Гуцульський фольклор вийшов друком в Івано-Франківську. Книжка чекала виходу у світ 20 років

Михайло Буджак народився в особливому покутському селі Кулачківці Снятинського району. Тут в різні часи записували казки Степан Далавурак, Микола Зінчук, священик Осип Яворський, польський етнограф Оскар Кольберг, Михайло Івасюк (батько Володимира Івасюка, автора «Червоної рути»).

«Хапав магнітофон і їхав щось записувати»

Михайло Буджак починав із коломийок, працюючи журналістом: «В мене йшло на противазі. Я працював у відділі сільського господарства. І мені за той тиждень так надоїдало писати матеріали про надої, буряки, про виконання, що я в суботу все лишав, в п’ятницю ввечері закидав всю ту роботу, хапав магнітофон і їхав щось записувати. То було для душі».

Збирав весільні пісні, легенди, казки, притчі, перекази, звичаї і обряди на Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині.

Михайло Буджак: «Іду тим методом, що не я пуп землі. Збираю те, що вже записано, посилаючись на них конкретно, а чого немає, які регіони – я туди їду, добираю. І хочу реставрувати яке старе, яке було насправді, з усіма звичаями, обрядами, віруваннями – то дуже цікаве і цінне».

Особливо тішиться, як знаходить щось особливе, добірне, невідоме. Приміром, таке свято як Федоровиця. В етнографічній літературі є тільки один рядок, що гуцули в той день ховали пранник в кут і його не чіпали.

Михайло Буджак: «Мені як журналісту було цікаво, ну чому. Почав шукати. Виявляється, це перший тиждень Великого Посту. На Львівщині святкували по-іншому, тут інше, а на Покутті, Гуцульщині святкували ще цікавіше. Це був жіночий тиждень свого роду. Того дня жінка старалася, аби поки сонце зайшло, занести до хати води, аби світло не горіло пізніше, бо потому можна Федорові брови обсмалити. І завершувався тиждень так, як на Різдво застіллям невеличким. Там була кутя, і жінка тоді старшувала, а не чоловік. Вона брала ложку куті і кидала в кут. І казала при тому: «Федір з хати, а добро до хати».

20 томів фольклорного матеріалу, 10 книг уже видав

Вже готові до друку книги «Звичаї і обряди», тритомник «Народна проза села» (казки, притчі, перекази та легенди). З власного досвіду Михайло Буджак знає, якою довгою буває дорога книги до читача – на прикладі останньої «Чільце», яку називає книгою-мученицею. Підготував її першою, а видав лише тепер, через 20 років. То казали, що мало матеріалів про радянський час, то грошей для завершення друку забракло – і набрані на лінотипі рядки переплавили, фотографії загубили. Між тим, збирати прислів’я, приказки (а їх у збірці понад 6 тис.) значно важче, ніж казки, коли в доброго оповідача їх можна одразу записати з десяток. З іншими книгами було так, що з двох томів «втискав» у один, а з п’ятитомника «Весілля Покуття» змушений був зробити фольклорну збірку. Та на владу Михайло Буджак не нарікає: «помогли тим, що обіцяли – і це мобілізувало». За 20 років зібрав 20 томів фольклорного матеріалу, 10 книг уже видав.

Михайло Буджак: «Це цілий кодекс народної моралі, який ми втратили, на жаль. Але треба повернути хоча б в такому рукописному, словесному варіанті. Той пам’ятник духовний трошечки зберегти».

Зараз Михайло Буджак залишив журналістику – задля фольклористики.