Київ, 9 вересня 2002 - Толерантність етимологічно означає всього лише терплячість. Але інтелектуали різних часів складали справжні гімни на прославу толерантності, а після 11 вересня минулого року толерантність стала усвідомлюватися не тільки високочолими академіками, але й зовсім простими і дуже різними людьми як ключова складова глобальної етики – етики виживання й захисту від дегуманізації й деградації людства. В добу глобалізації та уніфікації, які викликають зустрічний спротив, толерантність, здається, постає єдино можливою стратегією співіснування культур і цивілізацій. Але далеко не для всіх ця безальтернативність є самоочевидною.
Насправді: якщо я переконаний у абсолютній, безмежній справедливості своєї релігії, чи можу я спокійно й толерантно спостерігати як блукає темрявою мій ближній? Якщо мені байдуже, що цей самий ближній не матиме життя вічного, що на нього чекають пекельні муки, то який я тоді християнин чи мусульманин? Не випадково “Католицький словник” ще 60 років тому стверджував, що толерантність у питаннях віри тотожна байдужості і що Церква ніколи не вагатиметься у справі викриття помилок інших релігій. Віра, як знаємо ми з Євангелія, це впевненість у небаченому і втілення сподіваного. Той, хто її має, готовий змагатися за її торжество й утвердження до кінця. Але з іншого боку, кожна не тільки віруюча, але й мисляча особа не може не зупинитися перед очевидним, але нездоланним питанням: невже лише ми спасенними будемо; невже мільярди китайців, індусів, словом усі “інші”, всі “не наші” загинуть? Це питання ятрило свідомість багатьох-багатьох мислителів і спроби відповідей на нього дуже приблизно можна звести до трьох моделей. Перша – це екслюзівізм: лише одна релігія містить універсальну істину і якщо положення інших входять із нею у протиріччя, їх треба беззастережно відкинути.
Друга модель – це інклюзівізм. Згідно з нею, засадничі принципи однієї релігії є істиною, але шляхи до спасіння можна віднайти і в інших релігіях. І нарешті третя, плюралістична модель, категорично відкидає саму можливість того, що Бог відкрив себе лише в одній-єдиній релігії. Суперечки навколо цих моделей точаться дуже гострі, а аргументи сторін є часом дуже переконливими. Але найбільш важливим мені особисто видається те, що навіть серед прихильників екслюзівізму, тобто релігійної виключності, після 11 вересня почали лунати вимоги розрізняти чужі вірування й носіїв цих вірувань. Адже навіть тоді, коли людина, припустимо, помиляється у своїй вірі, вона все одно є творінням Господнім. І Господь ніколи не санкціонує насильство проти свого Творіння.
Можна погодитися з двома видатними релігійними лідерами сучасності – папою Іваном Павлом ІІ та Далай ламою, які визнали несумісність основ віри кожного з них і те, що спроби зруйнувати бар’єри між ними можуть призвести до руйнації глибинних засад як католицизму, так і буддизму. Але ця констатація не заважає обом лідерам співробітничати в проектах, які мають планетарне значення і наполягати на безальтернативності релігійної толерантності для сучасного світу. Адже релігія більшості в одному його куточку обов’язково виявляється меншиною в іншому. А справжнє переконання людини спонукає її з повагою ставитися до справжнього переконання іншого.
Насправді: якщо я переконаний у абсолютній, безмежній справедливості своєї релігії, чи можу я спокійно й толерантно спостерігати як блукає темрявою мій ближній? Якщо мені байдуже, що цей самий ближній не матиме життя вічного, що на нього чекають пекельні муки, то який я тоді християнин чи мусульманин? Не випадково “Католицький словник” ще 60 років тому стверджував, що толерантність у питаннях віри тотожна байдужості і що Церква ніколи не вагатиметься у справі викриття помилок інших релігій. Віра, як знаємо ми з Євангелія, це впевненість у небаченому і втілення сподіваного. Той, хто її має, готовий змагатися за її торжество й утвердження до кінця. Але з іншого боку, кожна не тільки віруюча, але й мисляча особа не може не зупинитися перед очевидним, але нездоланним питанням: невже лише ми спасенними будемо; невже мільярди китайців, індусів, словом усі “інші”, всі “не наші” загинуть? Це питання ятрило свідомість багатьох-багатьох мислителів і спроби відповідей на нього дуже приблизно можна звести до трьох моделей. Перша – це екслюзівізм: лише одна релігія містить універсальну істину і якщо положення інших входять із нею у протиріччя, їх треба беззастережно відкинути.
Друга модель – це інклюзівізм. Згідно з нею, засадничі принципи однієї релігії є істиною, але шляхи до спасіння можна віднайти і в інших релігіях. І нарешті третя, плюралістична модель, категорично відкидає саму можливість того, що Бог відкрив себе лише в одній-єдиній релігії. Суперечки навколо цих моделей точаться дуже гострі, а аргументи сторін є часом дуже переконливими. Але найбільш важливим мені особисто видається те, що навіть серед прихильників екслюзівізму, тобто релігійної виключності, після 11 вересня почали лунати вимоги розрізняти чужі вірування й носіїв цих вірувань. Адже навіть тоді, коли людина, припустимо, помиляється у своїй вірі, вона все одно є творінням Господнім. І Господь ніколи не санкціонує насильство проти свого Творіння.
Можна погодитися з двома видатними релігійними лідерами сучасності – папою Іваном Павлом ІІ та Далай ламою, які визнали несумісність основ віри кожного з них і те, що спроби зруйнувати бар’єри між ними можуть призвести до руйнації глибинних засад як католицизму, так і буддизму. Але ця констатація не заважає обом лідерам співробітничати в проектах, які мають планетарне значення і наполягати на безальтернативності релігійної толерантності для сучасного світу. Адже релігія більшості в одному його куточку обов’язково виявляється меншиною в іншому. А справжнє переконання людини спонукає її з повагою ставитися до справжнього переконання іншого.
