Варшава, 7 серпня 2002 - Чи правильно робили польські ліві, коли прийшовши до влади восени минулого року, почали говорити про Україну у переліку, через кому разом із Росією, Білоруссю, Молдовою... Чи таким коштом вдалося Варшаві кардинально поліпшити свої взаємини з Москвою?
Польсько-українські взаємини в чистому вигляді, які вони були ще кілька років тому, фактично перестали існувати. У взаєминах між Києвом та Варшавою тепер неодмінно присутнім є третій, і не зайвий. Це Брюссель. І фактично усі питання двосторонніх відносин розглядаються нині у контексті взаємин з Євросоюзом. Власне ця обставина також у значній мірі вплинула на те, що Варшаві не вдалося блискавично поліпшити відносини з Москвою. (Бо Москва у спірних польсько-російських питаннях все частіше звертається до Брюсселя і не без того, аби це не зачіпало польські амбіції).Це при тому, що Польща була готова до регулювання своїх взаємин з Росію навіть коштом відносин з Україною. Згадаймо, хоча б з яким поспіхом уряд Міллєра пристав на пропозицію Москви щодо спорудження через Польщу газопроводу в обхід України. На що до кінця не погоджувався попередній правий уряд Єжі Бузека. Але закінчилося тим, чим завжди в історії польсько-російських і польсько-українських взаємин завершувалися подібні ходи на політичній шахівниці.
Відтак... повстала проблема Калінінграда. І в середовищі, навіть лівому, польських політичних еліт згадали стару тезу про те, що регулювати відносини з Росією коштом інтересів незалежних держав-сусідів, а особливо, України, не можна, бо це не спосіб побудови співжиття з Росією. Найперше, що, мовляв, треба зробити, аби мати нормальні відносини з Москвою, це позбутися в свідомості статусу васала, бо на ділі натівська Польща васалом Росії уже не є, але певний дискомфорт у відносинах із Москвою все ж іноді ще відчуває.
Але повернемося до справ українських. Навіть ті ліві політики, які відразу після виборів холодно говорили про те, що з Україною, мовляв, нічого не змінилося, але для Польщі зараз головне завдання поліпшити взаємини з Москвою, навіть вони нині все частіше згадують про Україну і все частіше підкреслюють особливе партнерство і особливе ставлення до неї. Один з лідерів лівиці Юзеф Олекси наприклад, виступив у Європейському Конвенті з концепцією “Східного виміру”, де значне місце приділив Україні. А що отримав підтримку лише від німців, то у розмові з журналістами наголошував, аби пробувати ввести в обіг сам термін “ Східний вимір закордонної політики Європейського Союзу”, бо з цього починається популяризація ідеї.
Все частіше з'являються голоси спротиву в середовищі польських еліт, коли трапляється, що хтось з правлячих недооцінює фактора України в польській зовнішній політиці. Скажімо, на рішення міністра закордонних справ Влодзімєжа Цімошевіча надати перевагу у фінансуванні мові есперанто у передачах польського радіо на закордон. А зменшити натомість дотації на мовлення по-українськи, одна з впливових польських газет написала ущипливо: “ Ну так, це в державі “ Есперанто” мешкають мільйони слухачів.”
Словом, польські ліві як без декларацій почали були повертати голову більше вбік Москви, ніж убік Києва. Так само тепер без декларацій вони здійснюють цей рух в зворотному напрямі. Концепція Єжі Гедройця, на якій будувалися сучасні відносини Варшави з Києвом в минулому десятиріччі, і яку у великій мірі реалізовує з польського боку президент Кваснєвський, доводить, що на разі їй нема альтернативи. Від міцного союзу і поєднання Польща та Україна лише виграють. Без такого союзу обидві вони однозначно програють.
Польсько-українські взаємини в чистому вигляді, які вони були ще кілька років тому, фактично перестали існувати. У взаєминах між Києвом та Варшавою тепер неодмінно присутнім є третій, і не зайвий. Це Брюссель. І фактично усі питання двосторонніх відносин розглядаються нині у контексті взаємин з Євросоюзом. Власне ця обставина також у значній мірі вплинула на те, що Варшаві не вдалося блискавично поліпшити відносини з Москвою. (Бо Москва у спірних польсько-російських питаннях все частіше звертається до Брюсселя і не без того, аби це не зачіпало польські амбіції).Це при тому, що Польща була готова до регулювання своїх взаємин з Росію навіть коштом відносин з Україною. Згадаймо, хоча б з яким поспіхом уряд Міллєра пристав на пропозицію Москви щодо спорудження через Польщу газопроводу в обхід України. На що до кінця не погоджувався попередній правий уряд Єжі Бузека. Але закінчилося тим, чим завжди в історії польсько-російських і польсько-українських взаємин завершувалися подібні ходи на політичній шахівниці.
Відтак... повстала проблема Калінінграда. І в середовищі, навіть лівому, польських політичних еліт згадали стару тезу про те, що регулювати відносини з Росією коштом інтересів незалежних держав-сусідів, а особливо, України, не можна, бо це не спосіб побудови співжиття з Росією. Найперше, що, мовляв, треба зробити, аби мати нормальні відносини з Москвою, це позбутися в свідомості статусу васала, бо на ділі натівська Польща васалом Росії уже не є, але певний дискомфорт у відносинах із Москвою все ж іноді ще відчуває.
Але повернемося до справ українських. Навіть ті ліві політики, які відразу після виборів холодно говорили про те, що з Україною, мовляв, нічого не змінилося, але для Польщі зараз головне завдання поліпшити взаємини з Москвою, навіть вони нині все частіше згадують про Україну і все частіше підкреслюють особливе партнерство і особливе ставлення до неї. Один з лідерів лівиці Юзеф Олекси наприклад, виступив у Європейському Конвенті з концепцією “Східного виміру”, де значне місце приділив Україні. А що отримав підтримку лише від німців, то у розмові з журналістами наголошував, аби пробувати ввести в обіг сам термін “ Східний вимір закордонної політики Європейського Союзу”, бо з цього починається популяризація ідеї.
Все частіше з'являються голоси спротиву в середовищі польських еліт, коли трапляється, що хтось з правлячих недооцінює фактора України в польській зовнішній політиці. Скажімо, на рішення міністра закордонних справ Влодзімєжа Цімошевіча надати перевагу у фінансуванні мові есперанто у передачах польського радіо на закордон. А зменшити натомість дотації на мовлення по-українськи, одна з впливових польських газет написала ущипливо: “ Ну так, це в державі “ Есперанто” мешкають мільйони слухачів.”
Словом, польські ліві як без декларацій почали були повертати голову більше вбік Москви, ніж убік Києва. Так само тепер без декларацій вони здійснюють цей рух в зворотному напрямі. Концепція Єжі Гедройця, на якій будувалися сучасні відносини Варшави з Києвом в минулому десятиріччі, і яку у великій мірі реалізовує з польського боку президент Кваснєвський, доводить, що на разі їй нема альтернативи. Від міцного союзу і поєднання Польща та Україна лише виграють. Без такого союзу обидві вони однозначно програють.
