Лісове урочище Курапати стало широко відомим наприкінці 80-років, коли археологи під керівництвом Зянона Пазьняка знайшли там сотні братських могил жертв сталінських репресій. За підрахунками істориків, у 1937-41 роках тут було розстріляно від 40 до 200 тисяч мирних громадян. В останні роки радянської влади уряд Білорусі вирішив встановити тут пам’ятник жертвам політичних репресій. Але пам’ятника немає і досі. Зникла навіть меморіальна дошка, яка нагадувала про це. Вандали два рази розбивали меморіальний знак, який тут був встановлений у 1994 році президентом США Білом Клінтоном. На іконі, яку поставив тут білоруський художник Алесь Марачкін, невідомі намалювали свастику... Частина братських могил взагалі зникла під час побудови через цей ліс автотраси.
Говорить мінський політолог Уладзімір Мацкевіч: “Теперішнє наше суспільство не визнало цих злочинів, тому воно залишається нащадком сталінського тоталітарного суспільства та держави... Мої предки були репресовані, тоді їх покоління мовчки допустило те, що тоді відбувалося. А зараз ми допускаємо ті репресії, злочини та гріхи, які робить новий уряд”.
Уладзімір Мацкевіч нагадує, що уряд Аляксандра Лукашенка нічого не зробив для вшанування пам"яті жертв сталінських репресій, зате збудував меморіал “Лінія Сталіна”, оновив садибу Дзержинських під Мінськом. В останні роки у Гродненський області поставили бюст Сталіна, а в Мінську – пам’ятник Дзержинському, копію того, який було демонтовано в Москві на Лубянстькій площі. За ініціативою президента Аляксандра Лукашенка був переглянутий офіційний науковий висновок про те, кого ж було замордовано в Курапатах. Було створено нову комісію і проведено повторне дослідження курапатських могил. Зараз офіційною вважається версія, що під час другої світової війни нацисти вбивали тут військовополонених…
Мінський історик Уладзімір Падгол вважає, що білоруська влада хоче монополізувати й історію, зробити її вигідною теперішньому керівництву та відповідній його розумінню.
І все ж в Курапатах постав-таки меморіал жертвам сталінський репресій, його було зроблено руками прибічників опозиційних партій, дітьми репресованих. В Курапатах тепер стоять сотні дерев’яних хрестів на братських могилах.
Говорить Уладзімір Падгол: “Курапати – це територія забитих людей, але наразі це стало символом незалежності, прагнення волі, мужності. Ця дільниця Курапат відвойована в держави, в тоталітарної влади. Це як плацдарм, який може поширюватися і в культурному сенсі”.
Говорить мінський політолог Уладзімір Мацкевіч: “Теперішнє наше суспільство не визнало цих злочинів, тому воно залишається нащадком сталінського тоталітарного суспільства та держави... Мої предки були репресовані, тоді їх покоління мовчки допустило те, що тоді відбувалося. А зараз ми допускаємо ті репресії, злочини та гріхи, які робить новий уряд”.
Уладзімір Мацкевіч нагадує, що уряд Аляксандра Лукашенка нічого не зробив для вшанування пам"яті жертв сталінських репресій, зате збудував меморіал “Лінія Сталіна”, оновив садибу Дзержинських під Мінськом. В останні роки у Гродненський області поставили бюст Сталіна, а в Мінську – пам’ятник Дзержинському, копію того, який було демонтовано в Москві на Лубянстькій площі. За ініціативою президента Аляксандра Лукашенка був переглянутий офіційний науковий висновок про те, кого ж було замордовано в Курапатах. Було створено нову комісію і проведено повторне дослідження курапатських могил. Зараз офіційною вважається версія, що під час другої світової війни нацисти вбивали тут військовополонених…
Мінський історик Уладзімір Падгол вважає, що білоруська влада хоче монополізувати й історію, зробити її вигідною теперішньому керівництву та відповідній його розумінню.
І все ж в Курапатах постав-таки меморіал жертвам сталінський репресій, його було зроблено руками прибічників опозиційних партій, дітьми репресованих. В Курапатах тепер стоять сотні дерев’яних хрестів на братських могилах.
Говорить Уладзімір Падгол: “Курапати – це територія забитих людей, але наразі це стало символом незалежності, прагнення волі, мужності. Ця дільниця Курапат відвойована в держави, в тоталітарної влади. Це як плацдарм, який може поширюватися і в культурному сенсі”.