(Рубрика «Точка зору»)
Існує проблема, яка перебуває чомусь поза увагою української влади. Принаймні, чиновники вищого рангу не роблять доповідей із цього приводу і не пропонують алгоритму її розв’язання. Натомість недавнє рішення щодо підвищення мінімальних зарплат – як не парадоксально – ризикує дану проблему істотно поглибити. Мова про еміграцію з України.
Трохи статистики
Є свіжі дані Євростату, не оприлюднені, здається, жодним українським ЗМІ. Згідно із ними, у 2015 році громадяни України отримали 449992 дозволи на проживання в країнах Євросоюзу, що становить 19,2% від загального числа. І це є рекордом та вельми сумнівним приводом для втіхи.
Звісно, дозвіл на проживання – це ще не остаточне «до побачення!» Україні. Але вже перший крок до цього. Ризикну припустити, що з тих 500 тисяч українських громадян, які отримали такий дозвіл, лише половина постійно живе в ЄС, пускає коріння та інтегрується у соціум своєї нової батьківщини. Інші нерезиденти бувають там «набігами», переважно у бізнесових справах.
Але мене тривожить інша цифра. Як стверджує Руслан Бортник, директор Українського інституту аналізу та менеджменту політики, якщо донедавна потік коштів, які переказували громадяни України своїм сім’ям з-за кордону, вимірювався у сумі в 7-8 мільярдів доларів на рік, то зараз цей коридор звузився утричі і дорівнює заледве 2,5 мільярдам.
Безумовно, річ не в тому, що українські трудові мігранти розлюбили свої родини. Гадаю, вони просто перемістили їх до себе. Подалі від війни, злиднів та решти негараздів. А це вже дуже тривожний симптом, коли еміграція потроху стає евакуацією. Якщо в країні не лишилося нікого з кревних, зв’язки із нею уриваються остаточно.
Нещодавно соціологічна група «Рейтинг» заміряла емігрантські настрої українців. Результати – невтішні. 30% респондентів хотіли б виїхати за кордон на постійне місце проживання. Серед мотивів такого вчинку домінує: отримання кращих умов життя (53%), бажання забезпечити краще майбутнє для дітей (41%), відсутність гідної роботи в Україні (32%). При цьому для батьків, які мають дітей, забезпечення для них кращого майбутнього є основною причиною (52%) виїзду за кордон.
Втрачаємо середній клас
І ще з приводу дозволу на проживання. Це – це не політичне біженство, для пошукачів якого не важливий майновий статус. Такий дозвіл – спосіб дій для фінансово забезпечених громадян. Адже найпростіший інструмент, який дозволяє претендувати на ВНП – це купівля нерухомості за кордоном. На одному краю відповідної цінової шкали стоїть Туреччина, а на іншому – Іспанія, проте попитом у середнього класу, котрий ще зберігає за собою номінальне українське громадянство, користуються майже всі європейські країни.
Не буду заглиблюватися у даний аспект, лише зазначу, що для отримання дозволу на проживання в Туреччині достатньо купівлі нерухомості будь-якої вартості та форми власності. Пайова частка у «колективно» купленій квартирі підійде також. Таким чином, ціна питання для такого дозволу у цій країні – лише кілька тисяч євро. А далі людина з підприємницькою жилкою, використовуючи надзвичайно вигідні умови кредитування, може розширювати та поліпшувати житлові умови. І навіть стати самостійним гравцем ринку нерухомості. Наступний етап такий: через п’ять років пролонгації дозволу на проживання у Туреччині власник документа може претендувати на повноцінне громадянство.
Тим часом найвищий «прохідний бал» для отримання такої посвідки – в Іспанії. Бізнесмени, націлені на цю країну, вибирають оформлення «золотий візи» або fast track, що передбачає інвестиції в нерухомість на суму понад 500 000 євро. Але це – не єдиний варіант. Власникам більш бюджетної нерухомості необхідно додатково підтвердити свою платоспроможність і отримувати дохід 2130 євро в місяць для покупця і 532 євро для кожного члена його сім’ї.
Вся ця інформація потрібна для усвідомлення того, що під словосполученням «українські заробітчани» на увазі слід мати не лише бідних студентів, котрі їдуть «на яблука» до Польщі. Такий прошарок гастарбайтерів теж має місце, проте він не єдиний і вже далеко не типовий різновид українського емігранта. Коли ж країна втрачає середній клас, залишаючись при незначній жменьці мільйонерів та превалюючій масі злидарів, вона втрачає й надії на майбутнє.
Чому підвищення «мінімалок» – не вирішення проблеми
Проте чи підігріє патріотичні настрої недавнє рішення уряду підняти соцстандарти, почавши з мінімальних зарплат (міністр соцполітики Рева заявляє вже й про можливе підвищення пенсій)?
Наразі Україні, щоб наздогнати найбіднішу країну ЄС за рівнем мінімальної зарплати – Болгарію, необхідно збільшити ВВП мінімум в 2,5 рази. Бо наразі у плані мінімальної зарплати ми в декілька разів відстаємо від найбідніших країн Євросоюзу. А про найбагатші годі й казати. Найвищий рівень «мінімалки» встановлено у Люксембурзі – 1923 євро на місяць. Ще шість країн ЄС (Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Франція) виплачують середньомісячну мінімальну зарплату в межах 1,5 тисячі євро.
На жаль, перспективи поліпшення життя через збільшення «мінімалки» доволі примарні. В бюджеті відсутні кошти на подібну доброчинність, а розрахунок на те, що після зменшення ставки єдиного соціального внеску працедавець отримає стимул для виплати вдвічі більшої платні, – хибний. Бо хоча ставка ЄСВ і була знижена з 38% до 22%, сам внесок лишився недиференційованим. Таким чином, працедавцю вигідніше платити внесок з 1762 гривень зарплати, аніж з 3200.
Щоб вижити за таких умов, малому та середньому бізнесу доведеться або зменшувати кількість зайнятих працівників, або ще глибше заганяти їхню зарплату у «чорний нал», або згортати виробництво та переносити його, приміром, на зарубіжні терени. Хтось неминуче розориться, а хтось просто емігрує. Держава з найбільш високою смертністю у Європі зберігатиме лідерство й за кількістю емігрантів. І це, як видається, є проблемою навіть глибшою та масштабнішою, аніж знаменита українська корупція. Бо може статися так, що долати останню буде просто нікому.
Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
