Київ – Як говорити про радянську спадщину в українських музеях, зважаючи на «декомунізаційні закони»? Як змінювати експозиції й чи варто прибирати з них комуністичну символіку? Музейники кажуть: позбуватися радянської спадщини не варто. Натомість краще перетворити музеї на майданчики для критичного осмислення тих часів. Однак зробити це вдасться, лише надавши музеям більше самостійності та запровадивши освітні програми для музейників.
Експозиція краєзнавчого музею в Слов’янську починається з 1917 року, і немає жодної згадки про те, що на межі 19-20 століть в місті було багато іноземних підприємств, розповідає Леонід Марущак, куратор мистецького напрямку Українського кризового медіацентру. Минулого року він у рамках воркшопу «ДЕ» досліджував радянську спадщину та особливості декомунізації в містах на сході України. Музеї були одним із перших місць, куди йшли учасники майстер-класу.
У слов’янському краєзнавчому музеї вони помітили, що двері залів підпирають порцелянові скульптури. Ними виявилися роботи Наталії Максимченко – радянської керамістки, яка очолювала Московський порцеляновий завод. За ініціативою учасників воркшопу в музеї зробили інвентаризацію та каталог. Виявилось, що усього в фондах зберігається понад 400 експонатів художниці, з яких була виставлена лише частина.
«Ми ініціюватимемо переформатування експозиції, щоб надати площі для цієї експозиції, щоб познайомити містян з творчістю Максимченко. У Слов’янську є кілька тисяч малих приватних керамічних підприємств, продукція яких продається в усіх регіонах. Але вони абсолютно не ідентифікують себе як місто керамістів. Вони ідентифікують саме як місто, з якого почалася війна», – розповідає Марущак.
Це – один із локальних прикладів успішної декомунізації. Загалом для більшості історичних та краєзнавчих музеїв по всій Україні висвітлення теми радянського періоду історії й досі проблематичне, розповідає Василь Рожко, начальник Управління музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури. Іноді радянською символікою буває насичена практично вся експозиція. Й переглядаючи її, важко зрозуміти, де закінчується ностальгія й починається осмислена позиція. Хоча, наголошує чиновник, більшість керівників музеїв аж ніяк не пропагують повернення радянського режиму.
Змінюючи експозиції відповідно до «декомунізаційних законів», потрібно думати не про те, які об’єкти треба прибрати, а про те, чи не прославляє музей злочини комунізму тим, як розповідає про Радянський Союз, вважає Рожко. «Не можна просто засуджувати. І починати потрібно зі способу управління музеями, з комунікації. Саме музеї мали би бути місцем осмислення пам’яті про цю епоху», – зауважує він.
Леся Гасиджак, головна редакторка порталу «Музейний простір», наголошує: музейникам часто бракує освіти, щоб запровадити критичні підходи до експозиції. А самим музеям бракує самостійності. Так, наприклад, обласні й районні управління культури надсилають музеям календарі пам’ятних дат, відповідно до якого ті мають проводити певні заходи, а потім звітувати перед тими самими управліннями.
Окрім того, музейники часто не вчитуються в самі «декомунізаційні закони», де вказано, що заборони не поширюються на використання символіки комуністичного тоталітарного режиму в експозиціях музеїв, тематичних виставках, музейних фондах тощо. В деяких музеях, наприклад, замалювали червоні зірки на радянських танках та пілотках. Часто декомунізація в музеях відбувається за радянськими методами: іноді з експозиції просто викидають «ідеологічно неправильні» частини, замінюючи їх на «патріотичні», розповідає Гасиджак.
А деякі експозиції через декомунізацію опинилися в небезпеці. Так, під Кременчуком є меморіальний музей Антона Макаренка, де зберігаються унікальні рукописні архіви, розповідає редакторка. В Україні його досі сприймають виключно як «енкаведиста», тож фонди музею – під загрозою.
«Потрібно не розбивати Леніна, а лишити його в експозиції і змусити усі ці радянські речі говорити правду», – каже Леся Гасиджак. На її думку, музей має бути простором, в якому глядач зможе черпати інформацію й сам робити висновки.
