Київ, 6 квітня 2001 - Соціалістична партія – це складне і суперечливе явище сучасного українського політичного життя. Оцінюють її по-різному: дехто вважає її “ценристською”, дехто – “фашистською”, дехто – “комуністичною”, а дехто – навіть “націоналістичною”. Що ж воно таке – феномен соціалістів України?
Соціалістична партія України наразі є одним із головних рушіїв всіх опозиційних до адміністрації Леоніда Кучми акцій. Під державними прапорами, з демократичними гаслами, соціалісти є обов‘язковими учасниками багатотисячних маніфестацій. А у Верховній Раді фракція соціалістів “Лівий центр” тим часом обстоює закони, що поглиблювали б розподіл повноважень гілок влади та їхній взаємоконтроль. Проте аналітики зазначають, що стиль друкованого органу Соцпартії – тижневика “Товариш” дуже нагадує “Правду” брежнєвських часів, і водночас з публічним обстоюванням засад демократії та європейської інтеґрації, лідери соціалістів підтримують ідею всебічного зближення України з Білоруссю та Росією, режими яких тільки професійний гуморист міг би назвати демократичними.
Що ж являють собою українські соціалісти насправді? Для відповіді на це запитання звернемося до затвердженої торік програми Соцпартії. Головна її теза – що для України однаково неприйнятними є і т.зв. “капіталістичний шлях розвитку”, і повернення до радянської “державно-бюрократичної системи”; треба будувати демократичний соціалізм. Для цього Соцпартія прагне поєднати у своїй діяльності кращі риси партій аванґардного та парламентського типу.
Варто нагадати, що типовими “аванґардниками” були творці тоталітарного соціалізму – більшовики і нацисти, а “парламентаристами” – були і є соціал-демократи. Взагалі, концепція демократичного соціалізму – це винахід саме соціал-демократів. Проте “демократичний соціалізм” по-українськи – це щось зовсім інше, ніж у Європі. Адже ніхто з поважних європейських лівих не закликає, як Соцпартія України, будувати таку собі “народно-демократичну систему”.
Головне у ній – багатоукладна конкурентна економіка (слово “ринок” не осверняє вуста соціалістів), але з обов‘язковим державним реґулюванням.Взагалі, держава отримує безліч функцій: від ґарантій соціального захисту працівникам і непрацездатним – і до порятунку українського люду від зарубіжної масової культури. А на додачу “народна демократія” перейматиметься “консолідацією і захистом слов‘янства”.
Проте народна демократія – тільки перехідний етап до торжества “демократичного соціалізму” по-українськи, за якого на місці ринку постане система “народних підприємств”, “ де праця буде звільнена від експлуатації, ба більше – взагалі зникне наймана праця, тим часом, як соціалістичне повновладдя здійснюватиметься соціалістичним народом.
Таким чином, Соцпартія у нинішніх політичних акціях, видається, діє справді послідовно, прагнучи замінити сильну державну владу Леоніда Кучми не менш сильною, але обов‘язково – соціалістичною – владою.
Соціалістична партія України наразі є одним із головних рушіїв всіх опозиційних до адміністрації Леоніда Кучми акцій. Під державними прапорами, з демократичними гаслами, соціалісти є обов‘язковими учасниками багатотисячних маніфестацій. А у Верховній Раді фракція соціалістів “Лівий центр” тим часом обстоює закони, що поглиблювали б розподіл повноважень гілок влади та їхній взаємоконтроль. Проте аналітики зазначають, що стиль друкованого органу Соцпартії – тижневика “Товариш” дуже нагадує “Правду” брежнєвських часів, і водночас з публічним обстоюванням засад демократії та європейської інтеґрації, лідери соціалістів підтримують ідею всебічного зближення України з Білоруссю та Росією, режими яких тільки професійний гуморист міг би назвати демократичними.
Що ж являють собою українські соціалісти насправді? Для відповіді на це запитання звернемося до затвердженої торік програми Соцпартії. Головна її теза – що для України однаково неприйнятними є і т.зв. “капіталістичний шлях розвитку”, і повернення до радянської “державно-бюрократичної системи”; треба будувати демократичний соціалізм. Для цього Соцпартія прагне поєднати у своїй діяльності кращі риси партій аванґардного та парламентського типу.
Варто нагадати, що типовими “аванґардниками” були творці тоталітарного соціалізму – більшовики і нацисти, а “парламентаристами” – були і є соціал-демократи. Взагалі, концепція демократичного соціалізму – це винахід саме соціал-демократів. Проте “демократичний соціалізм” по-українськи – це щось зовсім інше, ніж у Європі. Адже ніхто з поважних європейських лівих не закликає, як Соцпартія України, будувати таку собі “народно-демократичну систему”.
Головне у ній – багатоукладна конкурентна економіка (слово “ринок” не осверняє вуста соціалістів), але з обов‘язковим державним реґулюванням.Взагалі, держава отримує безліч функцій: від ґарантій соціального захисту працівникам і непрацездатним – і до порятунку українського люду від зарубіжної масової культури. А на додачу “народна демократія” перейматиметься “консолідацією і захистом слов‘янства”.
Проте народна демократія – тільки перехідний етап до торжества “демократичного соціалізму” по-українськи, за якого на місці ринку постане система “народних підприємств”, “ де праця буде звільнена від експлуатації, ба більше – взагалі зникне наймана праця, тим часом, як соціалістичне повновладдя здійснюватиметься соціалістичним народом.
Таким чином, Соцпартія у нинішніх політичних акціях, видається, діє справді послідовно, прагнучи замінити сильну державну владу Леоніда Кучми не менш сильною, але обов‘язково – соціалістичною – владою.
