Київ, 2 травня 2002 - Три гривні п’ятдесят копійок – таку суму виділяє українська держава маленьким мешканцям Київського обласного будинку дитини, що розташований у мальовничому куточку Боярки, поблизу Києва. Пересічний слухач добре розуміє, що на таку мізерну суму навряд чи можна прогодувати малятко – це вже не кажучи про одяг, медикаменти, вітаміни. До Боярки поступають діти з пологових будинків і дитячих лікарень – найчастіше, це діти, від яких відмовилися батьки. А держава нічим зарадити не може... Наша кореспондентка Богдана Костюк відвідала Будинок дитини у Боярці – отже, їй слово:
“Гарні мами є у нас – приходьте, дивіться...”, - крихітний Сергійко читає віршика про маму, якої він ніколи не знав і не уявляє, хто це така – мама. Пройде час, і він, можливо, знайде нових батьків – в Україні або поза її межами. Але, на жаль, імовірний інший варіант, найгірший за умов української дійсності: із Київського обласного будинку дитини Сергійко може потрапити до дитячого будинку, де десятки таких самих безбатченків під опікою вихователів та лікарів зростають, позбавлені батьківської любові і типових для їхніх ровесників розваг.
Нині своєї долі очікують сто три дитини – віком від двох тижнів до трьох років. Симпатичні, з серйозними обличчями і недитячими, мудрими очима крихітки, які виживають – всупереч нелюбові батьків і байдужості держави. Як каже головний лікар Київського обласного будинку дитини Наталя Власенко, влада виділяє мінімум коштів для потреб дітей: “Бюджету для задоволення потреб дітей не вистачає. Адже малюки поступають із пологових будинків і дитячих. З цих дітей більшість – це ті, кого так звані матері кидають після народження, лише шоста частина – це діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав. Отже, наші малята – це сироти при живих батьках, які потребують особливої уваги, постійного медичного догляду, вітамінізованого харчування. А держава виділяє бюджет, якого вистачає на харчовий мінімум... І все одно: іноді наступає день, коли закінчуються фрукти, а грошей для закупів немає”, - розповідає Наталя Власенко.
За її словами, окремі представники влади і ділових кіл столиці України періодично надають гуманітарну допомогу – “щось та підкидають”, як висловилась одна з нянь – але ж допомога й підтримка такої установи, як будинок дитини, повинна бути постійною, системною. Інакше дитинча зростатиме слабшим від ровесників, а це у нинішню після Чорнобильську добу небезпечно. Крім того, діти – сироти з віком намагаються “надолужити втрачене” – міліцейська статистика свідчить про зростання підліткової злочинності, і серед маленьких злочинців чимало сиріт. Вони не були потрібні батькам, вони не були потрібні державі, їх не потребувало суспільство – і вони вирішили довести усім своє право на існування таким чином.
“Гарні мами є у нас – приходьте, дивіться...”, - крихітний Сергійко читає віршика про маму, якої він ніколи не знав і не уявляє, хто це така – мама. Пройде час, і він, можливо, знайде нових батьків – в Україні або поза її межами. Але, на жаль, імовірний інший варіант, найгірший за умов української дійсності: із Київського обласного будинку дитини Сергійко може потрапити до дитячого будинку, де десятки таких самих безбатченків під опікою вихователів та лікарів зростають, позбавлені батьківської любові і типових для їхніх ровесників розваг.
Нині своєї долі очікують сто три дитини – віком від двох тижнів до трьох років. Симпатичні, з серйозними обличчями і недитячими, мудрими очима крихітки, які виживають – всупереч нелюбові батьків і байдужості держави. Як каже головний лікар Київського обласного будинку дитини Наталя Власенко, влада виділяє мінімум коштів для потреб дітей: “Бюджету для задоволення потреб дітей не вистачає. Адже малюки поступають із пологових будинків і дитячих. З цих дітей більшість – це ті, кого так звані матері кидають після народження, лише шоста частина – це діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав. Отже, наші малята – це сироти при живих батьках, які потребують особливої уваги, постійного медичного догляду, вітамінізованого харчування. А держава виділяє бюджет, якого вистачає на харчовий мінімум... І все одно: іноді наступає день, коли закінчуються фрукти, а грошей для закупів немає”, - розповідає Наталя Власенко.
За її словами, окремі представники влади і ділових кіл столиці України періодично надають гуманітарну допомогу – “щось та підкидають”, як висловилась одна з нянь – але ж допомога й підтримка такої установи, як будинок дитини, повинна бути постійною, системною. Інакше дитинча зростатиме слабшим від ровесників, а це у нинішню після Чорнобильську добу небезпечно. Крім того, діти – сироти з віком намагаються “надолужити втрачене” – міліцейська статистика свідчить про зростання підліткової злочинності, і серед маленьких злочинців чимало сиріт. Вони не були потрібні батькам, вони не були потрібні державі, їх не потребувало суспільство – і вони вирішили довести усім своє право на існування таким чином.
