Прага, 15 січня 2002 - Від самого часу занепаду комунізму економісти сперечалися, як краще здійснювати реформи, щоб перетворити командну економіку на ринкову. Одні вважали, що головне - швидко звільнити ціни; інші наголошували на приватизації державної власності; ще інші переконували, що треба спершу збалансувати б’юджет чи то реформувати валютну систему.
Тепер, підсумовуючи науку реальних перетворень, дослідник вашинґтонського Фонду за міжнародний мир імені Карнеґі, відомий економіст, а в минулому й радник багатьох післякомуністичних урядів Андерс Ослунд уважає, що відповідь набагато простіша.
У своєму новому звіті Андерс Ослунд стверджує, що для успіху перетворень важливі не так конкретні кроки чи їхня послідовність - найкраще, коли реформи здійснювати радикально й обов’язково разом із усеохопною демократизацією: «Усе ясно: якщо країна провадила політику радикальних реформ і негайної демократизації, вона мала успіх. Ті, хто здійснив це лише частково, зупинилися на півдорозі. А ті, хто зробив зовсім мало, просто застрягли».
На думку Ослунда, колишні комуністичні країни поділилися на три групи. До «радикальних реформаторів» потрапила більшість країн Середньої Європи й держави Балтії - вони розбудували і демократію, і ринкові економіки. «Поступові реформатори» - це Болгарія й Румунія і більшість післярадянських держав: у них приватизація й дерегуляція, «звільнення» ринку обмежені й поєднуються з обмеженими політичними реформами. І, нарешті, «нереформатори» - це Білорусь, Туркменистан і Узбекистан, яких поєднує диктатура, вельми обмежені реформи і й далі високий рівень державної власності.
Найважливішим показником є рівень демократизації, вважає Андерс Ослунд: «Демократизація вирішує все. Головне в тому, що вирішальною є політика, економіка ж може зрівнятися з нею лише тоді, коли вирішити, що дійсно бажаєте зробити».
Країни з дієвішими демократіями дають і кращі результати реформ, каже дослідник, - бо голоси ліберальних ринкових реформаторів легше почути в боротьбі з елітою, що живе на дивіденди свого становища - глибоко вкоріненими б’юрократами й колишніми комуністами. А сама послідовність реформ виявилася не так важлива у визначенні успіху тієї чи іншої економіки.
Андерс Ослунд упевнений, що він похитнув цілу низку міфів, які втрималися протягом усього перехідного процесу.
Найшкідливіший із них, на його думку, - це міф про те, що в усьому післякомуністичному реґіоні після 1989 року рівень життя масово знизився і рівень виробництва різко впав. Наприклад, статистика щодо виробництва, яку наводить Європейський банк реконструкції та розвитку й інші міжнародні позикодавці, твердить, що лише найрозвиненіші з цих країн, як-то Чехія чи Угорщина, щойно знову досягли рівня 1989 року; інші ж, як Болгарія чи Румунія, йдуть далеко позаду.
Цей міф - просто неправда, стверджує Ослунд: «Почнімо з виробництва. З офіційною статистикою є дві серйозні проблеми. По-перше, комуністи налічували значно більше, ніж насправді виробляли, бо головне було досягти планових показників. А тепер, за капіталізму, навпаки, звіти применшують, щоб скоротити податки чи уникнути їх. Статистичні системи вловлюють зовсім малу частку того, що відбувається в економіці».
Те саме і з рівнем життя, каже Ослунд. Іще погіршує ситуацію те, що за комунізму й серед того, що таки вироблялося, було чимало такого, що не мало реальної вартості чи й узагалі було не потрібне.
Дослідник переконаний, що його висновки про демократизацію й реформи не віщують нічого доброго таким країнам, як Білорусь - її дні як диктатури злічено, каже він, її нинішня нежиттєздатна модель розвалиться за кілька років.
На такому тлі привабливий вигляд має сусідня Україна, «поступовий реформатор», яка останнім часом пішла на реформи. Перспективи для України, як і для інших із цієї групи, значно поліпшуються: «Зараз ми бачимо, що вони таки пішли нарешті на вельми радикальні реформи - маю на увазі Росію, Україну й Казахстан - і досягли дуже істотного економічного зростання. Його спричинили суттєві реформи: податкова в Росії, наприклад, і в Казахстані, земельна реформа в Україні і значна дерегуляція дрібного підприємництва в Україні».
Досвід України й інших двох держав свідчить, що для «шокової терапії», тобто радикальних реформ, ніколи не пізно, вважає відомий аналітик-економіст Андерс Ослунд.
Тепер, підсумовуючи науку реальних перетворень, дослідник вашинґтонського Фонду за міжнародний мир імені Карнеґі, відомий економіст, а в минулому й радник багатьох післякомуністичних урядів Андерс Ослунд уважає, що відповідь набагато простіша.
У своєму новому звіті Андерс Ослунд стверджує, що для успіху перетворень важливі не так конкретні кроки чи їхня послідовність - найкраще, коли реформи здійснювати радикально й обов’язково разом із усеохопною демократизацією: «Усе ясно: якщо країна провадила політику радикальних реформ і негайної демократизації, вона мала успіх. Ті, хто здійснив це лише частково, зупинилися на півдорозі. А ті, хто зробив зовсім мало, просто застрягли».
На думку Ослунда, колишні комуністичні країни поділилися на три групи. До «радикальних реформаторів» потрапила більшість країн Середньої Європи й держави Балтії - вони розбудували і демократію, і ринкові економіки. «Поступові реформатори» - це Болгарія й Румунія і більшість післярадянських держав: у них приватизація й дерегуляція, «звільнення» ринку обмежені й поєднуються з обмеженими політичними реформами. І, нарешті, «нереформатори» - це Білорусь, Туркменистан і Узбекистан, яких поєднує диктатура, вельми обмежені реформи і й далі високий рівень державної власності.
Найважливішим показником є рівень демократизації, вважає Андерс Ослунд: «Демократизація вирішує все. Головне в тому, що вирішальною є політика, економіка ж може зрівнятися з нею лише тоді, коли вирішити, що дійсно бажаєте зробити».
Країни з дієвішими демократіями дають і кращі результати реформ, каже дослідник, - бо голоси ліберальних ринкових реформаторів легше почути в боротьбі з елітою, що живе на дивіденди свого становища - глибоко вкоріненими б’юрократами й колишніми комуністами. А сама послідовність реформ виявилася не так важлива у визначенні успіху тієї чи іншої економіки.
Андерс Ослунд упевнений, що він похитнув цілу низку міфів, які втрималися протягом усього перехідного процесу.
Найшкідливіший із них, на його думку, - це міф про те, що в усьому післякомуністичному реґіоні після 1989 року рівень життя масово знизився і рівень виробництва різко впав. Наприклад, статистика щодо виробництва, яку наводить Європейський банк реконструкції та розвитку й інші міжнародні позикодавці, твердить, що лише найрозвиненіші з цих країн, як-то Чехія чи Угорщина, щойно знову досягли рівня 1989 року; інші ж, як Болгарія чи Румунія, йдуть далеко позаду.
Цей міф - просто неправда, стверджує Ослунд: «Почнімо з виробництва. З офіційною статистикою є дві серйозні проблеми. По-перше, комуністи налічували значно більше, ніж насправді виробляли, бо головне було досягти планових показників. А тепер, за капіталізму, навпаки, звіти применшують, щоб скоротити податки чи уникнути їх. Статистичні системи вловлюють зовсім малу частку того, що відбувається в економіці».
Те саме і з рівнем життя, каже Ослунд. Іще погіршує ситуацію те, що за комунізму й серед того, що таки вироблялося, було чимало такого, що не мало реальної вартості чи й узагалі було не потрібне.
Дослідник переконаний, що його висновки про демократизацію й реформи не віщують нічого доброго таким країнам, як Білорусь - її дні як диктатури злічено, каже він, її нинішня нежиттєздатна модель розвалиться за кілька років.
На такому тлі привабливий вигляд має сусідня Україна, «поступовий реформатор», яка останнім часом пішла на реформи. Перспективи для України, як і для інших із цієї групи, значно поліпшуються: «Зараз ми бачимо, що вони таки пішли нарешті на вельми радикальні реформи - маю на увазі Росію, Україну й Казахстан - і досягли дуже істотного економічного зростання. Його спричинили суттєві реформи: податкова в Росії, наприклад, і в Казахстані, земельна реформа в Україні і значна дерегуляція дрібного підприємництва в Україні».
Досвід України й інших двох держав свідчить, що для «шокової терапії», тобто радикальних реформ, ніколи не пізно, вважає відомий аналітик-економіст Андерс Ослунд.
