Вільнюс, 30 травня 2001 – Український прапор серед прапорів держав-учасниць Парламенстської Асмаблеї НАТО міститься поруч із прапором Сполучених Штатів. Але лише тому, що поруч стоять їхні початкові літери в англійській абетці. Сама ж Україна на Парламентській Асамблеї Північноатлантичної спілки практично не репрезентована. Треба зазначити – тут українська делегація не є чисельною, і до того ж не всі члени цієї делегації приїхали до Вільнюса. Отже, в роботі Асамблеї НАТО Україна майже не бере участь.
Якщо порівняти цю ситуацію з мадридським самітом 1997 року, на якому Україна була одним з головних героїв подій, що відбувалися під час першого рішення про поширення Північноатлантичного альянсу, різниця разюча. Навіть під час засідань комітетів українську тему не обговорювали, хоча, скажімо, депутати Парламентської Асамблеї НАТО спеціально зібралися, щоб обговорити ситуацію в Білорусі, або ж спеціально зібралися, щоб обговорити югославські події. Як вважають спостерігачі в колах, близьких до керівництва НАТО, сьогодні Захід розгублений. Після касетного скандалу в Україні не зрозуміло, якими є внутрішньо- та зовнішньополітичні інтереси української держави, якою буде економічна політика нового уряду Анатолія Кінаха, на кого збирається орієнтуватися президент Леонід Кучма, чи триватиме європейська інтеґрація України, чому в Києві перестали говорити про євро-атлантичну орієнтацію держави, про яку активно йшлося кілька років тому… На ці питання не можуть відповісти українські політики й українські дипломати. На ці питання не можуть відповісти керівники української держави.
Таким чином, можна сказати, що в ситуації, коли Європа вирішує, як вона розширюватиме свої кордони, якою буде система євроінтеґрації і євро-атлантичної співпраці, Україна залишається осторонь цих важливих процесів. Можна навіть сказати, що Україна фактично не може усвідомити, що від процесів євро-атлантичної і європейської інтеґрації залежать і процеси демократизації самої української держави, що вибору тут немає, що неможливо побудувати демократичне ринкове суспільство без безпосередньої співпраці з держававми Заходу, які є безпосередніми ґарантами для тих країн, які готові приєднатися до такої цивілізації.
Те, що роль України на Парламентській Асамблеї НАТО у Вільнюсі не відчувається, безсумнівно тривожний сигнал для тих українських політиків, яких і досі вважають прихильниками європейської, євро-атлантичної інтеґрації своєї країни. Отож, залишається сподіватися лише на те, що після ПА НАТО у литовській столиці політики в Україні замисляться над тим, наскільки вагомими є проблеми євро-атлантичної орієнтації країни й чому все ж таки на вільнюсському зібранні парламентарів країн НАТО український прапор був, але самої України не було чути.
Якщо порівняти цю ситуацію з мадридським самітом 1997 року, на якому Україна була одним з головних героїв подій, що відбувалися під час першого рішення про поширення Північноатлантичного альянсу, різниця разюча. Навіть під час засідань комітетів українську тему не обговорювали, хоча, скажімо, депутати Парламентської Асамблеї НАТО спеціально зібралися, щоб обговорити ситуацію в Білорусі, або ж спеціально зібралися, щоб обговорити югославські події. Як вважають спостерігачі в колах, близьких до керівництва НАТО, сьогодні Захід розгублений. Після касетного скандалу в Україні не зрозуміло, якими є внутрішньо- та зовнішньополітичні інтереси української держави, якою буде економічна політика нового уряду Анатолія Кінаха, на кого збирається орієнтуватися президент Леонід Кучма, чи триватиме європейська інтеґрація України, чому в Києві перестали говорити про євро-атлантичну орієнтацію держави, про яку активно йшлося кілька років тому… На ці питання не можуть відповісти українські політики й українські дипломати. На ці питання не можуть відповісти керівники української держави.
Таким чином, можна сказати, що в ситуації, коли Європа вирішує, як вона розширюватиме свої кордони, якою буде система євроінтеґрації і євро-атлантичної співпраці, Україна залишається осторонь цих важливих процесів. Можна навіть сказати, що Україна фактично не може усвідомити, що від процесів євро-атлантичної і європейської інтеґрації залежать і процеси демократизації самої української держави, що вибору тут немає, що неможливо побудувати демократичне ринкове суспільство без безпосередньої співпраці з держававми Заходу, які є безпосередніми ґарантами для тих країн, які готові приєднатися до такої цивілізації.
Те, що роль України на Парламентській Асамблеї НАТО у Вільнюсі не відчувається, безсумнівно тривожний сигнал для тих українських політиків, яких і досі вважають прихильниками європейської, євро-атлантичної інтеґрації своєї країни. Отож, залишається сподіватися лише на те, що після ПА НАТО у литовській столиці політики в Україні замисляться над тим, наскільки вагомими є проблеми євро-атлантичної орієнтації країни й чому все ж таки на вільнюсському зібранні парламентарів країн НАТО український прапор був, але самої України не було чути.
