Прага, 14 вересня 2002 – Сьогоднішній випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах» присвячений правозахисникові, журналістові Валерієві Марченкові. 16 вересня йому би виповнилося 55 років.
У “Нобелівській лекції” Андрія Сахарова від 1 грудня 1975 року, прочитаній перед Нобелівським комітетом, є такі слова – цитую з деякими скороченнями:
“Неможливо уявити, що зараз, коли ми зібралися для святкової церемонії в цьому залі, сотні й тисячі в’язнів совісті страждають від важкого багаторічного голоду… від непосильної роботи… в напівтемних карцерах, змушені безперервно боротися за свою людську гідність… Я просто назву тут, у цьому залі, імена декотрих відомих мені в’язнів. Як ви вже почули вчора, я прошу вас уважати, що ВСІ в’язні совісті, ВСІ політв’язні моєї країни поділяють зі мною честь Нобелівської премії світу”.
Серед багатьох імен – ім’я Валерія Марченка.
Тоді ще, в 1975 році, Валерій Марченко був живим і відбував тяжку покару за те, що хотів почуватися вільним у вільній країні, за те, що не хотів терпіти возведену в ранг олжу, за те, що мав чисту і світлу душу.
У тому печально знаменитому 35-ім політичнім концтаборі в Пермській області Росії, де відбував покарання молодий журналіст і згодом письменник (письменником він став у таборі), сьогодні музей. Меморіальний музей історії політичних репресій та тоталітаризму… Збережені наглядова вежа, сходи на так звану “вишку” ( ідентичного слова для перекладу не існує, це ,власне, та ж оглядова вежа, з висоти якої стежили за порядком у зоні). В тісних підсліпуватих камерах – застелені жорсткими коцами нари. Невидимо, але водночас дуже зримо в гнітючій тиші того музею вчуваються кроки достойників, які тут відбували великі шматки своїх життів.
Разом із Валерієм Марченком у таборі для особливо небезпечних злочинців сиділи (у прямому і в переносному розумінні ) такі міцні духом, несхитні у вольовому виборі долі люди, як Іван Світличний, Семен Глузман, Євген Сверстюк та багато інших.
Протягом року, з осені 1984-го по осінь 1985-го, у таборі під промовистою назвою, відомою і до сьогодні тодішнім в’язням, хто живий, як “Перм-36”, померли Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Стус.
Для молодого бранця режиму табір став неповторною школою, де він загартувався духом. Тільки, на жаль, здоров’я його тут було підірване остаточно. Коротке життя Валерія Марченка (1947 – 1984) обірвалося в його 37 років.
Таким молодим він пішов у вічність. Таким молодим він повертається звідти до нас, нинішніх. Що означає це повернення, яким воно є для тих, хто ще пам’ятає Валерія Марченка, і яким для тих, хто ніколи з ним не зустрічався?
Про значення постаті Валерія Марченка для України, в якій сьогодні немає політичних в’язнів (принаймні, поки що немає…), говорить моя колега Надія Степула.
Надія Степула:
Кілька років тому (в 1999-ім) у Парижі були опубліковані роздуми Павла Проценка про Валерія Марченка. Вони познайомилися, коли Валерієві було вже 34 роки. Найкращі з цих років він був ув’язненим – вісім років таборів, тюрем, заслання.
Павло Проценко пригадує свої зустрічі з Валерієм Марченком – від спогадів тих віє теплом, а постать Валерія змальована дуже просто й чітко, кількома шкіцами, на підставі фактів.
Таких спогадів не так багато, на жаль, – а соратники колишніх дисидентів усе частіше відходять за обрій цього світу (та й узагалі час має властивість даленіти і забирати не тільки людей, а й спогади про них). Зрозуміти постать Валерія Марченка багатьом допомогла його мама – Ніна Марченко. Цього року їй було вручено премію імені Олени Теліги – за впорядковані книжки сина “Листи до матері з неволі” та “Життя і творчість”. Для тих, хто ніколи не зустрічався і вже не зустрінеться із Валерієм Марченком, ці книги – безцінний дарунок.
У передньому слові “Листів до матері з неволі” Семен Глузман написав: “Це книга про всіх нас – про тих, що сиділи, що садили, про тих, які спостерігали, стоячи осторонь. Адже ми всі пов’язані одним ланцюгом і однією провиною. А суддя наш – один лише Бог”.
У процитованих рядках міститься гірка істина. Справді, єдиний ланцюг пов’язав усіх – вже у вільній, незалежній Україні (принаймні, де ніхто не заперечує задекларовану незалежність і самостійність, хоч питання про справжню незалежність усе ще відкрите, як на мене). Той ланцюг і та провина, про які сказав Семен Глузман, пов’язали минулий час із теперішнім та, мабуть, і з майбутнім.
У сув’язі цих часів постать Валерія Марченка залишається дорогою і впізнаваною для одних, мовчазним символом – для інших, незнайомою ознакою минулих політичних реалій – ще для інших. Валерій Марченко залишається навіть і незбагненно даремною жертвою – для тих, хто спричинився до його ув’язнення, його зламаної долі, а сам і досі топче українську землю, мімікрувавши в патріота чи й ні…
Тих, котрі, як знаменитий Франків “Фарбований лис”, перефарбувалися нині згідно з вимогами часу, в українському суспільстві дуже багато. Чи це вина, чи біда України – не знаю. Але знаю, що ця більшість байдужа до історичних і духовних цінностей, котрі дісталися їй – більшості – зовсім безкоштовно. Ті, хто не боровся за право бути вільним у вільній Україні, сьогодні без мук совісті цим правом послуговується. Серед них важко знайти читачів “Листів до матері” Валерія Марченка.
Постать його залишається рідною й близькою для інших – стомлених непростим сьогоденням, стомлених безліччю питань, на які немає відповідей, але втішених тим, що в історії їхньої багатостраждальної країни був і є Валерій Марченко. Як був і є Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий та багато інших, чиї імена мають здатність світитися – здалеку, над тими і для тих, хто світла прагне. Так світяться зорі у незворушному небі.
Ірина Халупа:
У 1994 році фундація імені Олега Ольжича видала книгу Валерія Марченка «Листи до матері з неволі». На третій сторінці – присвята колишнього політв’язня, голови Українсько-американського бюро захисту прав людини Семена Глузмана. Слова дуже зворушливі і надзвичайно щирі:
Семен Глузман:
Ця книга дуже схвильовує. Гірка книга журналіста, який мав нещастя народитися у тоталітарній державі. І померти в ній… Я любив Валерія. Він та Іван Світличний – ближчих не було в мене друзів у таборах. І вже не буде ніколи.
У цій книзі – справжній Валерій. Щирий, красивий, іронічний, чарівний європейський інтеліґент, любляча життя молода людина. Щасливий і гордий.
Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника й буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий.
Він помер. Страшною смертю радянського зека…
Ірина Халупа:
Коли я ще була студенткою, на мене справив надзвичайне враження один із моїх учителів, професор Данило Чайковський. Він був дуже шляхетною людиною, любив своїх студентів і цікавився ними. Кілька років тому я познайомилася з його сином Романом і розповіла йому про те, як я любила і шанувала його батька. Професор Чайковський помер більше як 20 років тому. «А я ще по сьогодні за ним скучаю. Мені його дуже бракує в моєму житті», – сказав про свого батька Роман Чайковський.
«Чи бракує Вам у Вашому житті Валерія Марченка?» – запитала я Семена Глузмана.
Семен Глузман:
Це дуже гостре, болюче питання.
Ірина Халупа:
Пробачте, що я таким починаю.
Семен Глузман:
Так, на це треба відповідати. Мені дуже бракує і Валерія Марченка, і Івана Світличного – моїх друзів, без яких ця країна для мене – пустеля.
Ірина Халупа:
В середу, 11 вересня, вся Америка поминала людей, які загинули внаслідок терактів. Я дивилася телебачення, і мене вразили виступи деяких дітей, які писали вірші, звернення – через рік прощалися зі своїми батьками. Одна дівчинка, зокрема, написала дуже гарні слова до свого вітчима, який був їй дуже близький, вона його дуже любила, і який був для неї батьком. І вона говорила дуже позитивно – що він завжди залишиться з нею, бо він – в неї, його дух, доброта, любов до неї залишаються з нею на все життя. Ви, мабуть, також носите Валерія з собою?
Семен Глузман:
Я живу з цим, тому що пам’ятаю. Це були кращі роки мого життя, я був вільною людиною там, у концтаборі, і поруч зі мною були такі люди, як Іван, Валерій. Я впевнений, що зараз в Україні, в цій незалежній країні, бракує таких людей, як Валерій і Іван. Я продовжую жити, намагаюся щось робити для цієї країни, але чим більше я живу тут, у незалежному українському товаристві, я все більше розумію, що там не тільки мої молоді роки, але і щось більш справжнє.
Ірина Халупа:
І це справжнє сьогодні вже важко найти в Україні?
Семен Глузман:
Життя завжди справжнє, навіть коли воно несправжнє. Але для мене, для людини, яка перебувала в таборі і була вільною, там було більше того, що, як я зараз розумію, є сенсом життя.
Ірина Халупа:
Ми дуже часто це чуємо в розмовах із колишніми політв’язнями, з такими людьми, як Ви. І я багато разів читала, що така людина, як Василь Стус, навіть коли був в концтаборі, він був вільним. Ось Ви щойно згадували, що на засланні в концтаборі Ви були вільними. Чи Ви себе сьогодні не почуваєте вільним в нібито вільній Україні?
Семен Глузман:
Ні,я почуваю себе вільним і зовсім не думаю, що треба повертатися до тоталітарної системи. Були мрії про незалежну Україну, про права людини, і зараз ми дійсно маємо незалежну Україну і дуже багато того, чого не було. Але майже всі українські громадяни не вміють користуватися ні незалежністю, ні правами людини. Це не проблема конкретного президента чи парламенту, це проблема нас – людей, які повинні вмерти, і після нас прийдуть вільні українці.
Ірина Халупа:
Валерій Марченко вмів користуватися своєю внутрішньою свободою, розумів, що таке права людини – в ньому була ця свідомість сама по собі і були ці знання. Як Ви думаєте, звідки це взялося?
Семен Глузман:
Не знаю. Мабуть, із родини. Він мав дуже пристойну, вільну родину. Думаю, це виховання його матері, діда.
Зараз в Україні дуже багато міфів – про те, якою була Україна, а вона такою не була, – міфів про табори, що там перебували святі, а всі інші були поганими людьми. Для мене це все жахливо, тому що це неправда. В таборах були різні люди. І серед дисидентів були різні люди. Проблема не в тому, що люди добровільно йшли до табору. КДБ хапав різних людей. Думаю, що дуже багато тих колишніх політв’язнів залишилися в минулому, і вони не можуть будувати вільну європейську державу. Це їхня і наша трагедія – трагедія людей, які не можуть повернутися з минулого.
Валерій був іншою людиною. Він опинився в зоні як український буржуазний націоналіст, але він потрапив і вийшов із зони європейцем – молодим, вільним європейцем, який вірив не в релігійні ідеали, а вірив у себе і в людські цінності.
Ірина Халупа:
Чи ця його віра була «інфекційною», тобто чи вона якось розповсюджувалася на його колег, на інших в’язнів?
Семен Глузман:
Так. Ми всі перебували в дуже тісному контакті кожен день і впливали один на одного. Я дуже багато взяв від Валерія і думаю, що Валерій щось пізнав і від мене. Це була дружба, якої в нормальному житті, мабуть, не буває. Тому що там ми були на самоті, далеко від родин і були в якомусь дуже незвичному середовищі вільних людей. У великій, страшній тоталітарній країні ми були маленьким острівцем волі, але за колючим дрротом.
Ірина Халупа:
Пане Глузман, якби Валерій був сьогодні серед нас, він би святкував своє 55-ліття. На жаль, його немає вже 18 років. Ви згадували про міфотворення, що в Україні створюються різні міфи про ті часи. Як ми можемо сьогодні гідно вшанувати пам’ять Валерія Марченка і що треба зробити, щоб ця пам’ять залишилася живою, щоб цей його дух свободи, ця європейськість, про яку Ви згадували, – все таке гарне, шляхетне і світле, що було в ньому, ми також якось плекали і розбуджували в людях?
Семен Глузман:
Я не можу відповісти конкретно на таке питання. Думаю, найкраще було б дійсно створити європейську вільну державу для вільних людей. Не велику і дуже значиму для світової політики, а державу, в якій комфортно жити. І це буде пам’ять про Валерія, який страждав не за те, щоб Кравчук чи Кучма стали президентами, а страждав і віддав своє життя за зовсім інші речі, які ні першому , ні другому нашому президентові не зрозумілі.
Ірина Халупа:
16 вересня виповнилося б 55 років із дня народження Валерія Марченка, одного з українських політв’язнів, які загинули під час відбування так званого покарання. Цей, із погляду совєтської репресивної системи, “кримінальний злочинець” залишив по собі кількісно невелику, але надзвичайно цікаву спадщину. Він написав чимало статей, зробив низку перекладів із кількох мов, фахово займався азербайджанською літературою та мовою. Жанр його статей важко визначити, оскільки у них поєдналися й есеїстика, і спогади, і полемічний стиль середньовічних діалогів.
Валерій Марченко міг би стати відомим сходознавцем, зробити наукову кар’єру. До речі, його дід Михайло Марченко, відомий історик, був професором Київського університету. Однак Валерій обрав іншу долю. Чорного для українства 1972 року, а тоді йому було 25 літ, він написав дві статті “За параваном ідейності” та “Київський діалог”, які йому було інкриміновано на суді у грудні 1973 року.
Про Валерія Марченка у розмові з моїм колегою Тарасом Марусиком згадує віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, який також віддав велику частину свого життя імперському молохові.
Тарас Марусик:
Пане Мирославе, коли і де звела Вас доля з Валерієм Марченком? І я б хотів, щоб Ви поділилися спогадами з того періоду.
Мирослав Маринович:
Це був, здається, 1978 рік, якщо я не помиляюся. Кучинський табір, 36 табір суворого режиму. Ми зустрілися на зоні, на жаль, ми жили в різних бараках. І це означало, що ми могли спілкуватися практично тільки на вулиці під час якихось таких наших мандрівок, як ми сміялися, «стежкою Хошіміна» – була одна така стежка, якою ми всі гуляли.
Валерій не міг довго ходити, він був тяжко хворий, отож наші розмови, на жаль, були не такі часті й тривалі. Але все-таки ми розмовляли і говорили про все, звичайно, про Україну, про друзів, про наших друзів і ворогів.
Запам’яталася мені його постать. Бачте, зараз, коли людина відійшла, начебто звично говорити високі слова про постать мученика, постать жертовної людини. Але це справді так. Це був чоловік, який переступив межу страху, і це відчувалося в усьому. Це відчувалося в розмовах, це відчувалося в тих цінностях, які він бачив. Він бачив їх не перед межею страху, а вже після цієї межі.
Тарас Марусик:
До речі, саме десь у той період приблизно він писав цікаві статті-спогади, зокрема, і про перший свій арешт, і про те, як йому пропонували вперше співпрацю з КДБ, і таке інше. Це все легко читається і відчувається, що там страху не було. Коли він цей страх подолав, на Вашу думку? Чи ще на волі, чи вже в ув’язненні?
Мирослав Маринович:
Я думаю, що на волі. Тому що ув’язнення змушує людину вибирати однозначно. Якщо би він цей страх мав у таборі ще, тоді КДБ дуже легко зробило би з нього чи сексота, чи просто зрадника, так як робило з деякими людьми. А він того страху вже не мав у таборі.
Тарас Марусик:
Відомо, що він став віруючим. Коли це відбулося?
Мирослав Маринович:
Наскільки я можу зрозуміти, це відбувалося поступово. Він входив, він пройшов значно довший шлях до віри, ніж, скажімо, типові галичани, які мали релігійне виховання вдома в себе. Валерій цього не мав, і тому його шлях довший, але від цього, може, ще навіть почесніший, ще кращий. Знаєте, християнин перевіряється не на словах, християнин перевіряється на ділах. І розповіді людей, які його знали після того, як ми розійшлися, свідчить про те, що це був високо духовний чоловік, який глибоко проникся релігійним світоглядом. Це не дивно. Я думаю, що можемо сміливо називати його мучеником.
Тарас Марусик:
Пане Мирославе, а яким є місце Валерія Марченка в русі опору, і ширше – в обстоюванні прав українського народу, з погляду дня сьогоднішнього?
Мирослав Маринович:
Надзвичайно високе, вищого бути не може. Це людина, котра віддала своє життя за друзів своїх. Це Христове визначення, і воно дає право Валерієві займати найвищі п’єдестали пошани народної.
Інша річ, що в нинішньому народі не всі його знають. Нинішній народ, на жаль, багато чого не знає – ні своєї історії, ні свого єства духовного. Але Валерій заслуговує на найвищі оцінки.
Є що говорити про нього як про борця, як про дисидента, як про людину, яка творила нову Україну. Але я би ще також хотів сказати про Валерія – журналіста. Тільки тепер починає повертатися його журналістика.
І цікава річ – у той час, щоби дослужитися якоїсь пошани з боку офіціозу, треба було розплатитися внутрішнім єством, платити моральну ціну. Він цього не захотів, і тому його ніхто не знав і він ніде не був визнаний. Сьогодні його ім’ям відзначають журналістські здобутки інших журналістів. Очевидно, знаєте про те, що існує премія Валерія Марченка, яку видає Українсько-американське бюро захисту прав людини.
Тарас Марусик:
Так.
Мирослав Маринович:
Це є прекрасна модель для кожного журналіста. Не обов’язково бути лауреатом самому. Важливо, щоби домогтися того, щоби твоїм ім’ям відзначали здобутки інших. І тому ім’я Валерія буде завжди з нами – не тільки з тими, хто його знав і пам’ятав. Він увійшов в історію України. Новітню історію України. І допоки буде ця історія згадуватися, доти буде згадуватися його ім’я.
Ірина Халупа:
Мирослав Маринович згадував, що Українсько-американське бюро захисту прав людини встановило премію імені Валерія Марченка за публіцистичний твір у захист прав людини в Україні. Премію почали вручати 1993 року. Кожного року запрошують Ніну Марченко вручати премію.
Серед лауреатів цієї нагороди – завідувач відділу права тижневої газети «Дзеркало тижня» Олександра Приймаченко та кореспондент Радіо Свобода в Донецьку Сергій Гармаш. Що означає для них ця премія? Наталя Баландюк розпитує обох лауреатів:
Наталя Баландюк:
Олександро, кілька років тому Ви були удостоєні премії імені Валерія Марченка. Скажіть, що для Вас ця премія?
Олександра Приймаченко:
Передусім хочу сказати, що премія імені Валерія Марченка є дуже дорогою для мене, тим більше, що цей пам’ятний знак був одержаний із рук його матері.
Ця відзнака взагалі є дуже символічною. Тоді, коли жив він, права людини порушувалися тотально. А сьогодні кажуть, що в нас не має політичних в’язнів, проте права людини порушуються так само масово. І найстрашніше те, що до цього почали звикати, як мені здається. Часом видається, що якісь спроби змінити щось, навіть не глобально, а в якомусь певному конкретному випадку, є просто приреченими, що твоя робота перетворюється на формальність. Я думаю, що саме тоді стає в пригоді історія тих, хто не вважав навіть найменшу перемогу у царині боротьби за права людини надто мізерною, щоб за неї віддати своє життя. Сьогодні для багатьох це є незбагненним. Але вони не вважали це надто дорогою ціною, і Валерій Марченко належав до числа тих людей.
Ще одне можу сказати: мені дуже приємно, що завдяки цій нагороді може на мить, але все-таки стає помітною дуже буденна, так би мовити, непрестижна праця, що є досить нелегкою, тому що насправді до цього неможливо звикнути і неможливо не відчувати біль тих, про кого пишеш. Тому ця премія справді є дорогою для мене.
Наталя Баландюк:
Наступне моє запитання я адресую Сергієві Гармашеві, кореспондентові Радіо Свобода, який минулого року був удостоєний премії імені Валерія Марченка. Що для тебе, Сергію, премія імені Валерія Марченка?
Сергій Гармаш:
По-перше, приємно було відчути, що ти не один. Не один не лише на рівні друзів і близьких людей, але на рівні журналістської громади і взагалі порядних небайдужих людей.
Коли працюєш у Донецьку, далеко від Києва і в досить специфічному реґіоні, інколи з’являється враження, що Україна вже махнула рукою взагалі на Донеччину з її кланами криміналом і з таким іншим і не втручається в те, що тут відбувається. Але виявилося, що ні. Люди – особливо приємно, що журналісти – читають і відзначають.
По-друге, ця премія стала приводом прочитати твори Валерія Марченка і дізнатися про його життя. Це морально мені дуже допомогло і підтримало, бо я побачив, що всі ми не безгрішні, але, якщо залишатися собою у будь-якій ситуації, то можна зберегти свою душу для себе і для людей, мабуть.
Наталя Баландюк:
Це складно сьогодні – залишатися собою, писати на правозахисну тематику, як ти вже сказав, у специфічному Донецькому реґіоні? Що складніше: писати Тобі, чи було писати на цю ж тему Валерієві Марченкові в часи, коли він жив і працював?
Сергій Гармаш:
Це, по перше, питання не епох, а кожної окремої людини. Умови все ж відрізняються, бо зараз є, принаймні, ЗМІ, які оприлюднюють мої матеріали. Оприлюднили ось матеріали про вбивство Ігоря Александрова з усіма прізвищами, фактами і висновками.
Наталя Баландюк:
Чи багато таких ЗМІ?
Сергій Гармаш:
Принаймні, «Дзеркало тижня» виявилося першим і рішучим, «Свобода», «Українська правда». Валерій писав «у стіл». Це нас відрізняє. А все інше, наприклад, влада… Якщо раніше вона відповідала на критику агресією, то зараз вона просто не звертає уваги на пресу, за принципом «Собака гавкає, а хлопець їде».
Наталія Баландюк:
Сергію, а складно було тобі взагалі знаходити факти у справі вбивства Ігоря Александрова?
Сергій Гармаш:
Не важко, бо дуже багато небайдужих людей, які допомагали, і в тому числі в правоохоронних органах. Люди йдуть, із ризиком, але йдуть на співпрацю.
Наталя Баландюк:
Отже, писати про права людини в Україні – це ризикована справа?
Сергій Гармаш:
Мабуть, скрізь є ризик, коли пишеш щось, що не задовольняє владу чи певні структури, які асоціюють себе з владою.
Ірина Халупа:
Це був кореспондент Радіо Свобода в Донецьку Сергій Гармаш, лауреат журналістської премії імені Валерія Марченка. З ним та з Олександрою Приймаченко, журналісткою газети «Дзеркало тижня», також лауреатом цієї премії, розмовляла Наталя Баландюк.
«Хто ви є, містер Джекі?» Таку загадкову назву має фільм про Валерія Марченка.
У фільмі три дійові особи: мати Валерія Ніна Марченко, голова Українсько-американського бюро захисту прав людини Семен Глузман та людина, яка згадана в назві фільму – Джекі. Автором ідеї, сценарію та продюсером фільму є журналіст Юрій Луканов, режисером – Максим Бернадський. Фільм здобув премію імені Івана Франка Національної спілки журналістів.
Для Юрія Луканова робота над фільмом відкрила йому не лише Валерія Марченка як журналіста, а Марченка як людину – чесну й щиру. А крім того, у фільмі розкривається таємниця його назви, «Хто ви є, містер Джекі?». Юрій Луканов розповідає, що його спонукало створити фільм із такою загадковою назвою.
Юрій Луканов:
Це був період, коли Радянський Союз мусив показувати Заходові свій лібералізм, оскільки він починав залежати від західних кредитів і відповідно дозволив, щоби дисидентам писали люди з Заходу, і була ціла програма в Амнесті Інтернешенел – члени цієї організації підтримували дисидентів не тільки українських, але й по всьому світі.
Зокрема, ось написала Валерієві студентка, юна студентка, яку звали Джекі Бакс. Коли він отримав від неї листа (він був дуже зворушливий, цей лист), він не зрозумів спочатку також, що пише йому жінка, й написав, що він не знає, хто є містер Джекі, яка його професія, думки. І оця фраза з його листа стала назвою фільму.
А загалом вони листувалися чотири роки, вони листувалися аж до самої його смерті, фактично це був поштовий роман, бо стосунки в них були дуже зворушливі. Мама взагалі вважає, що і він їй дуже подобався, і вона йому дуже подобався, там стосунки були більші, ніж просто стосунки двох кореспондентів, вважає мама Валерія Марченка. Ірина Халупа:
Отже, чи Вас перш за все заінтригувала ця історія епістолярного такого роману між Валерієм і Джекі, чи може, сама особистість Марченка, його постать більше?
Юрій Луканов:
Я, звичайно, чув про Валерія Марченка, знав, що він займав видатне місце в середовищі українських дисидентів. Але я не був аж так із ним ознайомлений. Але сама історія, звичайно, мене вразила дуже.
Коли мені розказав друг Марченка – Семен Глузман, і коли я почав знайомитися з матеріалами Валерія Марченка, я побачив, що це був дуже потужний справді журналіст. Я вивчав його творчість суто професійно, і можу сказати, що він сильний був журналіст, який класно володів і стилістикою, і факти вибудовував класно, класний журналіст. Потім, коли він сів до в’язниці, власне, до зони, то він вже потім став пишучим із зони журналістом. Там вони випрацювали цілу технологію, як передавати матеріали на Захід, як їх писати. Як це їм вдавалося? Це просто неймовірно тяжко уявити.
Коли він помер, то Рональд Рейган, президент США на той час, виступив зі спеціальною заявою з цього приводу. Всі найбільші світові газети про це написали – про смерть Валерія Марченка, бо це була дуже помітна постать у середовищі українських і радянських дисидентів. Усі ці політичні справи мене якраз цікавили менше, але ця зворушлива дуже цікава історія була як стрижень, у якій як у краплині води віддзеркалився весь драматизм тодішньої епохи, і не лише епохи, а взагалі цього співіснування двох світів.
Наприклад, Джекі в фільмі говорить, що «я не впевнена, що він був би щасливий тут, бо він був не щасливий, бо люди, мовляв, дуже прагматичні, вони цікавляться всякими там ганчірками, автомобілями, матеріальними якимось речами. Він був більш духовною людиною». «Тут, у нас, – каже вона, – так само цікавляться такими ж речами, але єдине, що тут немає такого драматичного вибору, як у вас». Тобто, ну цікавляться і цікавляться. Але вона не була впевнена, що він був би теж щасливий на Заході. У цьому драматизм його ситуації, що він не був щасливий у Радянському Союзі за умов тоталітарної системи, і вона не була впевнена, що він був би щасливий на Заході. Але, з іншого боку, на Заході є вибір. Ти можеш собі щось вибирати, ніхто тебе не посадить за те, що ти пишеш і критикуєш суспільство.
Ірина Халупа:
Коли ти ознайомився із листуванням між Валерієм Марченком і Джекі і також зустрівся з нею, готуючи цей фільм, що тебе найбільше вразило у їхніх епістолярних стосунках?
Юрій Луканов:
У наш прагматичний час складається враження, що всі ставляться один до одного за принципом «Ти – мені, я – тобі», тобто, коди я дружу з людиною, виникає питання: а для чого мені з нею треба дружити. І, здавалося, ми весь час чуємо: «ситий» Захід і таке інше. І раптом оці ніжні стосунки, які позбавлені користі. Вона живе на Заході забезпеченим життям, зовсім не думає ні про який Радянський Союз, і раптом вона починає писати листи якомусь невідомому їй чоловікові в цей далекий Радянський Союз, абсолютно їй не зрозумілий. Вона раптом переймається долею цієї чужої їй людини. Але Валерій став їй потім фактично рідною людиною. І мене дуже вразив цей найбільш зворушливий момент у їхніх стосунках.
Ірина Халупа:
Валерій Марченко був журналістом, ти також журналіст. Ми живемо в такий час, коли журналістика в Україні – досить специфічна професія, із якої багато чого випливає. Ти згадував, що тебе вразило, наскільки добрим журналістом був Марченко – добре писав, був гарним стилістом. Прочитавши деякі його матеріали, мені здається, що вражає власне об’єктивність і чесність. Правда присутня у тому, що він пише. Як би ти порівняв його ставлення до журналістики з тим, що ми маємо сьогодні в Україні?
Юрій Луканов:
Коли сьогодні розповідають, що «я повинен брехати, бо я нічого не можу інакше зробити», то мені просто смішно. Тому що, як казав один мій колега, «ми ходимо не по мінному полю», і кожен для себе може зробити вибір – або відійти й займатися чимось іншим, або знайти в журналістиці якусь іншу нішу, або боротися.
Тоді вибору не було – або ти брешеш, або сідаєш до в’язниці. І, як це сталося з Валерієм, він фактично заплатив своїм життям.
Спочатку він абсолютно не був таким бійцем, яким став потім, відмовлявся від своїх статей, погоджувався, що він в усьому винен, бо в КДБ його переконали, що якщо він в усьому зізнається, то отримає або мінімальний строк, або його взагалі відпустять. Але вони його обдурили й посадили на 7 років – 5 років зони і 2 роки заслання. Через деякий час його привезли в Київ і запропонували: «Якщо ти покаєшся публічно, то ми тебе відпустимо». І він відмовився вже на той час, тому що зона з нього виховала бійця, він зробив для себе вибір і фактично заплатив життям за право говорити те, що вважає за потрібне і хоче говорити.
Ірина Халупа:
Це був Юрій Луканов, автор ідеї, сценарію та продюсер фільму про Валерія Марченка.
Київські діалоги, які Валерій Марченко написав у 1972 році, закінчуються такими словами:
«Відсутність елементарної законності, катування, насильства, вбивства без суду і слідства, всілякого ґатунку жорстокості, терор, геноцид – усе це з арсеналу боротьби “братів”-росіян проти народу України. Та хіба жахливі сибірські хурделиці можуть похитнути дух істинних революціонерів? Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші ув’язнені патріоти ніколи не служили хибній ідеї. Бо не може бути захист рідної мови, рідної землі явищем антигуманним…»
Чи не здається вам, дорогі друзі, що ці слова ще й далі вписуються в українську реальність, і коли чуєш їх, складається враження, що Валерій Марченко сказав їх сьогодні, а не 30 років тому?
Це була передача «30 хвилин у різних вимірах». Я, Ірина Халупа, прощаюсь із вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.
У “Нобелівській лекції” Андрія Сахарова від 1 грудня 1975 року, прочитаній перед Нобелівським комітетом, є такі слова – цитую з деякими скороченнями:
“Неможливо уявити, що зараз, коли ми зібралися для святкової церемонії в цьому залі, сотні й тисячі в’язнів совісті страждають від важкого багаторічного голоду… від непосильної роботи… в напівтемних карцерах, змушені безперервно боротися за свою людську гідність… Я просто назву тут, у цьому залі, імена декотрих відомих мені в’язнів. Як ви вже почули вчора, я прошу вас уважати, що ВСІ в’язні совісті, ВСІ політв’язні моєї країни поділяють зі мною честь Нобелівської премії світу”.
Серед багатьох імен – ім’я Валерія Марченка.
Тоді ще, в 1975 році, Валерій Марченко був живим і відбував тяжку покару за те, що хотів почуватися вільним у вільній країні, за те, що не хотів терпіти возведену в ранг олжу, за те, що мав чисту і світлу душу.
У тому печально знаменитому 35-ім політичнім концтаборі в Пермській області Росії, де відбував покарання молодий журналіст і згодом письменник (письменником він став у таборі), сьогодні музей. Меморіальний музей історії політичних репресій та тоталітаризму… Збережені наглядова вежа, сходи на так звану “вишку” ( ідентичного слова для перекладу не існує, це ,власне, та ж оглядова вежа, з висоти якої стежили за порядком у зоні). В тісних підсліпуватих камерах – застелені жорсткими коцами нари. Невидимо, але водночас дуже зримо в гнітючій тиші того музею вчуваються кроки достойників, які тут відбували великі шматки своїх життів.
Разом із Валерієм Марченком у таборі для особливо небезпечних злочинців сиділи (у прямому і в переносному розумінні ) такі міцні духом, несхитні у вольовому виборі долі люди, як Іван Світличний, Семен Глузман, Євген Сверстюк та багато інших.
Протягом року, з осені 1984-го по осінь 1985-го, у таборі під промовистою назвою, відомою і до сьогодні тодішнім в’язням, хто живий, як “Перм-36”, померли Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Стус.
Для молодого бранця режиму табір став неповторною школою, де він загартувався духом. Тільки, на жаль, здоров’я його тут було підірване остаточно. Коротке життя Валерія Марченка (1947 – 1984) обірвалося в його 37 років.
Таким молодим він пішов у вічність. Таким молодим він повертається звідти до нас, нинішніх. Що означає це повернення, яким воно є для тих, хто ще пам’ятає Валерія Марченка, і яким для тих, хто ніколи з ним не зустрічався?
Про значення постаті Валерія Марченка для України, в якій сьогодні немає політичних в’язнів (принаймні, поки що немає…), говорить моя колега Надія Степула.
Надія Степула:
Кілька років тому (в 1999-ім) у Парижі були опубліковані роздуми Павла Проценка про Валерія Марченка. Вони познайомилися, коли Валерієві було вже 34 роки. Найкращі з цих років він був ув’язненим – вісім років таборів, тюрем, заслання.
Павло Проценко пригадує свої зустрічі з Валерієм Марченком – від спогадів тих віє теплом, а постать Валерія змальована дуже просто й чітко, кількома шкіцами, на підставі фактів.
Таких спогадів не так багато, на жаль, – а соратники колишніх дисидентів усе частіше відходять за обрій цього світу (та й узагалі час має властивість даленіти і забирати не тільки людей, а й спогади про них). Зрозуміти постать Валерія Марченка багатьом допомогла його мама – Ніна Марченко. Цього року їй було вручено премію імені Олени Теліги – за впорядковані книжки сина “Листи до матері з неволі” та “Життя і творчість”. Для тих, хто ніколи не зустрічався і вже не зустрінеться із Валерієм Марченком, ці книги – безцінний дарунок.
У передньому слові “Листів до матері з неволі” Семен Глузман написав: “Це книга про всіх нас – про тих, що сиділи, що садили, про тих, які спостерігали, стоячи осторонь. Адже ми всі пов’язані одним ланцюгом і однією провиною. А суддя наш – один лише Бог”.
У процитованих рядках міститься гірка істина. Справді, єдиний ланцюг пов’язав усіх – вже у вільній, незалежній Україні (принаймні, де ніхто не заперечує задекларовану незалежність і самостійність, хоч питання про справжню незалежність усе ще відкрите, як на мене). Той ланцюг і та провина, про які сказав Семен Глузман, пов’язали минулий час із теперішнім та, мабуть, і з майбутнім.
У сув’язі цих часів постать Валерія Марченка залишається дорогою і впізнаваною для одних, мовчазним символом – для інших, незнайомою ознакою минулих політичних реалій – ще для інших. Валерій Марченко залишається навіть і незбагненно даремною жертвою – для тих, хто спричинився до його ув’язнення, його зламаної долі, а сам і досі топче українську землю, мімікрувавши в патріота чи й ні…
Тих, котрі, як знаменитий Франків “Фарбований лис”, перефарбувалися нині згідно з вимогами часу, в українському суспільстві дуже багато. Чи це вина, чи біда України – не знаю. Але знаю, що ця більшість байдужа до історичних і духовних цінностей, котрі дісталися їй – більшості – зовсім безкоштовно. Ті, хто не боровся за право бути вільним у вільній Україні, сьогодні без мук совісті цим правом послуговується. Серед них важко знайти читачів “Листів до матері” Валерія Марченка.
Постать його залишається рідною й близькою для інших – стомлених непростим сьогоденням, стомлених безліччю питань, на які немає відповідей, але втішених тим, що в історії їхньої багатостраждальної країни був і є Валерій Марченко. Як був і є Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий та багато інших, чиї імена мають здатність світитися – здалеку, над тими і для тих, хто світла прагне. Так світяться зорі у незворушному небі.
Ірина Халупа:
У 1994 році фундація імені Олега Ольжича видала книгу Валерія Марченка «Листи до матері з неволі». На третій сторінці – присвята колишнього політв’язня, голови Українсько-американського бюро захисту прав людини Семена Глузмана. Слова дуже зворушливі і надзвичайно щирі:
Семен Глузман:
Ця книга дуже схвильовує. Гірка книга журналіста, який мав нещастя народитися у тоталітарній державі. І померти в ній… Я любив Валерія. Він та Іван Світличний – ближчих не було в мене друзів у таборах. І вже не буде ніколи.
У цій книзі – справжній Валерій. Щирий, красивий, іронічний, чарівний європейський інтеліґент, любляча життя молода людина. Щасливий і гордий.
Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника й буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий.
Він помер. Страшною смертю радянського зека…
Ірина Халупа:
Коли я ще була студенткою, на мене справив надзвичайне враження один із моїх учителів, професор Данило Чайковський. Він був дуже шляхетною людиною, любив своїх студентів і цікавився ними. Кілька років тому я познайомилася з його сином Романом і розповіла йому про те, як я любила і шанувала його батька. Професор Чайковський помер більше як 20 років тому. «А я ще по сьогодні за ним скучаю. Мені його дуже бракує в моєму житті», – сказав про свого батька Роман Чайковський.
«Чи бракує Вам у Вашому житті Валерія Марченка?» – запитала я Семена Глузмана.
Семен Глузман:
Це дуже гостре, болюче питання.
Ірина Халупа:
Пробачте, що я таким починаю.
Семен Глузман:
Так, на це треба відповідати. Мені дуже бракує і Валерія Марченка, і Івана Світличного – моїх друзів, без яких ця країна для мене – пустеля.
Ірина Халупа:
В середу, 11 вересня, вся Америка поминала людей, які загинули внаслідок терактів. Я дивилася телебачення, і мене вразили виступи деяких дітей, які писали вірші, звернення – через рік прощалися зі своїми батьками. Одна дівчинка, зокрема, написала дуже гарні слова до свого вітчима, який був їй дуже близький, вона його дуже любила, і який був для неї батьком. І вона говорила дуже позитивно – що він завжди залишиться з нею, бо він – в неї, його дух, доброта, любов до неї залишаються з нею на все життя. Ви, мабуть, також носите Валерія з собою?
Семен Глузман:
Я живу з цим, тому що пам’ятаю. Це були кращі роки мого життя, я був вільною людиною там, у концтаборі, і поруч зі мною були такі люди, як Іван, Валерій. Я впевнений, що зараз в Україні, в цій незалежній країні, бракує таких людей, як Валерій і Іван. Я продовжую жити, намагаюся щось робити для цієї країни, але чим більше я живу тут, у незалежному українському товаристві, я все більше розумію, що там не тільки мої молоді роки, але і щось більш справжнє.
Ірина Халупа:
І це справжнє сьогодні вже важко найти в Україні?
Семен Глузман:
Життя завжди справжнє, навіть коли воно несправжнє. Але для мене, для людини, яка перебувала в таборі і була вільною, там було більше того, що, як я зараз розумію, є сенсом життя.
Ірина Халупа:
Ми дуже часто це чуємо в розмовах із колишніми політв’язнями, з такими людьми, як Ви. І я багато разів читала, що така людина, як Василь Стус, навіть коли був в концтаборі, він був вільним. Ось Ви щойно згадували, що на засланні в концтаборі Ви були вільними. Чи Ви себе сьогодні не почуваєте вільним в нібито вільній Україні?
Семен Глузман:
Ні,я почуваю себе вільним і зовсім не думаю, що треба повертатися до тоталітарної системи. Були мрії про незалежну Україну, про права людини, і зараз ми дійсно маємо незалежну Україну і дуже багато того, чого не було. Але майже всі українські громадяни не вміють користуватися ні незалежністю, ні правами людини. Це не проблема конкретного президента чи парламенту, це проблема нас – людей, які повинні вмерти, і після нас прийдуть вільні українці.
Ірина Халупа:
Валерій Марченко вмів користуватися своєю внутрішньою свободою, розумів, що таке права людини – в ньому була ця свідомість сама по собі і були ці знання. Як Ви думаєте, звідки це взялося?
Семен Глузман:
Не знаю. Мабуть, із родини. Він мав дуже пристойну, вільну родину. Думаю, це виховання його матері, діда.
Зараз в Україні дуже багато міфів – про те, якою була Україна, а вона такою не була, – міфів про табори, що там перебували святі, а всі інші були поганими людьми. Для мене це все жахливо, тому що це неправда. В таборах були різні люди. І серед дисидентів були різні люди. Проблема не в тому, що люди добровільно йшли до табору. КДБ хапав різних людей. Думаю, що дуже багато тих колишніх політв’язнів залишилися в минулому, і вони не можуть будувати вільну європейську державу. Це їхня і наша трагедія – трагедія людей, які не можуть повернутися з минулого.
Валерій був іншою людиною. Він опинився в зоні як український буржуазний націоналіст, але він потрапив і вийшов із зони європейцем – молодим, вільним європейцем, який вірив не в релігійні ідеали, а вірив у себе і в людські цінності.
Ірина Халупа:
Чи ця його віра була «інфекційною», тобто чи вона якось розповсюджувалася на його колег, на інших в’язнів?
Семен Глузман:
Так. Ми всі перебували в дуже тісному контакті кожен день і впливали один на одного. Я дуже багато взяв від Валерія і думаю, що Валерій щось пізнав і від мене. Це була дружба, якої в нормальному житті, мабуть, не буває. Тому що там ми були на самоті, далеко від родин і були в якомусь дуже незвичному середовищі вільних людей. У великій, страшній тоталітарній країні ми були маленьким острівцем волі, але за колючим дрротом.
Ірина Халупа:
Пане Глузман, якби Валерій був сьогодні серед нас, він би святкував своє 55-ліття. На жаль, його немає вже 18 років. Ви згадували про міфотворення, що в Україні створюються різні міфи про ті часи. Як ми можемо сьогодні гідно вшанувати пам’ять Валерія Марченка і що треба зробити, щоб ця пам’ять залишилася живою, щоб цей його дух свободи, ця європейськість, про яку Ви згадували, – все таке гарне, шляхетне і світле, що було в ньому, ми також якось плекали і розбуджували в людях?
Семен Глузман:
Я не можу відповісти конкретно на таке питання. Думаю, найкраще було б дійсно створити європейську вільну державу для вільних людей. Не велику і дуже значиму для світової політики, а державу, в якій комфортно жити. І це буде пам’ять про Валерія, який страждав не за те, щоб Кравчук чи Кучма стали президентами, а страждав і віддав своє життя за зовсім інші речі, які ні першому , ні другому нашому президентові не зрозумілі.
Ірина Халупа:
16 вересня виповнилося б 55 років із дня народження Валерія Марченка, одного з українських політв’язнів, які загинули під час відбування так званого покарання. Цей, із погляду совєтської репресивної системи, “кримінальний злочинець” залишив по собі кількісно невелику, але надзвичайно цікаву спадщину. Він написав чимало статей, зробив низку перекладів із кількох мов, фахово займався азербайджанською літературою та мовою. Жанр його статей важко визначити, оскільки у них поєдналися й есеїстика, і спогади, і полемічний стиль середньовічних діалогів.
Валерій Марченко міг би стати відомим сходознавцем, зробити наукову кар’єру. До речі, його дід Михайло Марченко, відомий історик, був професором Київського університету. Однак Валерій обрав іншу долю. Чорного для українства 1972 року, а тоді йому було 25 літ, він написав дві статті “За параваном ідейності” та “Київський діалог”, які йому було інкриміновано на суді у грудні 1973 року.
Про Валерія Марченка у розмові з моїм колегою Тарасом Марусиком згадує віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, який також віддав велику частину свого життя імперському молохові.
Тарас Марусик:
Пане Мирославе, коли і де звела Вас доля з Валерієм Марченком? І я б хотів, щоб Ви поділилися спогадами з того періоду.
Мирослав Маринович:
Це був, здається, 1978 рік, якщо я не помиляюся. Кучинський табір, 36 табір суворого режиму. Ми зустрілися на зоні, на жаль, ми жили в різних бараках. І це означало, що ми могли спілкуватися практично тільки на вулиці під час якихось таких наших мандрівок, як ми сміялися, «стежкою Хошіміна» – була одна така стежка, якою ми всі гуляли.
Валерій не міг довго ходити, він був тяжко хворий, отож наші розмови, на жаль, були не такі часті й тривалі. Але все-таки ми розмовляли і говорили про все, звичайно, про Україну, про друзів, про наших друзів і ворогів.
Запам’яталася мені його постать. Бачте, зараз, коли людина відійшла, начебто звично говорити високі слова про постать мученика, постать жертовної людини. Але це справді так. Це був чоловік, який переступив межу страху, і це відчувалося в усьому. Це відчувалося в розмовах, це відчувалося в тих цінностях, які він бачив. Він бачив їх не перед межею страху, а вже після цієї межі.
Тарас Марусик:
До речі, саме десь у той період приблизно він писав цікаві статті-спогади, зокрема, і про перший свій арешт, і про те, як йому пропонували вперше співпрацю з КДБ, і таке інше. Це все легко читається і відчувається, що там страху не було. Коли він цей страх подолав, на Вашу думку? Чи ще на волі, чи вже в ув’язненні?
Мирослав Маринович:
Я думаю, що на волі. Тому що ув’язнення змушує людину вибирати однозначно. Якщо би він цей страх мав у таборі ще, тоді КДБ дуже легко зробило би з нього чи сексота, чи просто зрадника, так як робило з деякими людьми. А він того страху вже не мав у таборі.
Тарас Марусик:
Відомо, що він став віруючим. Коли це відбулося?
Мирослав Маринович:
Наскільки я можу зрозуміти, це відбувалося поступово. Він входив, він пройшов значно довший шлях до віри, ніж, скажімо, типові галичани, які мали релігійне виховання вдома в себе. Валерій цього не мав, і тому його шлях довший, але від цього, може, ще навіть почесніший, ще кращий. Знаєте, християнин перевіряється не на словах, християнин перевіряється на ділах. І розповіді людей, які його знали після того, як ми розійшлися, свідчить про те, що це був високо духовний чоловік, який глибоко проникся релігійним світоглядом. Це не дивно. Я думаю, що можемо сміливо називати його мучеником.
Тарас Марусик:
Пане Мирославе, а яким є місце Валерія Марченка в русі опору, і ширше – в обстоюванні прав українського народу, з погляду дня сьогоднішнього?
Мирослав Маринович:
Надзвичайно високе, вищого бути не може. Це людина, котра віддала своє життя за друзів своїх. Це Христове визначення, і воно дає право Валерієві займати найвищі п’єдестали пошани народної.
Інша річ, що в нинішньому народі не всі його знають. Нинішній народ, на жаль, багато чого не знає – ні своєї історії, ні свого єства духовного. Але Валерій заслуговує на найвищі оцінки.
Є що говорити про нього як про борця, як про дисидента, як про людину, яка творила нову Україну. Але я би ще також хотів сказати про Валерія – журналіста. Тільки тепер починає повертатися його журналістика.
І цікава річ – у той час, щоби дослужитися якоїсь пошани з боку офіціозу, треба було розплатитися внутрішнім єством, платити моральну ціну. Він цього не захотів, і тому його ніхто не знав і він ніде не був визнаний. Сьогодні його ім’ям відзначають журналістські здобутки інших журналістів. Очевидно, знаєте про те, що існує премія Валерія Марченка, яку видає Українсько-американське бюро захисту прав людини.
Тарас Марусик:
Так.
Мирослав Маринович:
Це є прекрасна модель для кожного журналіста. Не обов’язково бути лауреатом самому. Важливо, щоби домогтися того, щоби твоїм ім’ям відзначали здобутки інших. І тому ім’я Валерія буде завжди з нами – не тільки з тими, хто його знав і пам’ятав. Він увійшов в історію України. Новітню історію України. І допоки буде ця історія згадуватися, доти буде згадуватися його ім’я.
Ірина Халупа:
Мирослав Маринович згадував, що Українсько-американське бюро захисту прав людини встановило премію імені Валерія Марченка за публіцистичний твір у захист прав людини в Україні. Премію почали вручати 1993 року. Кожного року запрошують Ніну Марченко вручати премію.
Серед лауреатів цієї нагороди – завідувач відділу права тижневої газети «Дзеркало тижня» Олександра Приймаченко та кореспондент Радіо Свобода в Донецьку Сергій Гармаш. Що означає для них ця премія? Наталя Баландюк розпитує обох лауреатів:
Наталя Баландюк:
Олександро, кілька років тому Ви були удостоєні премії імені Валерія Марченка. Скажіть, що для Вас ця премія?
Олександра Приймаченко:
Передусім хочу сказати, що премія імені Валерія Марченка є дуже дорогою для мене, тим більше, що цей пам’ятний знак був одержаний із рук його матері.
Ця відзнака взагалі є дуже символічною. Тоді, коли жив він, права людини порушувалися тотально. А сьогодні кажуть, що в нас не має політичних в’язнів, проте права людини порушуються так само масово. І найстрашніше те, що до цього почали звикати, як мені здається. Часом видається, що якісь спроби змінити щось, навіть не глобально, а в якомусь певному конкретному випадку, є просто приреченими, що твоя робота перетворюється на формальність. Я думаю, що саме тоді стає в пригоді історія тих, хто не вважав навіть найменшу перемогу у царині боротьби за права людини надто мізерною, щоб за неї віддати своє життя. Сьогодні для багатьох це є незбагненним. Але вони не вважали це надто дорогою ціною, і Валерій Марченко належав до числа тих людей.
Ще одне можу сказати: мені дуже приємно, що завдяки цій нагороді може на мить, але все-таки стає помітною дуже буденна, так би мовити, непрестижна праця, що є досить нелегкою, тому що насправді до цього неможливо звикнути і неможливо не відчувати біль тих, про кого пишеш. Тому ця премія справді є дорогою для мене.
Наталя Баландюк:
Наступне моє запитання я адресую Сергієві Гармашеві, кореспондентові Радіо Свобода, який минулого року був удостоєний премії імені Валерія Марченка. Що для тебе, Сергію, премія імені Валерія Марченка?
Сергій Гармаш:
По-перше, приємно було відчути, що ти не один. Не один не лише на рівні друзів і близьких людей, але на рівні журналістської громади і взагалі порядних небайдужих людей.
Коли працюєш у Донецьку, далеко від Києва і в досить специфічному реґіоні, інколи з’являється враження, що Україна вже махнула рукою взагалі на Донеччину з її кланами криміналом і з таким іншим і не втручається в те, що тут відбувається. Але виявилося, що ні. Люди – особливо приємно, що журналісти – читають і відзначають.
По-друге, ця премія стала приводом прочитати твори Валерія Марченка і дізнатися про його життя. Це морально мені дуже допомогло і підтримало, бо я побачив, що всі ми не безгрішні, але, якщо залишатися собою у будь-якій ситуації, то можна зберегти свою душу для себе і для людей, мабуть.
Наталя Баландюк:
Це складно сьогодні – залишатися собою, писати на правозахисну тематику, як ти вже сказав, у специфічному Донецькому реґіоні? Що складніше: писати Тобі, чи було писати на цю ж тему Валерієві Марченкові в часи, коли він жив і працював?
Сергій Гармаш:
Це, по перше, питання не епох, а кожної окремої людини. Умови все ж відрізняються, бо зараз є, принаймні, ЗМІ, які оприлюднюють мої матеріали. Оприлюднили ось матеріали про вбивство Ігоря Александрова з усіма прізвищами, фактами і висновками.
Наталя Баландюк:
Чи багато таких ЗМІ?
Сергій Гармаш:
Принаймні, «Дзеркало тижня» виявилося першим і рішучим, «Свобода», «Українська правда». Валерій писав «у стіл». Це нас відрізняє. А все інше, наприклад, влада… Якщо раніше вона відповідала на критику агресією, то зараз вона просто не звертає уваги на пресу, за принципом «Собака гавкає, а хлопець їде».
Наталія Баландюк:
Сергію, а складно було тобі взагалі знаходити факти у справі вбивства Ігоря Александрова?
Сергій Гармаш:
Не важко, бо дуже багато небайдужих людей, які допомагали, і в тому числі в правоохоронних органах. Люди йдуть, із ризиком, але йдуть на співпрацю.
Наталя Баландюк:
Отже, писати про права людини в Україні – це ризикована справа?
Сергій Гармаш:
Мабуть, скрізь є ризик, коли пишеш щось, що не задовольняє владу чи певні структури, які асоціюють себе з владою.
Ірина Халупа:
Це був кореспондент Радіо Свобода в Донецьку Сергій Гармаш, лауреат журналістської премії імені Валерія Марченка. З ним та з Олександрою Приймаченко, журналісткою газети «Дзеркало тижня», також лауреатом цієї премії, розмовляла Наталя Баландюк.
«Хто ви є, містер Джекі?» Таку загадкову назву має фільм про Валерія Марченка.
У фільмі три дійові особи: мати Валерія Ніна Марченко, голова Українсько-американського бюро захисту прав людини Семен Глузман та людина, яка згадана в назві фільму – Джекі. Автором ідеї, сценарію та продюсером фільму є журналіст Юрій Луканов, режисером – Максим Бернадський. Фільм здобув премію імені Івана Франка Національної спілки журналістів.
Для Юрія Луканова робота над фільмом відкрила йому не лише Валерія Марченка як журналіста, а Марченка як людину – чесну й щиру. А крім того, у фільмі розкривається таємниця його назви, «Хто ви є, містер Джекі?». Юрій Луканов розповідає, що його спонукало створити фільм із такою загадковою назвою.
Юрій Луканов:
Це був період, коли Радянський Союз мусив показувати Заходові свій лібералізм, оскільки він починав залежати від західних кредитів і відповідно дозволив, щоби дисидентам писали люди з Заходу, і була ціла програма в Амнесті Інтернешенел – члени цієї організації підтримували дисидентів не тільки українських, але й по всьому світі.
Зокрема, ось написала Валерієві студентка, юна студентка, яку звали Джекі Бакс. Коли він отримав від неї листа (він був дуже зворушливий, цей лист), він не зрозумів спочатку також, що пише йому жінка, й написав, що він не знає, хто є містер Джекі, яка його професія, думки. І оця фраза з його листа стала назвою фільму.
А загалом вони листувалися чотири роки, вони листувалися аж до самої його смерті, фактично це був поштовий роман, бо стосунки в них були дуже зворушливі. Мама взагалі вважає, що і він їй дуже подобався, і вона йому дуже подобався, там стосунки були більші, ніж просто стосунки двох кореспондентів, вважає мама Валерія Марченка. Ірина Халупа:
Отже, чи Вас перш за все заінтригувала ця історія епістолярного такого роману між Валерієм і Джекі, чи може, сама особистість Марченка, його постать більше?
Юрій Луканов:
Я, звичайно, чув про Валерія Марченка, знав, що він займав видатне місце в середовищі українських дисидентів. Але я не був аж так із ним ознайомлений. Але сама історія, звичайно, мене вразила дуже.
Коли мені розказав друг Марченка – Семен Глузман, і коли я почав знайомитися з матеріалами Валерія Марченка, я побачив, що це був дуже потужний справді журналіст. Я вивчав його творчість суто професійно, і можу сказати, що він сильний був журналіст, який класно володів і стилістикою, і факти вибудовував класно, класний журналіст. Потім, коли він сів до в’язниці, власне, до зони, то він вже потім став пишучим із зони журналістом. Там вони випрацювали цілу технологію, як передавати матеріали на Захід, як їх писати. Як це їм вдавалося? Це просто неймовірно тяжко уявити.
Коли він помер, то Рональд Рейган, президент США на той час, виступив зі спеціальною заявою з цього приводу. Всі найбільші світові газети про це написали – про смерть Валерія Марченка, бо це була дуже помітна постать у середовищі українських і радянських дисидентів. Усі ці політичні справи мене якраз цікавили менше, але ця зворушлива дуже цікава історія була як стрижень, у якій як у краплині води віддзеркалився весь драматизм тодішньої епохи, і не лише епохи, а взагалі цього співіснування двох світів.
Наприклад, Джекі в фільмі говорить, що «я не впевнена, що він був би щасливий тут, бо він був не щасливий, бо люди, мовляв, дуже прагматичні, вони цікавляться всякими там ганчірками, автомобілями, матеріальними якимось речами. Він був більш духовною людиною». «Тут, у нас, – каже вона, – так само цікавляться такими ж речами, але єдине, що тут немає такого драматичного вибору, як у вас». Тобто, ну цікавляться і цікавляться. Але вона не була впевнена, що він був би теж щасливий на Заході. У цьому драматизм його ситуації, що він не був щасливий у Радянському Союзі за умов тоталітарної системи, і вона не була впевнена, що він був би щасливий на Заході. Але, з іншого боку, на Заході є вибір. Ти можеш собі щось вибирати, ніхто тебе не посадить за те, що ти пишеш і критикуєш суспільство.
Ірина Халупа:
Коли ти ознайомився із листуванням між Валерієм Марченком і Джекі і також зустрівся з нею, готуючи цей фільм, що тебе найбільше вразило у їхніх епістолярних стосунках?
Юрій Луканов:
У наш прагматичний час складається враження, що всі ставляться один до одного за принципом «Ти – мені, я – тобі», тобто, коди я дружу з людиною, виникає питання: а для чого мені з нею треба дружити. І, здавалося, ми весь час чуємо: «ситий» Захід і таке інше. І раптом оці ніжні стосунки, які позбавлені користі. Вона живе на Заході забезпеченим життям, зовсім не думає ні про який Радянський Союз, і раптом вона починає писати листи якомусь невідомому їй чоловікові в цей далекий Радянський Союз, абсолютно їй не зрозумілий. Вона раптом переймається долею цієї чужої їй людини. Але Валерій став їй потім фактично рідною людиною. І мене дуже вразив цей найбільш зворушливий момент у їхніх стосунках.
Ірина Халупа:
Валерій Марченко був журналістом, ти також журналіст. Ми живемо в такий час, коли журналістика в Україні – досить специфічна професія, із якої багато чого випливає. Ти згадував, що тебе вразило, наскільки добрим журналістом був Марченко – добре писав, був гарним стилістом. Прочитавши деякі його матеріали, мені здається, що вражає власне об’єктивність і чесність. Правда присутня у тому, що він пише. Як би ти порівняв його ставлення до журналістики з тим, що ми маємо сьогодні в Україні?
Юрій Луканов:
Коли сьогодні розповідають, що «я повинен брехати, бо я нічого не можу інакше зробити», то мені просто смішно. Тому що, як казав один мій колега, «ми ходимо не по мінному полю», і кожен для себе може зробити вибір – або відійти й займатися чимось іншим, або знайти в журналістиці якусь іншу нішу, або боротися.
Тоді вибору не було – або ти брешеш, або сідаєш до в’язниці. І, як це сталося з Валерієм, він фактично заплатив своїм життям.
Спочатку він абсолютно не був таким бійцем, яким став потім, відмовлявся від своїх статей, погоджувався, що він в усьому винен, бо в КДБ його переконали, що якщо він в усьому зізнається, то отримає або мінімальний строк, або його взагалі відпустять. Але вони його обдурили й посадили на 7 років – 5 років зони і 2 роки заслання. Через деякий час його привезли в Київ і запропонували: «Якщо ти покаєшся публічно, то ми тебе відпустимо». І він відмовився вже на той час, тому що зона з нього виховала бійця, він зробив для себе вибір і фактично заплатив життям за право говорити те, що вважає за потрібне і хоче говорити.
Ірина Халупа:
Це був Юрій Луканов, автор ідеї, сценарію та продюсер фільму про Валерія Марченка.
Київські діалоги, які Валерій Марченко написав у 1972 році, закінчуються такими словами:
«Відсутність елементарної законності, катування, насильства, вбивства без суду і слідства, всілякого ґатунку жорстокості, терор, геноцид – усе це з арсеналу боротьби “братів”-росіян проти народу України. Та хіба жахливі сибірські хурделиці можуть похитнути дух істинних революціонерів? Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші ув’язнені патріоти ніколи не служили хибній ідеї. Бо не може бути захист рідної мови, рідної землі явищем антигуманним…»
Чи не здається вам, дорогі друзі, що ці слова ще й далі вписуються в українську реальність, і коли чуєш їх, складається враження, що Валерій Марченко сказав їх сьогодні, а не 30 років тому?
Це була передача «30 хвилин у різних вимірах». Я, Ірина Халупа, прощаюсь із вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.
