
Сергій Михайлус – інженер по ремонту оргтехніки , працює в Рівненському підприємстві «Мікроком-сервіс», його дружина Олена за фахом – вчителька музики. Михайлусі одружилися під час навчання у Рівненському педінституті 18 років тому. Коли діти, як грибочки, один за одним почали з’являтися у міській квартирі, Сергій поїхав на заробітки, щоб назбирати коштів на заміський будиночок, у якому нині й живуть – тато, мама, чотири доньки і три сина - від сімнадцяти до шести.
Михайлус: - Так не було задумано наперед. Я ріс один в мами, а от у дружини була багатодітна сім’я – п’ятеро дітей.. Вона собі це уявляла. А зараз я дивлюсь, що вони досить дружні, один одного підтримують, хоча, звичайно, і сваряться, але по великому рахунку, я думаю, вони один одного будуть у житті підтримувати. Старша Наталя. Софійка, Петро, Валя, Ілля, Веніамін і Аня.
- У своєму рішенні мати багато дітей ви покладалися на державу, що вона вас забезпечить, чи більше на власні руки і власну працю?
- На державу не сильно розраховую, хоча те, що виплачується, для нас суттєво дуже. Але така система… Все залежить від чиновників. Пристроїв якусь веранду – може сказати, що ти дуже добре живеш. Інспектор, який приходить, може подати дані про тебе. що, наприклад, в тебе новий холодильник чи ще щось, і це може стати причиною, що з тебе знімуть допомогу. Знову ж таки, якщо людина не працює, сидить удома і займається дітьми, їй також не призначається допомога автоматично. Вона йде на біржу. Робить вигляд, що хоче знайти роботу, їй пропонують роботу в Новоставі вчителем музики, куди їздити буде дорожче, ніж заробити. І треба приходити, відмічатися, бо можуть зняти допомогу за те, що вона не з’явилася…
- Для того, щоб прогодувати таку сім’ю, потрібне велике господарство?
- Городина своя, яблука, вишні – садок садимо – дивимося, що роблять сусіди, і треба самим те робити. Садять- значить, садити. Кроплять – кропити…
- А кури є?
- В нас корова є. Одразу завели «дитячу корову» - козу, а далі постійно тримали корову.
- Як дружині доводиться?
- Справляється, але це велике навантаження, впливає на здоров’я це перевантаження, і немає ніяких відпусток…
- Діти намагаються допомагати?
- Допомагають, скільки можуть. Ще я розраховую, якщо старші будуть працювати – то підтримуватимуть менших. А на державу якось не розраховую сильно. Того року виникло питання про надання дружині статусу матері-героїні – виявляється, подавати на нього потрібно самим. І жоден чиновник, до якого б ми не зверталися, не сказав, як це і де робиться – мовляв, ми не знаємо, це не наша парафія, і нащо воно вам? Але ми подали документи в сільраду, вони там десь півроку пробули, а зараз виявилося, що щось там не так надруковано, і вони прийшли назад...
- А доводиться чогось не додавати того, що мають інші діти?
- Звичайно. Єдине, що ще встигаємо – раз у рік ходимо в походи. Дружина теж ходила раніше – в Саяни, на Кавказ, на Алтай. З Наталкою виїжджали в ліс, коли їй було чотири місяці, а в шість уже ночували в лісі. Ще купили додому піаніно стареньке, вони в школу ходили, бо Олена не встигала з ними займатися. Валя пішла до художньої школи – їй дуже подобається…
Чи стимулювало народжуваність на Рівненщині підвищення соціальної допомоги – це ще питання. Адже замість необхідних для області 200 мільйонів гривень на допомогу по народженню дітей на нинішній рік затверджено тільки 120 мільйонів.
Одна із молодих мам із села Сновидовичі Рокитнівського району , котра узимку народила вдома четверте маля, на запитання журналістів, навіщо стільки, відповіла – а куди ж їх дівати? У цій відповіді – свята наївність поліщуків, котрі, можливо, не знають сучасних засобів контрацепції, однак не наважуються на вбивство в утробі. І чим далі від цивілізаційних благ, тим яскравіше проявляється їхнє підсвідоме бажання не загубити свій рід на землі.
До слова. Навіть при нашому «бебі-бумі» кількість населення в області щороку зменшується.