«Мені подобається брати участь у штурмах». Дівчина зі США воює за Україну

Сергій Лойко

Востаннє іноземні добровольці так масово брали участь у війні в Європі в республіканській Іспанії у 1936–1939 роках. Порівняти їх кількість неможливо, але географія вражає. Сьогодні на передовій в Україні можна зустріти і представника маорі з Нової Зеландії, і нащадка вікінгів з Фарерських островів.

Найманців, так званих «псів війни», тут немає, бо в цьому немає потреби. Лише добровольці. Вони служать у двох Міжнародних легіонах різного підпорядкування, переважно на передовій. Тому можливість детально поговорити з цими людьми про те, чим вони займаються на фронті, дізнатися, яка в них мотивація, чому вони воюють на боці України та що думають про цю війну, випадає нечасто.

Алексіс Анттіла – американка родом з Техасу, яка зараз воює у спецпідрозділі, а загалом на українському фронті практично від початку повномасштабної війни. Нещодавно вона була важко поранена, тож мені вдалося відвідати її у шпиталі та розпитати про її життя, погляди і бойовий досвід.

«Ця війна постійно змінюється»

– Привіт, Алексіс. Як самопочуття сьогодні?

–Набагато краще, ніж два тижні тому. Я щаслива, що є покращення.

– Тебе поранили два тижні тому?

– Так.

– Спочатку дозволь мені уточнити для наших глядачів та читачів інформацію, яка мені вже відома. Тебе звуть Алексіс Анттіла, американка із фінським ім'ям. Тобі 29 років. Ти родом із Техасу. Але за деякий час до війни ти переїхала до Нью-Йорка, де працювала асистенткою лікаря в онкологічній клініці. Це так?

– Так, все правильно.

– Можна тебе запитати, чи ти заміжня?

– Я незаміжня, але у мене є партнер, з яким ми вже разом пристойний час.

– І він чекає на тебе вдома?

– Ні, він бореться.

– Де він?

– Він тут, в Україні.

– На фронті?

– Так.

– Не щодня зустрінеш американку серед українських військових, не кажучи вже про передову. Що привело тебе сюди? Яка в тебе була мотивація? Ти ні разу не пошкодувала, що приїхала?

– Думаю, спочатку у моїй мотивації була певна омана. Я мала трохи ідеалістичне уявлення про те, як виглядає війна в Україні. І ось я приїхала. Звичайно, зараз війна зовсім інша, ніж 2022 року. Але я не шкодую про те, що приїхала до України. Ніколи не жалкувала про моє рішення воювати.

Я виконую свою роботу на передовій. Я знаю, що можу рятувати життя солдатів. Я вже маю досвід, і я можу допомагати новим бійцям, які прибувають. Мені дуже подобається те, що я роблю, тож я тут.

– Звідки у тебе фінське прізвище?

– Мій батько родом із Гельсінкі.

– Він знає напевне, що означає російська агресія.

– Так, так. Він розповідав мені про «велику червону машину» по сусідству (йдеться про СРСР, з яким Фінляндія у ХХ столітті воювала двічі – ред.). Він навчив мене говорити російською «Руки вверх!», коли я була ще маленькою, про всяк випадок. У нього завжди було своє дуже ясне розуміння того, що таке Радянський Союз.

– Коли ти приїхала до України? Це було вперше?

– Так, вперше. Я приїхала 13 березня 2022 року.

– Якою тобі здалася війна? Ти чекала чогось подібного?

– Я думаю, ніхто не сподівався, що буде така війна. Думаю, деякі [добровольці] приїхали сюди з думкою, що тут буде, як в Іраку, або як в Афганістані, або як у Сирії. Нічого подібного.

І ця війна сьогодні відрізняється від того, що було шість місяців тому і навіть три місяці тому. І вона просто незрівнянна з тим, що було у березні 2022 року. Вона постійно змінюється. Сьогодні я воюю зовсім не так, як два роки тому. Це інша війна, якщо порівняти битву за Київ із тим, що відбувається зараз [на Донбасі].

– Скільки у тебе вже було бойових завдань?

– Не можу порахувати. Дуже-дуже багато.

– Десятки?

– Дивлячись як рахувати. Деякі завдання тривають тиждень і ми вважаємо це одним завданням. Загалом у мене було близько сотні бойових виходів. Зараз я в Міжнародному легіоні, і завдання стали більш специфічними. Раніше я була солдатом-добровольцем, і ми мали постійні однотипні завдання. Це було 2022-го. Ми реально воювали щодня.

– Що означає бути «на нулі», на передовій? Це сильно відрізняється від решти всього?

– Коли ти «на нулі», ти у прямому контакті з ворогом весь час, незалежно від того, яка між вами відстань – кілометр, два чи три. Ти однаково в контакті з противником, навіть якщо не віч-на-віч. Тобі доводиться мати справу з вогнем мінометів та артилерії, з FPV-дронами, які скидають на тебе бомби.

Але, звісно, коли ти маєш безпосередній контакт із ворогом, з людською істотою, а не зі снарядом, який летить до тебе, це зовсім інше. Тут усередині тебе прокидається щось первісне: я повинна завадити цій людині завдати шкоди мені чи моїй команді. І ворог тут для того ж таки: щоб убити солдатів, які борються за Україну.

– Тобі доводилося стикатися з ворогом віч-на-віч?

– Так.

– Розкажи про це.

– Це було у 2022 році під Києвом. Нині таке відбувається значно рідше. Ми тоді штурмували російську позицію. Зі мною був командир і два інші солдати. Ми штурмували російське укріплення. Тоді я зазнала першого поранення.

Потім уже ми воювали в Олександрівці між Миколаєвом та Херсоном. Потім неподалік Ізюма. І далі на Донбасі. Там ми штурмували позиції ворога усюди. Під час мого останнього завдання ми здійснювали розвідку боєм. Ми змусили росіян відкрити вогонь, оскільки вони намагались не видати свою позицію.

Було дуже багато випадків, коли ми були віч-на-віч з ворогом, якщо, звісно, нам вдавалося підібратися так близько і їхня артилерія нас не відрізала.

– Чи доводилося вбивати солдатів супротивника у ближньому бою?

– Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Ми виконували різні завдання. Я була не лише стрільцем. Я працювала і у протитанковій команді. У нас було багато успішних місій.

– Коли тебе поранили, ти вперше подивилася смерті у вічі?

– Ні, я й раніше зустрічалася зі смертю. Я працювала у шпиталі [у США до війни]. На передовій смерть оточує тебе, а поранення взагалі часто трапляються, чи не на кожному завданні. Тож я не вперше зіткнулася з пораненнями, і сама була поранена [два тижні тому] вже вдруге.

– Як тебе поранили – зараз і тоді?

– Вперше це було під Києвом. Ми вирушили у розвідку. Наша машина наїхала на протитанкову міну. Нам пощастило, що ми вижили. Ми були у цивільній машині. Українському [солдатові], який сидів на передньому пасажирському сидінні, внаслідок цього ампутували ногу.

Ми виїжджали на пагорб, коли це сталося, і після вибуху машина відкотилася назад, що врятувало нам життя. У нас у групі було кілька зламаних ребер, контузії, поранення в голову.

А крайнього разу поряд зі мною розірвалася міна 120 мм. Приблизно у чотирьох метрах (від мене). Мені дуже пощастило: я була поранена лише двома осколками. Вони не застрягли в ногах, але один вирвав великий шматок м'яса ззаду, нижче мого правого стегна, а другий пройшов крізь ікру лівої ноги, утворивши неабияку дірку. Мені дуже пощастило, що я вижила.

– Боляче було?

– У той момент мене не так турбував біль. Я знала, що в мене поцілили, і закричала командиру: «Я поранена, я поранена». Я мала повідомити йому про поранення. Я відчула, що у мене сильна кровотеча, але зрозуміла, що поранення не критичне і я не спливу кров'ю за дві-три хвилини.

У мене був час, щоб розібратися, поставити турнікет, накласти перев'язки. Мені було боляче, але я не використовувала знеболювальні засоби, які були із собою. Я вирішила, що інші можуть теж бути поранені. Якщо ще FPV-дрон прилетить, у нас буде більше поранень, і якщо я використовую знеболювальні для себе, то хлопці залишаться без допомоги. Я не буду сама користуватися знеболювальними на завданні, де може статися щось гірше.

– Минулого тижня тобі зробили операцію. Як все минуло і що кажуть лікарі?

– Думаю, що все минуло дуже добре. Моя рана – це поранення плоті. Кістки та м'язи не постраждали. Уламок вирвав шматок плоті. Під час операції мені закрили рану, поставили дренаж. У мене залишиться деформованою [права] нога. І, можливо, мені потрібна буде пластична операція. Але це каліцтво не порівняти з тим, що могло бути. І не порівняти з пораненнями багатьох солдатів.

– Але ти все ще шкутильгаєш?

– Так, шкутильгаю.

– Загоєння добре минає?

– Так. Я навіть учора хотіла пробігтись.

Мій лікар не втішиться, якщо дізнається, але я спробувала пробігтися. Щоправда, пробіжка не дуже вдалася. Але я планую повернутися у стрій і знову воювати якнайшвидше.

– Ти працювала у лікарні у США. Як тобі цей шпиталь? Відповідає стандартам воєнного часу?

– Стандарти воєнного часу – це тут дуже розмите поняття. Військові шпиталі в Україні дуже відрізняються один від одного. Цей шпиталь дуже хороший, мені тут подобається. Це п'ятий, де я побувала з часу поранення. Мене евакуювали з поля бою. Доставили до першого шпиталю, потім було ще три, поки я врешті не потрапила до цього у Харкові.

«І влітку, і взимку – пекло»

– Давай трохи повернемося назад. Чи було важко вступити до української армії? Організаційно та логістично?

– Коли я вперше приїхала, все було інакше. Немов якийсь Дикий Захід.

Я була добровольцем. Вступила до батальйону «Азов». Жодного контракту у мене не було. У мене навіть каски тоді не було. Я сама привезла бронежилет та інше. Я приїхала воювати, у мене все було з собою, крім каски.

Я навіть не сподівалася на жодну зарплату. Мені потрібна була тільки зброя.

– Ти не заповнювала жодних анкет?

– Вони перевірили мій паспорт та записали контакти моїх батьків на випадок серйозного поранення. Все було як на Дикому Заході. Це вже потім з'явилися контракти та інше, і я стала офіційною військовослужбовицею Збройних сил України.

Я скажу, що для мене найважчим було те, що українські військові не хочуть, щоб жінки воювали на передовій. Було дуже важко переконати моїх командирів. Тепер вони знають, що мене можна послати туди, що я не підведу.

В українців своє розуміння місця жінки на війні. Вони хочуть захищати жінок і не хочуть, щоб жінки на війні страждали, були поранені, зазнавали суворих випробувань. Хоч би що там було, а мені моя робота подобається. Це важка робота, але я знаю, що приношу користь.

– У тебе дві посади. Ти польова медсестра, і ти ж стрілець.

– Доводиться робити все, у чому є потреба. Так, я стрілець, але коли треба, я надаю медичну допомогу. Якщо треба стріляти із протитанкової зброї, я можу. І з медициною на мене можна покластися.

– Не знаю, що там у тебе була за військова підготовка, але, виходить, ти просто включилася у війну без жодних тренувань?

– Я працювала у клініці у США. Я з Техасу і росла в будинку, де була зброя. І ми тренувалися в [батальйоні] «Азов», перш ніж піти у звільнені села на зачистку.

– Як довго ви тренувались?

– Ну, десь три дні. Ви ж розумієте, це був початок війни. Усі були трішки в паніці.

– Ти можеш поводитися зі стрілецькою зброєю. Що ще вмієш?

– Я вмію стріляти з Javelin, NLAW, Matador, Сarl Gustav (різні види протитанкової зброї – ред.), можу стріляти з GROT (польська штурмова гвинтівка – ред.), з «Калашнікова», користуватися пістолетами.

– Водієм бойових машин можеш бути?

– Так, звичайно.

– І танк можеш водити?

– Ні. Та я й не хочу водити танк. Мене підірвали в машині, тож не горю бажанням повторювати. Я можу керувати Humvee (американський високомобільний багатоцільовий автомобіль – ред.), це дуже просто. Щодо танка, то навіть якщо мені заплатять, я за штурвал не сяду.

– Як ти змогла пристосуватися до важких умов війни, особливо з огляду на паршиву погоду, яка може триматися тут дев'ять місяців на рік? Дощ, сніг...

– Грязюка.

– Гразюка – найбільша проблема?

– Так. Ти в ній тонеш. Болото додає твоїм ногам кілограми ваги. Особливо, коли ти намагаєшся витягувати пораненого, або йдеш в атаку, або виштовхуєш машину із багна. І коли ти чекаєш на евакуацію, а допомога не приходить, бо навколо – грязюка.

Я намагаюся пристосовуватись. Дивлюся, щоб у мене було правильне обмундирування, щоб я не мерзла. Треба вчитися адаптуватись, інакше загинеш. Деякі вважають за краще воювати влітку, інші – взимку. Я так скажу: і там, і там – пекло. Неважливо, брудно, жарко чи холодно. Однаково завжди дуже, дуже важко.

– Можеш описати звичайне поле бою? Як воно виглядає?

– Здебільшого це лісосмуги серед полів. Дерева в них повалені одне на одне. Іноді лінія фронту проходить лісом.

Коли йду лісом, зазвичай поглядаю вгору. Якщо дерева ще не повалені, значить, артобстріли тут не такі сильні, і не все так погано. Якщо ліс виглядає як купа колод і тріски (і це вже, власне, не ліс), тоді ти розумієш, що тут обстрілюють не на жарт і можна чекати продовження. Отак і виглядають поля бою, принаймні у цьому регіоні. Іноді доводиться воювати в селах та містах, але в основному, це поля, лісосмуги та ліси. Якщо вдасться перетнути поле, то застряєш у лісосмузі: штурмуєш позицію противника або утримуєш свою.

– Ти згадала свого бойфренда. Він все ще на передовій?

– Так. Він прямо зараз на завданні, поки ми тут розмовляємо.

– Ви боретеся в одній команді?

– Ми розпочинали разом, але потім він вирішив, що йому потрібна інша спеціалізація.

Я люблю битися «на нулі». Мені подобається брати участь у штурмах, я люблю розвідку, мені подобається працювати польовим медиком. Я це люблю.

– Як він ставиться до цього?

– Загалом він не перечить. Він розуміє, що я така, яка є. Ми познайомились на війні. Він не дуже хоче висловлювати свою думку з цього приводу. Це моя робота. Його робота тепер трохи подалі від передової. Він не хоче бути штурмовиком. Він робить щось інше, і це теж поряд із передовою.

– Ти багато американців зустрічала на війні?

– Так, зустрічала декого. До речі, мій сусід по кімнаті – американець. І він такий самий, як я, ми дуже схожі. У нашому будинку [на базі] ми в оточенні британців. Ми неначе колоністи у їхньому будинку. Я не знайома з іншими дівчатами, які воювали б на передовій. Я оточена лише чоловіками. Усі вони класні хлопці.

– Немає ніякого сексизму з їхнього боку?

– Ну, хіба що у жарт. Ми завжди підколюємо один одного, є таке. Це військові жарти. Але хлопці знають, що ніякої маячні я від них не потерплю. Вони підколюють мене, я підколюю їх.

– Тобі важко було звикнути до місцевої їжі? Тобі подобається українська кухня?

– Спершу було важко звикнути до української їжі. Вона дуже відрізняється від піци і картоплі фрі, від звичайної американської їжі. До того ж, я вегетаріанка і мені іноді важко знайти потрібну їжу. Хоча мені дуже подобається вегетаріанський борщ. Я обожнюю його, коли там немає м'яса. Трохи сметанки ще полити зверху – і це фантастика.

– Як ти адаптуєшся до жорстоких, іноді жахливих реалій війни? Що для тебе найважче?

– Я думаю, це кількість втрат довкола. У мене друг загинув цього тижня. І це дуже важко прийняти. Я розумію, що війна, але коли постійно гинуть друзі... Що стосується того, що не можна винести...

Кожен солдат рано чи пізно стикається з контузіями, посттравматичним стресовим розладом, депресією. Це навіть ненормально, якщо ти сам ніколи такого на війні не зазнав. Не те, щоб це не можна було винести, але це і є наслідки війни. Іноді просто вантажівка їде дорогою, але мені здається, що щось свистить поруч, і я на секунду намагаюся впасти на землю. Потім почуваюся незручно. Але це звичайні речі у військових. Одного разу у мене сталася контузія. Мені було реально ніяково, я не була до цього готова. Але я швидко впоралася, повернулася до виконання завдання, і все минуло успішно.

– Ти говорила про багнюку. Мій друг розповів мені жахливу історію, як він міг ледве пересуватися через багно в траншеї, заваленій трупами. Вони там лежали тижнями посеред війни, і їх було неможливо евакуювати через постійні обстріли. Ти з таким стикалася?

– Так. Все так. Бувають такі місця, звідки неможливо винести поранених чи вбитих. У нас кілька місяців тому загинув один легіонер у бою. Наскільки мені відомо, нам досі так і не вдалося винести з поля бою його тіло. Наші багато разів намагалися це зробити, тому що ми не залишаємо своїх убитих, але поки що це просто неможливо.

– У вас були втрати при цих спробах (евакуації)?

– Так. Я не можу додати більше деталей, тому що це може наразити на небезпеку наших людей при нових спробах.

Ще скажу про один випадок. Якось [під обстрілом] я влетіла в якийсь бліндаж. Відчуваю, сиджу на чомусь твердому. Думаю, камінь чи що? Потім дивлюся, це обличчя мертвого солдата. Тобто, намагаючись врятуватися від обстрілу, я опинилася просто на трупі.

– Тіло було замерзле?

– Ні, це було у жовтні. Температура була близько нуля.

– Отже, там і запах був відповідний?

– Так. Там ще були миші, щурі серед розкладання. Там труп теж, схоже, лежав уже досить довго. Здебільшого, це були кістки, але й плоть ще залишалася.

Тож виходить, що ти не думаєш про те, що ось тут, поряд, людина, яка давно мертва, а думаєш тільки про те, що вповзла в цей бліндаж і захистила себе від бомбардування, або FPV-дрону, або що там ще падає на голову з неба. Ти думаєш лише про те, що врятувалася.

«Ми відчайдушно потребуємо снарядів»

– Як ти відчуваєш різницю між тим, що було «нормально» до війни та «нормально» зараз?

– Нині все по-іншому.

– І ти стала іншою?

– Так.

– У чому це проявляється?

– Я стала набагато жорсткішою, ніж два роки тому. Мене більше не мучать внутрішні сумніви, можу я щось зробити чи ні, маю достатньо сміливості для чогось чи ні. Я знаю, що просто маю зробити все настільки добре, наскільки можу. Я маю виконати завдання. Я все виконаю, якщо це фізично можливо.

– Зараз росіяни наступають, а українці намагаються зробити все можливе для оборони. Які, на твій погляд, наразі головні проблеми в української армії, якщо, звісно, не видавати таємниці?

– Нам потрібні снаряди! Я не думаю, що це таємниця. Світ знає, що Україні потрібно більше артилерійських снарядів і боєприпасів. Коли я на лінії фронту, ми весь час перебуваємо під ворожим артилерійським та мінометним вогнем. Іноді українці відкривають вогонь у відповідь.

Ми повинні погасити ворожий вогонь, щоб наступати чи утримувати свої позиції. Коли з нашого боку немає вогню у відповідь, російська артилерія нас просто прасує і прасує, і з кожним разом все більше. Ми відчайдушно потребуємо снарядів. Відчайдушно.

– У зв'язку з цим, що ти можеш сказати американцям, конгресменам, уряду?

– Я б сказала: «Не забувайте про війну в Україні». Хтось уже забув про неї, хтось засунув її на задній план своєї пам'яті. Щоправда, у зв'язку з майбутніми президентськими виборами це знову стає дедалі гарячішою темою. Але це не повинно залишитися просто питанням передвиборної боротьби. Йдеться про людські життя.

Ця війна дуже серйозно змінила Європу, змінила відносини між Україною та США, відносини всередині Європейського союзу. Я повторюся: не забувайте про війну. Дивіться у соцмережах та на медіаресурсах матеріали та відеозаписи про те, що тут відбувається.

На боці України також воюють іноземці. Якщо ви не можете визначитися, бо не розумієте, що говорять українці на відео, є іноземні легіонери, які розміщують свої дописи з дозволу командирів. Ви можете побачити, як ми буквально вмираємо тут, щоб захистити свободу країни, яка навіть не є нашою батьківщиною.

– Я не збираюся втягувати тебе у політичну дискусію, але чи думаєш ти, що підсумки президентських виборів у США можуть рішуче вплинути на їх політику щодо України – і яким чином?

– Я думаю, що це значною мірою позначиться [на відносинах з Україною]. Зараз американське політичне життя дуже поляризоване. Країна розділена. Це непродуктивно. І результат виборів може серйозно вплинути на голосування в Конгресі з приводу фінансової та військової допомоги Україні. Нині ця політична боротьба вносить розкол в американське суспільство.

Звісно, щось зміниться після виборів. Я не можу нічого передбачати, бо сфокусована на тому, що відбувається тут, а не там, удома. Але це матиме велике значення. Яке саме – ми побачимо на полі бою.

– Які епізоди війни ти ніколи не забудеш?

– Гарне питання. Один зі спогадів пов'язаний з моїм другом із позивним «Варнас». Це було моє перше завдання у Міжнародному легіоні. Знаєте, у кожному підрозділі, зокрема спочатку, до тебе можуть ставитись упереджено, особливо, якщо ти жінка.

Я знаю, що я не найсильніший чи найшвидший боєць, але я точно ніколи не здаюся, і вони до цього тоді ще не звикли. Варнас отримав десятки осколкових поранень від касетного боєприпаса. Ми були за кілька кілометрів від пункту транспортування, проводили розвідку боєм російських позицій для нашого наступу.

– У яку пору року?

– Це було минулого серпня. Нам пощастило, що там тоді ще не було FPV-дронів, і ми були, як нам здавалося, захищені деревами. Ми почувалися дуже впевнено. Ми спокійно просувалися, починаючи з п'ятої чи шостої ранку. День лише починався. Був гарний світанок. Все йшло чудово.

Але тут почався обстріл касетними боєприпасами, осколки літали скрізь. І ми почали задкувати, відступаючи перед обстрілом. Я тоді не розуміла, що росіяни виводять нас на пристріляну позицію. Ми, як могли, перев’язали Варнаса, і тягли його.

– Скільки вас було?

– П'ятеро. Один був поранений. Четверо його несли. І ось ми прийшли на те саме місце, стару позицію, куди нас заманювали росіяни. І тут почалося те, що не уявити.

Двічі на нас скидали фосфорні бомби. У нас прямим наведенням стріляв танк. Била важка артилерія, міномети – прямо по бліндажу, де я опинилася з моїм пораненим. Я судорожно намагаюся стерти болото з його носа та рота, щоб він міг дихати. В нього вже геморагічний шок. Я намагаюся зробити йому внутрішньовенне. У мене самої вже контузія, бо снаряди та міни продовжують падати. І це моє перше завдання у Міжнародному легіоні. Ось виявляється, якою буває війна.

– Відчуття, що це не з тобою відбувається, так?

– Ну, загалом я була готова до такого, бо вже брала участь у боях в інших частинах. Але це було важко як ніколи. Я була емоційно спустошена і зовсім без сил, але мій друг Варнас живий сьогодні. Ми врятували йому життя. Варнас залишається у моїй команді. Він мій близький друг.

– Він американець?

– Ні, він литовець. Тепер розповім про інший, не такий позитивний випадок. Це коли зі мною від обстрілу стався справжній шок. Нам було поставлене завдання вийти на позицію, де були українські поранені, які потребували евакуації. Там треба було надати першу допомогу, потім виносити поранених з-під вогню. Іноді треба пройти з десяток кілометрів грязюкою і важкопрохідною місцевістю, особливо, коли можна не чекати на транспорт. Але я в такій ситуації була не раз. І нас тоді не так вже й сильно накрило. Це було на моєму другому завданні в Легіоні – одразу після того завдання, на якому було поранено Варнаса. Деякі після того випадку пішли з Легіону, сказали: «Більше не можемо». Я залишилася і потім вже стала головним медиком-евакуатором (у батальйоні).

Отже, я займаюся пораненими, надаю першу допомогу, роблю свою роботу. Коли стало спокійніше, я опинилася у бліндажі. І тут раптом відчула напад надзвичайного страху, якого ще ніколи не відчувала. Це був нестерпний страх. Я спробувала заспокоїти себе, збагнути, що відбувається. Обстріл трохи затих. Я сиджу у бліндажі. Начебто все відносно безпечно. І за ідеєю, не повинно бути так страшно. Але цей жах був такий нестерпний, що я заткнула вуха пальцями, сіла, вся зігнувшись, майже в позі ембріона, і заплющила очі, бо не хотіла бачити, що відбувається навколо мене.

Потім мені стало дуже незручно, адже я була головним медиком. Я сиджу в бліндажі, поряд двоє моїх хлопців. Я кажу: «Вибачте, я не знаю, що відбувається, я не розумію, звідки цей страх». Я розумію, що все це ірраціонально і намагаюся знайти пояснення. Якщо це така контузія, треба просто її перечекати. Минеться.

Але мені довго не виходило вибратися із цього стану. Це був мій досвід такого неконтрольованого жаху, коли вже все було начебто нормально. І я не змогла тоді пояснити, чому так сталося. На різних відео можна побачити військових, у яких на передовій починаються галюцинації, флешбеки з минулого, спричинені посттравматичним синдромом, і вони знову їх проживають і не можуть вийти з цього стану. Я раніше дивилася ці відео та дивувалася: як таке можливо? Тепер я розумію, як.

– Скільки всього ти носиш із собою, коли вирушаєш у бій, і скільки це важить?

– Я не можу розповісти про все, що ношу із собою, бо це залежить від завдання. Зазвичай я несу на собі щонайменше 10 магазинів для автомата і хоча б дві гранати.

– Скільки патронів у магазині?

– Це залежить від ситуації. Бувають магазини по 30 набоїв, по 40 і по 45. У мене автомат «Грот».

– Яка твоя улюблена зброя?

– Я віддаю перевагу автомату «Калашніков».

– Чому?

– Просто люблю його. Він завжди працює. Ти можеш упустити його з рук в багнюку у траншеї під Бахмутом, підняти, а він все одно стріляє. Я не хвилююся, що його раптом заїсть, що станеться осічка чи патрон у патроннику застрягне. Він завжди працює. І мені це подобається.

– Калібр 7,62?

– Ні, 5,45. І у мене свій АКСУ. Я знаю, що скажуть, що він маленький. А мені личить. Я з АКСУ можу потрапити в ціль набагато далі за 300 метрів. Він класний, легенький, приклад складається. В окопах він маневрений, у роботі дуже зручний.

– І тобі доводиться тягати додаткові речі? Всю твою медицину?

– Так, коли я працюю як медик. Іноді я працюю просто як стрілець. Що стосується медикаментів: якщо, наприклад, моя група складається з шести осіб, то я пакую свою медичну сумку з розрахунку, що п'ятеро з нас можуть бути важко поранені. Решту можна використовувати із особистих медичних наборів.

Але в моїй головній сумці завжди є медикаменти та обладнання для забезпечення життєдіяльності принаймні 80% моєї команди. Тому що проблеми виникнуть вже тоді, коли 80% твоїх людей поранено.

– Ти плануєш поїхати в Америку, щоб уже там повністю відновитися, чи залишишся тут?

– Ні. Я залишаюся тут і продовжу боротися.

– Як довго у тебе є намір воювати?

– Я не стала б зараз говорити, що я залишуся, поки Росія повністю не піде з України. Ніхто не знає, що станеться завтра. Я хочу воювати, поки можу собі це дозволити фізично та ментально, залишатися добрим солдатом, продуктивною та корисною частиною спільних військових зусиль. Коли я зрозумію, що не можу більше займатися цим, я зупинюся і, можливо, стану інструктором. Або волонтером десь іще. Але зараз я воюю і збираюся продовжувати цю справу.

«Піднімайтесь, якщо хочете змін»

– Путін сам себе переобрав. Як це позначиться на війні? Чого ти очікуєш? Що ти особисто думаєш про нього? Якого покарання він заслуговує, на твою думку?

– Якщо я висловлюся про те, на яке покарання він заслуговує, то, швидше за все, це не можна буде опублікувати. Звісно, він переобрав сам себе. Усі знали, що так і буде, з огляду на всю глибину корупції. Я сказала б, що для Путіна знайдеться багато слів. Я особисто сподіваюся, що він незабаром помре.

– Не схоже на те, щоб він збирався це зробити.

– Ну, колись він же помре. Я знаю, що в Росії назріває велика незадоволеність режимом Володимира Путіна, особливо серед молодого покоління. Особливо після того, як Олексій Навальний помер. [Кремль] тебе завжди дістане, якщо захоче.

Навіть Пригожин, хоч і був жахливою людиною, був убитий, як тільки він пішов проти Володимира Путіна і збирався штурмувати Москву. Звісно, вони будь-кого дістануть. У Росії величезна політична корупція і тоталітаризм.

І я дуже сподіваюся, коли Путін помре, а я сподіваюся, що це буде скоро, тоді в Росії розпочнуться якісь реформи за участю молодого покоління. Бо зараз, як бачу, він усіх тримає за горло. Я не бачу, як [переобрання Путіна] зараз може змінити перебіг війни. Нічого не змінилося після голосування. Ми не бачимо, щоб обстріли затихли чи, навпаки, посилилися. Я все ще сподіваюся, що хтось там прибере [Путіна], і ми тут все більш-менш мирно вирішимо.

– Ти вважаєш, що війна між Росією та Україною – регіональна, чи європейська, чи вона потенційно може перерости у щось значно більше, аж до Армагеддону?

– Я думаю, з боку Путіна буде нерозсудливо використовуватиме ядерну зброю. У разі загрози його застосування, гадаю, інші країни піднімуться.

Я зовсім не вважаю цю війну локальним конфліктом. Однак зараз війна стагнує. Україна чекає на снаряди, поки Росія отримує постачання з Північної Кореї та Ірану, звідусіль, де може щось дістати. Тому війна у стагнації. Якщо інші країни серйозно не збільшать допомогу Україні, дадуть не сотню танків чи кілька «Бредлі», а організують великі постачання боєприпасів, війна стане дуже важкою, надзвичайно складною. Україна втрачає позиції. Вже поступилися Авдіївкою, ще минулого року Бахмутом.

Харківський контрнаступ був чудовим, але другий контрнаступ захлинувся. Ми брали участь у ньому, але результати, м'яко кажучи, розчарували. Ми звільнили кілька сіл і дуже цим пишалися. Але треба щось міняти, бо зараз це кривава лазня. Йде артилерійська війна. Солдати, намагаючись наступати, просто впираються у стіну з гарматного вогню. І це дуже важко, коли у нас немає контрбатарейного вогню у відповідь. Нас просто розносять на шматки на підступах до російських позицій.

– Що би ти хотіла сказати своїм побратимам та українцям?

– Я сказала б: «Не припиняйте боротьбу». Продовжуйте боротися. Ось я бачу на вулицях багато місцевих жителів, переважно молодих людей, які добре проводять час і не хочуть, щоб їх забрали в армію. Це зрозуміло. Але тим молодим людям, які намагаються уникнути армії та хочуть просто жити і не думати про війну, хочу нагадати, що є люди, які приїхали сюди [з інших країн]. Проте ви нам зовсім не байдужі, і ми думаємо про вашу свободу, добробут та захист вашого способу життя.

Дехто з нас навіть не був знайомий з жодним українцем і ніколи раніше не бував у цій країні. Я маю друзів, які загинули. Я сама маю поранення, але ми раді боротися, хоча потрібно більше людей. А це ваша країна. Якби це була моя країна, я піднялася б і пішла воювати. Я б не ухилялася від призову до армії. Я б зробила все, щоби врятувати мою країну. Молоді люди мають пишатися правом боротися за волю.

– Ти сказала, що війна змінила тебе. Що ти робитимеш, коли повернешся додому? Повернешся до клініки і продовжиш працювати у медицині чи займешся чимось іще?

– Я просто не хочу планувати далеко наперед. Тому що 90% людей, з якими я спілкуюсь зараз, вони солдати, мої друзі. Я знаю, чим ризикую. Я приймаю ці ризики. Я не хочу, щоб зі мною щось трапилося, але не намагаюся планувати майбутнє.

Я знаю, що хотіла б мати дітей. Цього року мені виповниться 30 років, і я хочу почати думати про дітей, вийти заміж та вести нормальне життя. Так, я думаю про те, щоб завести сім'ю у недалекому майбутньому. Але поки що я не хочу, щоб мої думки вели мене ще далі, бо розумію, що все може дуже швидко змінитися.

– У тебе батько та мати, а сестри та брати є?

– У мене є два молодші брати.

– Що твоя сім'я думає про те, що ти робиш? Вони тебе підтримують?

– Вони думають, що я божевільна, але мій тато насправді дуже пишається мною. Мама, звичайно, весь час нервує. І тато теж. Він каже, що у мене є sisu – це фінське слово, яке зазвичай стосується чоловіків і означає «хоробрість і безстрашність». Для мене це велика честь почути від нього таке.

– Ти говориш фінською?

– Трішки. Я говорю фінською, як п'ятирічна дівчинка.

– У мене чимало фінських друзів. Скажи їм щось фінською.

– Hei. Nimeni on Alexis. Hauska Tavata. Kiitos. Я сказала: «Привіт. Мене звуть Алексіс. Приємно познайомитися. Дякую».

– У тебе точно є sisu.

– Згодна. Я хочу зберегти це в собі. Для фінів це дуже важливо. Те, що тато сказав, залягло мені у серці. Я гадаю, що це великий успіх. Це означає, що я чогось досягла в житті.

– Тобі є що сказати російській молоді, в яку ти віриш?

– Так. Я б так сказала: «Піднімайтеся і кажіть, що думаєте». Я знаю, яка там політична система, які там репресії проти тих, хто виступає проти війни. Нині там абсолютно тоталітарний режим. Але намагайтеся чинити опір промиванню мізків. Політичні зміни народжуються через маси. Ви маєте піднятися, маєте щось зробити. Вас більше, ніж поліції, більше, ніж чиновників. Вони просто нав'язали вам свою владу. Вставайте, якщо хочете змін, і робіть щось для цього.

(Оригінал публікації – на сайті Російської редакції Радіо Свобода)