покоління українських громадян, чи виховані нею юнаки й дівчата поповнять ряди “совків”...
Людмила Литовченко:
Пане Жебровський, багато людей говорять про реформи в освіті. Це – те, що може змінити суть української національної освіти, чи зміна полягає у чомусь іншому?
Борис Жебровський:
Я завжди говорив, що це “фасадні зміни”, вони на поверхні і не чіпають суті освіти і всього того, що відбувається у світі. Попередня розмова... Я її слухав і подумав: ми забуваємо, що школа прив’язана до життя, і яку б ми охорону на порозі школи на ставили, а життя не через двері і не через вікна заходить, а через телевізор, комп’ютер, спілкування, і воно докорінно змінилося.
І коли я чую розмови про реформи оцінок, я не беру участь у таких розмовах, це втрата часу. Було 5 балів, ну, буде 12.
Я повернувся з Анкари, де зустрічаються керівники департаментів освіти столиць Європи, є в нас такий клуб. Раз на рік ми зустрічаємось і обговорюємо, які, де йдуть реформи.
Реформи в освіті перманентні – одні закінчуються, інші починаються. Є питання, які всіх сьогодні хвилюють. Ми дійшли висновку, що світ після 11 вересня змінився кардинально, і кардинально міняється все, що має відношення до освіти.
Нам усім треба задуматись над тим, яким сьогодні є світ, які його цінності. Подивіться на хвилю насильств, що прокотилася по школах не лише Америки, але й Європи.
Старенька, добропорядна Європа – і 13 куль в одній тільки школі...На нашій зустрічі ми дійшли висновку, що такі самовбивці, терористи за один рік не виховуються. Це потрібно було б 10 років, щоб спецслужби чи інші організації виховували це покоління.
Ми говорили про таку річ, як нейролінгвістичне програмування. Сьогодні дуже багато проектів, які закидаються в освіту за якісь незрозумілі гроші і де підсвідомо виховуються в наших дітей агресивні речі.
Ми сьогодні можемо говорити про процес зомбування, яке відбувається. Хто досліджує це питання?
Є психолог у школі, немає – особливо це нікого не чіпало. А сьогодні практично кожен старшокласник висловлює бажання поспілкуватися з психологом. Світ, який оточує дітей, для них тривожний.
Якщо сьогодні називати проблеми, про які я б говорив, - це три речі. Перше – усе, що має відношення до вчителя. На з’їзді говорили про те, що має бути програма вчителів, вона ухвалена зовсім недавно урядом на 10 років.
Але хіба не видно, що сьогодні вчительство старіє, знервоване, не може адекватно реагувати на багато процесів життя? Хіба не видно, що між учнями і вчителями, вчителями й батьками існує певна психологічна війна навіть?
Людмила Литовченко:
Здається, Ленін сказав, що вчителя треба поставити на таку недосяжну високу, на яку його не ставило жодне суспільство.
Борис Жебровський:
Ви не помиляєтесь. І як поставили його недосяжно, так його і не видно. Усе лишилося в декларації, і ще більше сьогодні.
Людмила Литовченко:
Де реально в Європі ставлять сьогодні вчителя на таку висоту?
Борис Жебровський:
У тих суспільствах, де , взагалі, є соціальний захист населення, це незалежно від того, вчитель, медик чи хтось інший.
Я повернувся з Данії, це та країна, де реалізовані мабуть ті мрії, про які казав Ленін. Соціально захищене населення. А професія і престиж досить просто відрізняються. У Данії 60% жінок-вчителів, 40% - чоловіків. В Голландії – наполовину. Це говорить про те, що, у принципі, ця професія престижна, соціально-захищена. У нас – 90% і 10-%. Значить, там мало платять, не престижно.
Про що мені було соромно розповідати - про фінансування освіти, маю на увазі, що ми розподіляємо кошти, не маючи цього механізму. Виділили кошти на освіту, а потім починають ділити – як їх ділити?
Школи фінансуються з місцевих бюджетів, кожне місто, область самі ділять. А треба , як скрізь у Європі. Треба визначити вартість одного учня, порахувати окремі параметри, дати школі ці кошти, директору електронну картку - і хай він без усяких бухгалтерів розраховується.
Тоді вони економлять, за щось відповідають.
Людмила Литовченко:
Але, який моральний рівень і відповідальність повинен мати цей директор.... У нас на зв’язку наша кореспондентка з Варшави – Ганна Стеців.
Ганна Стеців:
Дуже цікаві проблеми зачепив мій попередник. Але я би по-іншому підійшла до проблеми.
Європейський освітній ринок. У Польщі є школи, як середні, так і вищі, атестати й дипломи яких визнаються в Європейському Союзі. І польська освіта зіткнулася з таким явищем, як інфляція оцінки – якість знання була настільки великого значення, що брати хабарі за добрі оцінки стало невигідним. Чому?
Якщо школи на дає справді якісних знань, вона втрачає на рейтингу, а значить перестає бути престижною. Якість знань і їхнє застосування в практиці – ці речі нині ціняться в польській освіті найбільше.
Якщо випускник дістане добрий атестат, але згодом виявиться, що найвищі оцінки не запевнили йому можливості вступу до вибраного ВУЗу, то відбувається так звана “девальвація оцінки”, і пересічні батьки подумають, чи віддавати дитину в таку школу, чи варто витрачати кошти, я маю на увазі платні школи.
Навчання середнього класу в платній школі коштує в Польщі приблизно 200 доларів за місяць, не рахуючи додаткові видатки. Є американські, англійські, німецькі школи, але вони не завжди доступні навіть дітям міністрів – навчання на місяць у такий школах 1000 доларів.
Людмила Литовченко:
Але чи держава передбачає якісь механізми оплати, щоб здобути таку освіту, незалежно від того, чи батько міністр, чи це син прибиральниці – позички в банках....
Ганна Стеців:
Так, є позички в банках, але це вже для студентів. Натомість загальноосвітня школа цього не передбачає. Якщо батьки можуть собі дозволити платити за приватну школу – то віддають туди дитину, якщо ні – дитина йде до загальноосвітньої школи, де якість навчання низька, більше того, там є небезпека наркотиків і так далі....
Людмила Литовченко:
Я перепрошую, питання до нашого гостя: чи Україна робить хоч крок до таких реформ?
Жебровський:
Україна має угоду десь із 10-ма країнами, де визнаються наші освітні документи.
По-друге, те, про що розповідала колега з Польщі, тільки підтверджує думку, що нам негайно треба переходити на нову систему фінансування на одного учня. Чому?
У тому самому Лондоні, коли розраховують на одного учня і дають певну суму на школу, то якщо це гарна школа, потім їй на цього учня дають більше. Це і є рейтинг. У газетах публікують результати тестів... по школах, і батьки бачать ці результати.
Коли я повернувся, я спробував це зробити в Києві. Ми в одному районі провели тестування, але, як Ви думаєте, на які результати ми отримали? У нас всі були п’ятірки, тому що вчитель цієї школи не дозволить, щоб у нього був низький рейтинг...
Юлія Жмакіна:
Ми говоримо про ринкові стосунки в Європі. Дуже коротко, із чим українська школа може вийти на такий ринок?
Борис Жебровський:
Як не дивно, з тим самим учителем і з ти, що він зараз працює. Ніде такого працьовитого, розумного вчителя, як не дивно, немає.
Людмила Литовченко:
Дякуємо, пане Жебровський.
Прощаємося з вами, шановні слухачі, і до наступної зустрічі в ефірі радіо “Свобода”.
Людмила Литовченко:
Сучасна школа різниться від школи зразка десяти – п’ятнадцятирічної давності. Тоді і вчителі, й учні мріяли про майбутні успіхи науково-технічної революції, про створення світової системи освіти. Нині школа перетворюється на складову НТР і споживає перші – при тому справді революційні – результати її впровадження, такі, як навчання у мережі Інтернет – “он лайн”, використання комунікативних технологій тощо. Ще одна складова навчання, яка дозволяє констатувати появу системи освіти світового масштабу, – це зникнення мовного бар’єру: англійська мова перетворюється на мову спілкування школярів та їхніх учителів, дозволяє їм використовувати накопичений у тій чи іншій країні освітній досвід і вільно обмінюватись інформацією, яка стосується шкільного життя та нових освітніх ідей і розробок.
Крім того, останнім часом у світі відбувається реформування самої середньої освіти зсередини: Україна, наприклад, перейшла на 12-бальну систему оцінок, а з нового навчального року, який розпочнеться 1-го вересня 2002-го року, середня школа розпочне свій 12-річний освітній цикл.
Нині у Києві працює міжнародна освітня конференція за участю представників українського уряду та вчителів шкіл, які входять до мережі International House. Її учасники розглядають, серед іншого, питання щодо реформування української освіти та її інтеграцією у світову освітню систему. На конференції побувала наша кореспондентка Богдана Костюк:
Вперше українська влада заговорила про необхідність реформ в освіті десять років тому: адже стара система, створена за Радянської доби, слугувала інтересам комуністичної ідеології та інтересам держави, що зникла з мапи світу 1991-го року. Незалежна Україна потребувала такої системи освіти, яка би слугувала інтересам державотворення і сприяла би вихованню свідомих українських громадян. Наскільки чиновникам та освітянам, вихованим Радянською педагогічною школою, вдалося реалізувати задуми того часу – це інше питання.
Але, тим не менше, реформа середньої школи розпочалась, і, як стверджують фахівці Міністерства освіти України, її перші кроки були успішними. Що дозволило делегатам Усеукраїнського з’їзду освітян восени минулого року ухвалити проект Національної доктрини розвитку освіти, яка пізніше була закріплена відповідними президентським указом та законом України. Про доктрину розповідає заступник державного секретаря Міністерства освіти Григорій Науменко:
“Ми відійшли від практики радянських риторик, на кшталт “п’ятирічку – за чотири роки!”. Нова доктрина розрахована на великий відрізок часу, як мінімум – 12 років. Саме стільки навчатимуться діти у середній школі, при цьому 4 роки відводяться на початкову школу, 5 – на середню і 3 роки – на вищу середню школу. Останні три шкільні роки будуть спеціалізованими. Ми сподіваємося, що нова шкільна система дозволить вирівняти українську середню школу, підняти її рівень до міжнародних зразків...”
Отже, перші кроки зроблено – принаймні, на найвищому владному рівні. Дієвість і перспективність освітніх реформ буде перевірено часом: найближчі 12 років покажуть, чи здатна сучасна середня школа виховати нове свідоме покоління українських громадян, чи виховані нею юнаки й дівчата поповнять ряди “совків”...
Людмила Литовченко:
Пане Жебровський, багато людей говорять про реформи в освіті. Це – те, що може змінити суть української національної освіти, чи зміна полягає у чомусь іншому?
Борис Жебровський:
Я завжди говорив, що це “фасадні зміни”, вони на поверхні і не чіпають суті освіти і всього того, що відбувається у світі. Попередня розмова... Я її слухав і подумав: ми забуваємо, що школа прив’язана до життя, і яку б ми охорону на порозі школи на ставили, а життя не через двері і не через вікна заходить, а через телевізор, комп’ютер, спілкування, і воно докорінно змінилося.
І коли я чую розмови про реформи оцінок, я не беру участь у таких розмовах, це втрата часу. Було 5 балів, ну, буде 12.
Я повернувся з Анкари, де зустрічаються керівники департаментів освіти столиць Європи, є в нас такий клуб. Раз на рік ми зустрічаємось і обговорюємо, які, де йдуть реформи.
Реформи в освіті перманентні – одні закінчуються, інші починаються. Є питання, які всіх сьогодні хвилюють. Ми дійшли висновку, що світ після 11 вересня змінився кардинально, і кардинально міняється все, що має відношення до освіти.
Нам усім треба задуматись над тим, яким сьогодні є світ, які його цінності. Подивіться на хвилю насильств, що прокотилася по школах не лише Америки, але й Європи.
Старенька, добропорядна Європа – і 13 куль в одній тільки школі...На нашій зустрічі ми дійшли висновку, що такі самовбивці, терористи за один рік не виховуються. Це потрібно було б 10 років, щоб спецслужби чи інші організації виховували це покоління.
Ми говорили про таку річ, як нейролінгвістичне програмування. Сьогодні дуже багато проектів, які закидаються в освіту за якісь незрозумілі гроші і де підсвідомо виховуються в наших дітей агресивні речі.
Ми сьогодні можемо говорити про процес зомбування, яке відбувається. Хто досліджує це питання?
Є психолог у школі, немає – особливо це нікого не чіпало. А сьогодні практично кожен старшокласник висловлює бажання поспілкуватися з психологом. Світ, який оточує дітей, для них тривожний.
Якщо сьогодні називати проблеми, про які я б говорив, - це три речі. Перше – усе, що має відношення до вчителя. На з’їзді говорили про те, що має бути програма вчителів, вона ухвалена зовсім недавно урядом на 10 років.
Але хіба не видно, що сьогодні вчительство старіє, знервоване, не може адекватно реагувати на багато процесів життя? Хіба не видно, що між учнями і вчителями, вчителями й батьками існує певна психологічна війна навіть?
Людмила Литовченко:
Здається, Ленін сказав, що вчителя треба поставити на таку недосяжну високу, на яку його не ставило жодне суспільство.
Борис Жебровський:
Ви не помиляєтесь. І як поставили його недосяжно, так його і не видно. Усе лишилося в декларації, і ще більше сьогодні.
Людмила Литовченко:
Де реально в Європі ставлять сьогодні вчителя на таку висоту?
Борис Жебровський:
У тих суспільствах, де , взагалі, є соціальний захист населення, це незалежно від того, вчитель, медик чи хтось інший.
Я повернувся з Данії, це та країна, де реалізовані мабуть ті мрії, про які казав Ленін. Соціально захищене населення. А професія і престиж досить просто відрізняються. У Данії 60% жінок-вчителів, 40% - чоловіків. В Голландії – наполовину. Це говорить про те, що, у принципі, ця професія престижна, соціально-захищена. У нас – 90% і 10-%. Значить, там мало платять, не престижно.
Про що мені було соромно розповідати - про фінансування освіти, маю на увазі, що ми розподіляємо кошти, не маючи цього механізму. Виділили кошти на освіту, а потім починають ділити – як їх ділити?
Школи фінансуються з місцевих бюджетів, кожне місто, область самі ділять. А треба , як скрізь у Європі. Треба визначити вартість одного учня, порахувати окремі параметри, дати школі ці кошти, директору електронну картку - і хай він без усяких бухгалтерів розраховується.
Тоді вони економлять, за щось відповідають.
Людмила Литовченко:
Але, який моральний рівень і відповідальність повинен мати цей директор.... У нас на зв’язку наша кореспондентка з Варшави – Ганна Стеців.
Ганна Стеців:
Дуже цікаві проблеми зачепив мій попередник. Але я би по-іншому підійшла до проблеми.
Європейський освітній ринок. У Польщі є школи, як середні, так і вищі, атестати й дипломи яких визнаються в Європейському Союзі. І польська освіта зіткнулася з таким явищем, як інфляція оцінки – якість знання була настільки великого значення, що брати хабарі за добрі оцінки стало невигідним. Чому?
Якщо школи на дає справді якісних знань, вона втрачає на рейтингу, а значить перестає бути престижною. Якість знань і їхнє застосування в практиці – ці речі нині ціняться в польській освіті найбільше.
Якщо випускник дістане добрий атестат, але згодом виявиться, що найвищі оцінки не запевнили йому можливості вступу до вибраного ВУЗу, то відбувається так звана “девальвація оцінки”, і пересічні батьки подумають, чи віддавати дитину в таку школу, чи варто витрачати кошти, я маю на увазі платні школи.
Навчання середнього класу в платній школі коштує в Польщі приблизно 200 доларів за місяць, не рахуючи додаткові видатки. Є американські, англійські, німецькі школи, але вони не завжди доступні навіть дітям міністрів – навчання на місяць у такий школах 1000 доларів.
Людмила Литовченко:
Але чи держава передбачає якісь механізми оплати, щоб здобути таку освіту, незалежно від того, чи батько міністр, чи це син прибиральниці – позички в банках....
Ганна Стеців:
Так, є позички в банках, але це вже для студентів. Натомість загальноосвітня школа цього не передбачає. Якщо батьки можуть собі дозволити платити за приватну школу – то віддають туди дитину, якщо ні – дитина йде до загальноосвітньої школи, де якість навчання низька, більше того, там є небезпека наркотиків і так далі....
Людмила Литовченко:
Я перепрошую, питання до нашого гостя: чи Україна робить хоч крок до таких реформ?
Жебровський:
Україна має угоду десь із 10-ма країнами, де визнаються наші освітні документи.
По-друге, те, про що розповідала колега з Польщі, тільки підтверджує думку, що нам негайно треба переходити на нову систему фінансування на одного учня. Чому?
У тому самому Лондоні, коли розраховують на одного учня і дають певну суму на школу, то якщо це гарна школа, потім їй на цього учня дають більше. Це і є рейтинг. У газетах публікують результати тестів... по школах, і батьки бачать ці результати.
Коли я повернувся, я спробував це зробити в Києві. Ми в одному районі провели тестування, але, як Ви думаєте, на які результати ми отримали? У нас всі були п’ятірки, тому що вчитель цієї школи не дозволить, щоб у нього був низький рейтинг...
Юлія Жмакіна:
Ми говоримо про ринкові стосунки в Європі. Дуже коротко, із чим українська школа може вийти на такий ринок?
Борис Жебровський:
Як не дивно, з тим самим учителем і з ти, що він зараз працює. Ніде такого працьовитого, розумного вчителя, як не дивно, немає.
Людмила Литовченко:
Дякуємо, пане Жебровський.
Прощаємося з вами, шановні слухачі, і до наступної зустрічі в ефірі радіо “Свобода”.
