Фотопроект Радіо Свобода зібрав галерею красивих людей і красивих історій

У жовтні 2014 року Радіо Свобода на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook започаткувало проект «Українці – красиві!». До участі у проекті ми приймали світлини з людьми у вишиванках і просили вас розповісти про людину на світлині щось цікаве, несподіване і те, що підтвердить: українці справді красиві в усьому – у вчинках, у думках, мріях і прагненнях. Упродовж трьох місяців ви надсилали нам фотографії й історії своїх друзів та близьких. За час проекту ми отримали від вас понад півсотні листів. Із фотографій та історій було створено не лише галерею красивих людей з усіх куточків України (і не тільки), а й галерею красивих, відчайдушних, життєствердних історій. Частину з них можна переглянути нижче, решту ж ви можете знайти на нашій сторінці у Facebook.

«Мені 32. Останні 8 років я працювала на круїзних лайнерах. Побувала в 62 країнах світу. І завжди зі мною була моя вишиванка... Спочатку старенька, бабусина, а потім вже заробила і на нову. Роботу свою обожнювала. Але трапився Майдан – і я відмовилась від всіх контрактів, бо не могла інакше. Саме на Майдані я зустріла свого майбутнього чоловіка – коли працювала перекладачем для іноземних журналістів, а він був на перших барикадах на Грушевського... 18 лютого я фактично врятувала його – але це окрема історія. Пам'ятаю, тоді він написав SMS із Жовтневого палацу, коли туди увірвався «Беркут»: «Це все… Хочу, щоб ти була щасливою» І я скоріше інтуїтивно, щоб дати йому якийсь стимул боротися, написала: «Виживеш – одружимося». Тепер мушу тримати слово.

22 лютого Майдан святкував перемогу, а я летіла у свій останній контракт. Півроку ми не бачились: я в морі, він – добровольцем на війні... Тепер не відпускає мене нікуди.

Після кількох поранень йому залишається лише сумувати за бойовими друзями, а мені – за морем... Але ми намагаємось звикати до «нормального» життя в стані війни. Чи є в мене мрія? Хіба можна мріяти про щось більше, ніж мир на рідній землі та безпека близьких? А ще мрію, щоб усі в Україні розмовляли українською і пишалися Батьківщиною…» – Юлія Бабич (П’ятихатки, Дніпропетровська область).

«Моя донечка Оленка мріє стати лікарем і рятувати життя людей.

Три роки тому вона втратила братика, а нещодавно – сестричку. Це вплинуло на її рішення у виборі майбутньої професії. Моя Оленка дуже переживає через те, що у нас у країні війна.

Оленка любить розмальовувати гіпсові скульптури героїв мультсеріалів, одну із них вона продала на ярмарку в школі, а виручені гроші передала військовим…» – Анна Темниченко (Львів).

«Напевно, я зараз, як усі люди в Україні, не можу думати ні про що, крім війни. Не хочеться на море, не хочеться нових парфумів, хочеться одного – щоб закінчилася війна. За вікном чудесна погода, багато сонця, немає дощу, а це для мене означає тільки одне: що бійцям на фронті трохи комфортніше, ніж могло бути за інших умов.

З перших днів я брала участь в Революції гідності. Починаючи з 19 лютого, з друзями збирала гроші для поранених на Майдані, зокрема, для опікового відділення Київської клінічної лікарні №2. Обпечені особливо страждали, і, до всього, їх не можна було відправляти за кордон на лікування. Не можу забути таку історію: до цієї лікарні було шпиталізовано хлопця з Майдану, якого звали Рома, у Роми було обпечено 25 % тіла і відірвало кисть руки. Ми хотіли допомогти з протезом, але рідні відмовлялись брати гроші до повного одужання, пояснюючи нам, що, можливо, ці гроші важливішими будуть для нових поранених.

З початком війни разом з поеткою Оленою Степаненко створили волонтерську групу «Війна і слово», яка через мистецькі акції допомагає українським військовим фінансами, ліками, засобами захисту тощо. Дуже стараємося, серце болить за людей, які голі й босі захищають нас у ситому Києві» – Тетяна Давиденко (Київ).

«Я жила в Луганську на українському острівці, який створили для мене мої батьки. Скільки себе пам’ятаю, ми якось пропускали Новий рік з Дідами Морозами, але натомість гучно відзначали Різдво. Обов’язково обходили всіх знайомих і сусідні будинки в самісінькому центрі міста й душевно горланили українські колядки. Вивчили, напевно, більшість різдвяних пісень, надрукованих у всіляких збірниках. Спочатку батьки водили мене до моїх бабусь із дідусями. Потім я колядки виконувала з подругою. Коли підросла моя сестричка, залучили і її. Зрештою, наша ватага з місцевих дітей так розрослась, що змушені були розділятись.

Сусіди вже заздалегідь запрошували, навіть коли я вступила в університет. На новий 2014 рік я вперше не заколядувала. А далі трапились всім відомі події. Тепер у нас немає власної домівки. Цього року навіть не уявляю, як проведу Різдво. Ясно, що не у власній хатці і не біля свого улюбленого комину з ялинкою і різдвяними шкарпетками.

Але знаю одне: де б ми не опинимось, ми залишимось вірними своїм звичаям і затягнемо всі, скільки знаємо, колядки» – Катерина Форостюк (Луганськ

«Це моя мама – Алексеєнко Ірина. Їй 56 років. Усе життя вона прожила на Донбасі. Народилась і виросла в Красноармійську. Майже все життя пропрацювала в Костянтинівці. Узимку кілька разів їздила в Київ, возила з Донбасу майданівцям теплі зимові речі.

Усю окупацію Костянтинівки мама пережила в місті. Вона – менеджер кількох відділень великого банку (у тому числі відділення в Слов'янську, Краматорську, Красноармійську і біля Донецького аеропорту). Попри все, вона постійно залишалась на робочому місці. Працює практично без вихідних, адже сотні літніх людей з окупованих міст і селищ Донбасу приїжджають у Костянтинівку отримувати пенсії. А ще вона працює волонтером, допомагає армії. Фінансово і просто приходить підтримати поранених бійців, які утримують території біля Горлівки і Ясинуватої, в Костянтинівській лікарні. Моя мама – справжня патріотка, безмежно любить свою Донеччину. А фото – з Сорочинського ярмарку 2013 року» – Галина Алексеєнко.

«Ми – Олександр і Олександра Несмєянови, патріоти України, живемо в Запоріжжі, яке для нас не якийсь там південний схід, а місто козацької слави. 21 листопада будемо святкувати День гідності і свободи.

Ми були на майдані в Києві і Запоріжжі. Цей новий рік ми зустрічали з молодшою донькою, її чоловіком та їхніми друзями на Майдані незалежності. І він навіки зостанеться в нашої пам’яті, бо, проживши 56 років, я вперше відчув піднесення і гордість за свою країну, коли тисячі людей співали Гімн України. Я озирався і дивився людям в очі – вони світилися, лиця їхні світилися. Це було невідоме мені до цього почуття. І тоді я зрозумів, що Україна стане справді незалежною, і нас не перемогти!

У Запоріжжі, в січні, в нас кидали шумові гранати. Але було не страшно. Я притулив до себе доньку, і ми співали разом Гімн України. Я мирна людина, лікар, російськомовний, але я відчув: якщо виникне потреба, я буду битися за Україну, за нашу Україну» – Олександр Несмєянов (Запоріжжя).

«Я повішу її в рамку!» – так оцінив Марк вишиванку, що я йому вишила до нашого весілля. Його захоплює ця тонка і кропітка робота. І те, що цей розкішний подарунок зроблений моїми руками. Але як її носити, Марк, мій американський чоловік, не розуміє. Тому, як бонус до сорочки, я читаю йому лекцію про значення, місце і роль вишиванки в українській культурі. І незабаром він усе ж таки її вдягнув – на «Країну мрій» (де це фото і зроблене), і відразу зауважив переваги: льняне полотно дозволяло тілу вільно дихати в задушливий передгрозовий день.

Ідея зайнятися чимось ґрунтовним, таким, щоби мало цінність у нашому нетривкому мінливому світі, виникла у мене давно. Але для її реалізації мали скластися усі пазли. Так колега Ольга Жук випадково потрапила на презентацію, де побачила роботи київської майстрині Тетяни Островської. А та відчула в дівчині потенціал і запросила до себе в учениці. Коли ж я підглянула Олину роботу над її першою сорочкою, то зрозуміла – ось те вічне, прекрасне і творче, котре я хочу пізнати.

Гурток пані Тетяни – це значно більше, ніж клуб вишивальниць. Це можливість самоствердження (мені, як гуманітарію, було неймовірно важко на початку навчитися точної математичності лічильної гладі), тепла душевна компанія (розмови, обміни досвідом і запашний трав’яний чай – обов’язкові при кожній зустрічі), відчуття традицій в дії (пані Тетяна може прочитати символіку кожної вишивки, а її чоловік – бандурист пан Богдан – крім інших талантів, плете знамениті дідухи).

Саме в такій особливій атмосфері народилася моя перша робота – додільна сорочка на власне весілля. А за нею й друга – сорочка для мого чоловіка. Після цього були ще дві великі роботи білим по білому: також з весільними символами. Тепер я жартую, що кожна вишита мною сорочка обіцяє весілля. Бо такі там знаки і наміри» – Наталя Терамае (Київ).

«Це фото зроблено за три дні до того, як я став батьком. Тепер у світі на одного козака-патріота стало більше! 7 грудня, у наступну неділю, будемо хрестити, вже підібрали маленький костюмчик з вишиванкою та шароварами.

Мою дружину звати Рая. Я родом із Черкас, вона киянка. Зараз утрьох, разом із сином Денисом, який на фото ще у животику, мешкаємо у Києві» – Руслан Белінський (Черкаси).

«Ось це, на мій погляд, справжня українська родина! На фото зображені моя сестра Катерина, її чоловік Володимир та їхній синочок Андрійко! Ще коли Катя була на 6 місяці вагітності, Володимира призвали до армії, і він, як людина честі та справжній патріот, не став ховатися за спинами рідних, а пішов боронити свою Батьківщину.

Уже вісім місяців він перебуває в армії, два з яких – у зоні АТО. А тим часом удома на нього чекають маленький синок та люба дружина, яка не лише сама виховує сина, поки батько воює на Сході, а й намагається, чим може, підтримувати чоловіка» – Наталя Орлова (Суми).

«На фото моя похресниця, її звуть Марійка. Дівчина разом з мамою втекла з Донецька, з самого епіцентру війни.

Щоб розповісти про неї, як і про будь-якого маленького українця, який залишився без рідної домівки, треба написати сотню листів, – в одному все не вміститься. Звісно, Марійка – чудова дівчинка, але вона ще й дитина, яка не за своїм бажанням змінила школу, клас, друзів, вчителів, улюблені заняття поза школою. Марійка вже давно не бачила бабусю, бо та хвора й бігти разом з сім'єю не змогла.

На цьому фото вона ще не знала, що її життя зовсім скоро повністю зміниться. Так, як було, більше ніколи не буде. Діти прощають дорослих значно швидше, ніж дорослі одне одного, тому що діти люблять життя.

Нехай це фото українки з ясними очима волошкового кольору стане символом Надії, Миру та Любові. Все буде добре!» – Юлія Гримчак.

«Ми з чоловіком створили у своїй сім'ї традицію – фотографуватися у національних костюмах кожного року на річницю нашого розпису. Я вибрала фото з нашої першої річниці, де я уже вив'язана, як заміжня жінка, цим хочеться сказати, що дівувати і постійно на себе вдягати вінок – це не зовсім правильно. А старовинні жіночі головні убори можуть показати красу молодиці.

Мого чоловіка звати Андрій, він сам родом із Полтавщини, народився у Полтаві, а виріс у Миргороді. Я народилася у Керчі, але родичі у мене з Хмельницької області. Навчалася вишивати в гуру вишивки пана Юрія Мельничука з Музею Івана Гончара. Там і зрозуміла, що мені подобаються вишивки та орнаменти з Полтавщини, так і склалося, що у мене чоловік звідти. Він щиро прийняв моє захоплення, і я сама вишила йому сорочку на весілля» – Ніна Севастьянова.

«У меня прекрасная семья, которую я очень люблю! Мы – Украинцы! Спасибо товарищу Путину за то, что помог нам возродить украинскую культуру. За то, что украинские национальные костюмы стали самыми популярными не только в нашей стране, но и во всем мире. За то, что сегодня моя Одесса буквально переполнена украинской символикой, нашей символикой! За то, что наш народ сплотился в единую семью! За то, что мы по-другому стали относиться к своей стране! За то, что у нас появилось настоящее чувство патриотизма! За то, что наш народ стал сильнее, дружнее и нас никому не сломать! Потому что мы едины! Мы – Украинцы!» – Наталя Конева (Одесса).

«Это мои родители. Фотография сделана в сентябре 2014 года в День города Днепропетровска. Папе 82 года, маме 76 лет. Папа родился в русскоязычном Днепропетровске в 1933 году. Здесь же родился в 1900 году его отец (тоже русскоязычный). Мама родилась в Запорожье, ее родители тоже были русскоязычными. На папе вышиванка, которую ему вышила его тетушка более 60 лет назад. А на маме блузка, которую вышивала я в начале 80-х прошлого века. Захотелось с вами поделиться. И так радостно, что в нашей семье все поколения «проукраинские»... Русификация в царской России еще была... У деда в метрике (1900 г.р.) фамилия Вовк, а вот у прадеда Волков, хотя он родился в селе Царичанского района. Сохранились документы об этом» – Татьяна Вовк.

«На фото я у вбранні від своєї бабусі. Бабуся моя народилася на Полтавщині в сім’ї вільних козаків. Вміла робити усе – шити, вишивати. Цей одяг, що на мені, шила ще її мати і в ньому виходила заміж. Бабуся прожила 94 роки. Заміж вона вийшла не по любові, а щоб не вмерли в голод 1933 року її близькі. Дідусь був набагато старший від неї. Батько мій (син бабусі) ходив в один клас із поетом Василем Симоненком, а потім вони разом вчилися в Університеті ім. Шевченка, дружили. Моє дівоче прізвище Коломієць, а бабусі – Журман» – Ірина Кортишко (Київ).

«У мене є дві вишиванки – хрестиком і гладдю. Хрестиком мені вишивала мама, а гладдю – бабуся. Колишніх вишиванок у нас не збереглося, лише рушники, тому вишивали нові з колишніми візерунками. Хоча, то лише хрестиком з колишніми орнаментами, а гладдю бабуся сама «складала» узори. Найбільше рушників у мене вдома вишиті гладдю. Або бабця сама складала візерунки, або ходила до тітки Марії, знаної на селі майстрині та художниці. Досі вдома збереглися сувої прозорого паперу з колишніми малюнками – маками, фіалками, тюльпанами, рожами – сто разів перемальовані й перероблені.

А колись любили вишивати картини. Десь ще у бабусі висить вишита на блакитному полотні дівчина з оленем. Як була малою, завжди казала, що та дівчина схожа на мою маму. І досі схожа» – Наталя Коваль (Млинівщина, Рівненська область).

«Це моя донечка Даруся на осінньому ярмарку в дитсадку. Несподівано вона отримала роль Шипшини, бо розповіла виховательці вірш, який запам'ятала, поки сестричка вчила його до школи. Вірш зовсім не садковий – Ліни Костенко:

Шипшина важко віддає свої плоди
Вона людей хапає за рукава
Вона кричить: Людино, підожди!
О підожди, людино, будь ласкава!
Не всі! Не всі...хоч ягідку облиш...
Одна пташина так мене просила.
Я ж для усіх, а не для тебе лиш!
І просто осінь щоб була красива.

Випадок не дуже оригінальний, але доводить, що в українських жінок з дитинства закладене тяжіння до прекрасного.

А ще ми писанки розписуємо. Починаємо після Нового року, щоб встигнути до Великодня для рідних у дарунок. Навчилися всьому ми самі з відеоуроків – я цим цікавлюсь, а заодно й доньок навчаю. Вивчаємо символіку, щоб змістовною була писанка, техніки і правила накладання кольорів. Працюємо зі справжнім воском. Писачки теж своїми руками виготовляємо.

До речі, цього року ми отримали нагороду з Києва за писанку, яку від школи висилали на конкурс» – Ірина Головко.

«Мене звати Ірина, мені 33 роки, народилася і живу у Львові. На фото – я зі своїм чоловіком Романом. Йому теж 33, він із Житомирщини, а тепер став львів'янином. Познайомились ми на Революції гідності. Я їхала волонтером у Собор Христового воскресіння, а потрапила за волею долі в сотню №40 «Республіканська». Сотня тоді розташовувалася в Українському домі, там ми і познайомились, і щось уже зародилося. Але серйозні стосунки почалися вже після закінчення Майдану. Він приїхав до Львова і ми одружились. Обидва ми революціонери зі стажем, були і на Помаранчевій революції, але тоді чомусь не зустрілись. Я ж його чекала все своє життя!

Мою вишиванку вишила моя бабця, вона, як і я, називається Ірина. Я теж вишиваю, але зараз не маю часу. Хочу чоловікові вишити синьо-жовту сорочку. Ще й із тризубами. От тільки знайду вільний час і натхнення!» – Ірина Мандрика (Львів)

«Я мешкаю в Києві, за освітою – мовник, вчитель української. Але працюю архівістом, зараз – у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Як науковець, з 1997 року вивчаю життя і творчість японського та есперантського письменника Василя Єрошенка, вивчила мову есперанто, щоб читати його твори в оригіналі. У 1960-х – 1970-х роках ходили лише міфи й легенди про нього, адже письменника часто називали «українським класиком японської літератури» або «українським письменником – класиком японської літератури». Із 1997 року я дошукуюся, де правда і чому ніхто не знає про такого «класика». Сама я довідалася про нього на виставці мініатюр Анатолія Покотюка в Музеї Гончара, куди прийшла працювати навесні 2004 року.

Розкажу дещо про Василя Єрошенка. Він народився 1889 року у слободі Обухівка Старооскольського повіту Курської губернії, у віці чотирьох років повністю осліп, з 1898 до 1908 навчався у школі Московського товариства піклування, виховання та навчання сліпих дітей. У 1912 році, вивчивши есперанто, з допомогою есперантистів здійснив поїздку до Лондона на навчання до Королівського коледжу та академії музики для незрячих, провчився там півроку. Далі навчання в Японії, у Токійській школі сліпих, згодом почав оповідати твори японською мовою. Після Японії жив у Китаї в родині класика китайської літератури Лу Сіня, викладав есперанто та російську літературу через посередництво есперанто у Пекінському університеті. До СРСР повернувся у грудні 1924 року, був лектором і перекладачем японської групи у Москві, в Комуністичному університеті трудящих Сходу. Також працював у Туркменії, де створив перший республіканський дитбудинок сліпих.

Єрошенко був непоганим скрипалем, шахістом і письменником, звісно. Але знали його есперантисти в усьому світі, передовсім незрячі, і японські читачі. Знають і шанують його в Китаї, бо Лу Сінь переклав твори Єрошенка з японської китайською мовою і зробив Єрошенка героєм власної новели «Качина комедія». А помер він не так давно – 24 грудня 1952 року, у повному забутті. В СРСР через всякі ідеологічні та політичні причини ніхто не знав його як письменника. Дослідження почали за 10 років по його смерті.

Я люблю всі його твори, які перекладала. А перекладала з есперанто все, окрім трьох віршів. З японської переклала п’єсу «Хмарка Персикового Кольору» (це ім’я юнака-хмари, у якого закохана Принцеса-Весна) і дві казки «Тісна клітка» та «Орлині душі» – вони найактуальніші – про свободу та шляхи зростання людської душі. Хоча у самих казках герої – переважно тварини. Усі твори Єрошенка – про сенс життя, фізичного і вічного. У них доволі химерне переплетіння світів, цим вони й цікаві» – Юлія Патлань.

«Я чула, що за часів Другої світової війни жінки, не маючи змоги придбати модні тоді нейлонові панчохи, малювали на ногах уявні стрілки. Я багато думала про цей факт і тих жінок, розмірковуючи, яке їм діло було до панчіх і моди, коли їхнє небо колотили військові літаки, а чоловіки йшли на фронт.

Я бачила війну у кіно і ніколи не думала, що вона станеться у моєму житті. Тепер я знаю, що війна страшніша за кіно, бо ти не можеш поставити на паузу, чи просто не дивитися.

Війна йде у нашому сьогодні, вона їсть наші роки, нашу молодість, наше здоров'я. Якщо ми нічого, принаймні, не можемо змінити, ніщо не заважає нам малювати на ногах уявні стрілки» – Ярослава Литвин (Біла Церква, Київська область).

«Моя історія не про вишиванку, але, можливо, хтось знайде в ній щось для себе. Моя давня мрія була знайти друга, але не на двох ногах, а на чотирьох лапах – великого, кудлатого та добряка. Ні породи не знала, нічого, однак чітко уявляла добрі чорні очі й велику кудлату білу морду. І кому не поясню, якого пса я хочу, ніхто цієї породи не знав, називали якісь інші. Я дивилася по тих назвах в Інтернеті і розуміла, що це не він.

Близько півтора року тому, повертаючись із роботи додому, мене переповнило відчуття, що мене вдома має зустрічати моя мрія – пес, і це відчуття було на стільки реальним, що я сама в те повірила. Однак лише голодна кицька чекала мне на порозі. Наступного ранку, по звичці зайшовши у соцмережу, побачила оголошення, що у зв'язку із чимось там продається цуценя, трохи підрощене. Я зайшла в групу, звідки поширювали повідомлення, – я навіть не була в ній зареєстрована як учасник. А вже увечері потягом «Запоріжжя-Київ» прямувала до столиці. Не знаю, як так, але Бос (так звуть мого улюбленця) вже чекав на мене і зустрів, як старого друга!

Ось уже майже рік ми разом!!! Я не залишаю його ні на мить! Він зі мною подорожує, їздить на навчальні сесії в університет, до бабусі в Полтаву! Тепер я впевнена, що доля є, адже в мене з'явився друг, моя «дитина», на яку я так довго чекала і яка дарує мені стільки позитиву та гарного настрою!

Ось така моя історія, а фото, до речі, зроблене у тому ж Києві» – Поліна Марченко (Токмак, Запорізька область).