Фотограф Радіо Вільна Європа – Радіо Свобода Еймос Чаппл відвідав республіку Саха-Якутія в Росії і познайомився з трьома місцевими мешканцями, які працюють надворі найхолоднішими зимами у світі.
Продавець
Останні 15 років Соня Угурчієва працює на «Селянському ринку» в Якутську, чекаючи на покупців біля своєї рибної ятки – взимку, коли температура регулярно падає під –50° за Цельсієм.
Угурчієва переїхала до Якутська зі своєї рідної Інгушетії 1993 року, коли на Північному Кавказі стало неспокійно.
«Селянський ринок», де Угурчієва працює на своїй ятці, – це 50-метровий коридор із морожених товарів у центрі Якутська, відкритий усю зиму сім днів на тиждень.
Від 7-ї ранку до 7-ї вечора місцеві мешканці приходять до неї по рибу, заморожену відразу по тому, як рибалки виловили її з-під криги на річках і озерах Якутії.
Крім риби, на ринку продають яловичину (на фото) чи оленину, які нарізають на шматки пилами…
…чи й полярних зайців – їх продають по 1500 рублів (26 доларів США) за штуку. Зайців полюбляють готувати тушкованими у сметані.
Угурчієва зважує покупцеві порцію риби. 56-річна жінка має під курткою три светри, на ній вовняні рукавиці і повстяні валянки. Вона добре знає, як небезпечно недооцінити холод: «Я одного разу зажила обмороження. Було –58 градусів, але без вітру, і я була необережною. Одна щока мені замерзла до білого, а потім почала відлущуватися».
Продавець на ринку у вовняних бахилах. Угурчієва каже, що працювати на ринку важко не тільки фізично, але й емоційно: «Багато хто намагався відкрити тут свою ятку, але дехто переконався, що продати щось не так легко, і за кілька місяців закривався. Але якщо вижити тут кілька років, то далі буде добре».
Угурчієва робить собі перерву на чай. Продавець, сама собі підприємець, каже, що не шкодує, що перебралася до Якутська: «Кожен каже, що приїжджає сюди тільки на одне літо, але врешті залишається назавжди. Через клімат тут непросто, але мені подобається тутешнє відчуття спільноти».
Робітник на знесенні
У місті Хандига, де живе близько 6 тисяч людей, щоліта через нерівномірне танення вічної мерзлоти перекошуються й руйнуються будинки – як ось цей, збудований іще в радянські часи.
Коли будинок був приречений, Толіка Юсіпова і його бригаду викликали з Якутська – це годин сім машиною, – щоб розібрати його на колоди й дошки.
Юсіпов прикидує: щоб розібрати цей будинок, треба десь місяць чи й більше. Машиніст у теплій кабіні бульдозера зніс би його за кілька годин – але це зруйнувало б таку цінну тут деревину.
Дошки, віддерті з приреченого будинку, приготовані до вивезення вантажівкою. Непошкоджену деревину перепродадуть для використання на новому будівництві влітку.
Бригада віддирає колоду з перекриття. Юсіпов почав працювати на цій роботі з 18 років. Його посилають розбирати будинки по всій республіці Саха-Якутія, незалежно від погоди.
«Звичайно, я більше люблю літо. Коли справді холодно, пальці не працюють, як треба… – каже він. – Найважливіша річ, коли холодно, – рукавиці, ми ж ці кляті залізні інструменти цілий день у руках тримаємо».
Юсіпов віддирає чергову колоду, а над однією з 16 вугільних теплостанцій Хандиги піднімається в небо дим. 47-річний чоловік працює зі своєю бригадою зі сходу сонця – і доки не почне темніти після морозного заходу.
Один із робітників скидає лопатою донизу сміття. Схоже, що при будівництві цього будинку був використаний азбест. На запитання, чи такий матеріал не шкідливий при роботі, Юсіпов хитає головою: «Цього я не знаю».
Кімната у приреченому будинку, виселеному наприкінці 2017 року.
Юсіпов не в захваті від своєї роботи, але, схоже, надзвичайні погодні умови його не надто турбують: «Це ж просто робота, всі вони однакові. Не скажу, щоб вона мені подобалася, але я знаю, як її робити… Людина має працювати».
Пастух
За кілька кілометрів від села Тополиного Гриша Зам’ятін доглядає стадо з 40 полярних оленів.
Зам’ятін – представник народу евенків, які пов’язані з оленями від правіку.
До табору Зам’ятіна можна дістатися на санях, запряжених оленями, чи снігоходом уздовж замерзлої річки Томпо.
Табір Зам’ятіна – це намети ще радянських часів: один для людей, інший – такий собі опалюваний «гараж» для снігохода.
Із першим світлом дня після ночі, протягом якої вогонь у печі в наметі Зам’ятіна гасне, загартований пастух вилізає з ліжка з оленячих шкур і починає стругати стружки для розпалювання. Металева піч прогріває намет на диво швидко.
40-річний чоловік готує собі в їжу переважно впольованих тварин. Я зупинявся в нього на ніч, і за цей часи ми їли варене м’ясо гірського барана і нирки лося, смажені на маргарині. Зам’ятін каже, що в наметі безлад, «бо тут уже скільки тижнів жінки не було – якби тут зі мною була моя дружина, все було б як у «Хілтоні».
Олені на природі навколо Тополиного здатні пережити удари холоду, що може сягнути й ледь не 80 градусів морозу.
Олені мають густу теплу «шубу» з порожнистих шерстин – вони також стають для них «рятувальним поясом», коли вони влітку вплав переправляються через річки. Навіть носи в оленів щільно вкриті шерстю.
Зам’ятін вирубає з замерзлої річки шмат криги, яка стане питною водою. Досвідчений пастух каже, що, хоча особливо сильні морози «іноді погано впливають на легені», він таки більше любить зиму, ніж літо.
«Влітку комари і дощ, і олені хворіють. Зима найкраща – коли починає йти сніг, ми можемо трохи відпочити», – каже він.
