Прага, 22 квітня 2002 – В умовах сучасного політичного і суспільного протистояння в Україні не можна не згадати про історичний приклад політичної й громадської позиції такого українського діяча, як гетьман Петро Сагайдачний. Тим більше, що у квітні минуло 380 років із дня його смерті. У чому така притягальність для українців сьогодення саме постаті оспіваного у піснях гетьмана і козацького вождя?
Більшість істориків вважають в України було два найвизначніших гетьмани – Петро Кононович Сагайдачний і Богдан Зіновій Хмельницький. Петро Сагайдачний навіть у чомусь привабливіший для сьогодення. Може тому, що помер в ореолі слави і не зробив таких історичних хиб, як його наступники. Судіть самі, з бідного шляхтича з містечка Самбора в Галичині він, після закінчення Острозької академії, подався на Січ і відразу ж прославився у історичному поході козаків на Кафу 1616 року, проти татар і турків. Став гетьманом. Ходив 1618 року з польським королевичем Владиславом походом на Москву. Відіграв велику роль у перемозі поляків над величезною турецькою армією під Хотином 1621 року, правда від ран, отриманих там, пізніше й помер, у Києві...
Але у чому саме актуальність досвіду Петра Сагайдачного для сьогодення України?
Насамперед, що він був прагматичний, з тверезим розрахунком політик, твердий і водночас із розумінням компромісу. Сагайдачний розумів, що потрібно вибирати союзників, як найменше із зол, та з історичною перспективою. Не дивно, що він зробив наріжним каменем своєї зовнішньої політики примирення саме з поляками, бо іншого виходу для України не бачив. Чи не вражаюча прозорливість через 380 років? І чи не знак для сьогоднішніх політиків у Києві?
Але чи не найбільш привабливою рисою політики Сагайдачного було його розуміння, що народ має бути об’єднаний не лише силою і економічним інтересом, але й духовно. Саме він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України, тобто – 1620 року він разом із військом Запорізьким вступив до київського братства. Цим підтримав і незалежність української церкви і майбутні незалежницькі змагання України.
Більшість істориків вважають в України було два найвизначніших гетьмани – Петро Кононович Сагайдачний і Богдан Зіновій Хмельницький. Петро Сагайдачний навіть у чомусь привабливіший для сьогодення. Може тому, що помер в ореолі слави і не зробив таких історичних хиб, як його наступники. Судіть самі, з бідного шляхтича з містечка Самбора в Галичині він, після закінчення Острозької академії, подався на Січ і відразу ж прославився у історичному поході козаків на Кафу 1616 року, проти татар і турків. Став гетьманом. Ходив 1618 року з польським королевичем Владиславом походом на Москву. Відіграв велику роль у перемозі поляків над величезною турецькою армією під Хотином 1621 року, правда від ран, отриманих там, пізніше й помер, у Києві...
Але у чому саме актуальність досвіду Петра Сагайдачного для сьогодення України?
Насамперед, що він був прагматичний, з тверезим розрахунком політик, твердий і водночас із розумінням компромісу. Сагайдачний розумів, що потрібно вибирати союзників, як найменше із зол, та з історичною перспективою. Не дивно, що він зробив наріжним каменем своєї зовнішньої політики примирення саме з поляками, бо іншого виходу для України не бачив. Чи не вражаюча прозорливість через 380 років? І чи не знак для сьогоднішніх політиків у Києві?
Але чи не найбільш привабливою рисою політики Сагайдачного було його розуміння, що народ має бути об’єднаний не лише силою і економічним інтересом, але й духовно. Саме він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України, тобто – 1620 року він разом із військом Запорізьким вступив до київського братства. Цим підтримав і незалежність української церкви і майбутні незалежницькі змагання України.
