Доступність посилання

ТОП новини

Декомунізація: ідейні битви тривають


Політична карикатура Євгенії Олійник
Політична карикатура Євгенії Олійник

(Рубрика «Точка зору»)

Здавалося б, декомунізація в Україні має підтримуватися інтелектуалами західного світу (крім хіба що лівих радикалів). Проте – ні. Скажімо, Сергій Єкельчик – народжений в Україні канадський історик, автор книг «Stalin’s Empire of Memory. Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination», «Ukraine: Birth of a Modern Nation», «Імперія пам’яті», «The conflict in Ukraine. What everyone needs to know» та інших, заперечує саму сутність декомунізації. «…Декомунізація побудована на фальшивій паралелі між комунізмом та фашизмом. Я не побоюся вжити це радикальне слово «фальшивій», бо насправді не йдеться про ідеологію комунізму Маркса, європейських, американських, чи канадських комуністів. Йдеться насправді про цілком реальний досвід життя у радянській державі Леніна й Сталіна. Це не обов’язково одна й та сама річ. Пам’ятники Марксові стоять у Європі, ніхто їх не зносить. Це в нас треба знищити всі згадки про Маркса та Розу Люксембург… Тут відбувається підміна понять».

Що ж, звинувачення серйозні. Тим більше, що Єкельчик не поодинокий в інвективах такого ґатунку. Втім, подивимося на те, чи справді ідеологія Маркса принципово відрізнялася від практики Леніна й Сталіна та якими словами варто згадувати українцям Розу Люксембург.

Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року
Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року

Сталін лише втілював ідеї «Комуністичного маніфесту»

Заперечувати, що Карл Маркс був неординарний філософ і серйозний дослідник економічних, соціальних і технологічних процесів, як на мене, неможливо. Проте мову Єкельчик веде про інше – про ідеологію Маркса, а ідеологія як така – це система цінностей і принципів, які гуртують великі маси людей і покликані вести їх на практичні дії. Так от, програма дій, що сформульована в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркса й Енгельса, кровожерніша, ніж ідеї «Майн Кампф». Ось які заходи Маркс та Енгельс визначали як «деспотичні втручання у право власності і буржуазні виробничі відносини» та вважали першочерговими: «Експропріація земельної власності і повернення земельної ренти на державні видатки» (що і здійснив Сталін за допомогою колективізації, забравши у селян разом із землею всі доходи і залишивши колгоспникам «галочки»); «конфіскація власності всіх еміґрантів і бунтівників» (як там йшлося у сумнозвісній статті 58 – «десять років без права листування з конфіскацією майна», чи не так?); «утворення промислових армій, особливо для землеробства» (Сталін це реалізував у системі ГУЛАГу й у закріпаченому колгоспно-радгоспному селі); «з’єднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню протилежності між містом і селом» (для цього в СРСР студентів, науковців, інженерів посилали «на картоплю» чи «на кагати», а в Китаї за Мао Цзедуна інтелігенцію відправляли в село «на перевиховання»); «централізація всього транспорту в руках держави» (Сталін спробував було це – і дав задній хід) – і так далі, і таке інше.

А у детальніше виписаних Енгельсом «Принципах комунізму», які стали основою для створення «Маніфесту…», знаходимо ще й «примусові позики» (втілено Сталіним), чи «організацію праці в національних маєтках» (радгоспи в СРСР і держгоспи у Східній Європі. Мета цих акцій названа Енгельсом дуже чітко: «концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін». Ця концентрація і є довершений тоталітаризм, до якого не сягнув Гітлер, хоча йому теж подобалися такі ідеї (читайте фюрерові «Застільні розмови…»).

А тепер звернімося до статей Енгельса, опублікованих у 1848-49 роках у редагованій Марксом «Neue Rheinische Zeitung» («Новій Рейнській газеті»). У статті «Демократичний панславізм» Енгельс пише, що хорвати як нація «за самою природою своєю контрреволюційна», що «крім поляків, росіян і максимум – турецьких слов’ян, жоден слов’янський народ не має майбутнього». А у статті «Боротьба в Угорщині» відверто зазначає, що чекає в разі торжества комунізму на слов’ян, і не лише на них: «…Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні». Тож ніякої «підміни понять» не відбулося: російські більшовики діяли у суворій відповідності до марксистської ідеології, коли проводили колективізацію і розкуркулення, коли депортували поляків УРСР у 1937-38 роках і народи північного Кавказу та Криму у 1944 році, коли запроваджували тотально-планову економіку, карткову систему та пайки…

До речі, американські й канадські комуністи були на утриманні Кремля й сумлінно виконували його команди…

Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року
Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року

Українофобія по-комуністичному

А тепер – слово Розі Люксембург.

«Об’єктивну складність становища більшовики великою мірою самі загострили своїм гаслом, яке поставили в основу своєї політики, так званим правом націй на самовизначення або тим, що насправді ховалось за цією фразою, – державним розвалом Росії… Замість в дусі суто інтернаціональної клясової політики… зубами і кігтями захищати цілісність Російської імперії як території революції, …замість застерегти пролєтарів окраїн від будь-якого сепаратизму як чисто буржуазної пастки і в зародку придушити сепаратистські прагнення залізною рукою, а її застосування в цьому випадку відповідало б справжньому змісту та духу пролєтарської диктатури, вони, навпаки, викликали своїм гаслом смуту серед мас всіх околиць і відкрили простір для демаґоґії буржуазних кляс…

Найкращий доказ, це – Україна, якій судилося відіграти таку фатальну ролю в історії Російської революції. Український націоналізм у Росії був зовсім иншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, не більш ніж просто примхою, кривлянням кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентиків, без будь-яких коренів в економічних, політичних чи духовних відносинах країни, без будь-якої історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, за винятком реакційно-романтичних віршів Шевченка… І цей сміховинний жарт пари університетських професорів і студентів Лєнін і товариші роздмухали своєю доктринерською аґітацією «права на самовизначення аж до тощо» штучно в політичний чинник. Тому, що спочатку було лише жартом, вони надали значимість, аж поки цей жарт не перетворився на цілковиту серйозність, проте не на серйозний національний рух, що він, як і раніше, не має жодного коріння, а на вивіску і стяг для збору контрреволюції!»

І знов-таки, навіть Гітлер урешті-решт визнав право української нації на існування, ба більше – зарахував її – у своєму божевільному світогляді – до «арійської раси». А «полум’яна Роза» до кінця стояла на імперіалістичних позиціях, заперечуючи не тільки існування українців, а й право поляків (в цьому вона зійшлася з фюрером), фінів і латишів на власну державність.

Отож, як мають українці згадувати про Розу Люксембург?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG