Доступність посилання

ТОП новини

«Треба нечисть, що шкодить нам, українцям, вигнати» – ветеран Другої світової війни


Петро Дерибон. Фото з особистого архіву
Петро Дерибон. Фото з особистого архіву

Згадується зі шкільних років, як у квітні-травні в школах, гімназіях з’являвся незвичний дзвін – цей металевий дзеленькіт сповіщав про прихід сивих, згорблених, при цьому сильних духом ветеранів Другої світової війни. Їм важливо було школярам розповісти про жахи нацизму, героїзм однополчан, страждання дітей і матерів в окупованих містах і селах. Але тоді літні люди розповідали тільки про голод, холод, знущання, тортури, полон і бої пережиті під час війни між гітлерівцями і Радянським Союзом. Проте ж ці дідусі та бабусі в своїй більшості були жертвами ще однієї війни, так би мовити, «внутрішньої» – сталінської влади проти українського народу. Втім, про це протистояння ветерани раніше ніколи не розповідали дітям на «уроках мужності». Бо страх, посіяний «чорним воронком» у 1930-х роках, назавжди відбився у їхніх серцях. 92-річний Петро Дерибон із Рівного не приховує ненависті до Сталіна та комуністичного режиму. Його родина до насильницької колективізації займалася землеробством.

​«Ми з села Ново-Миропіль, що на Житомирщині. Коли почався голод, я був у другому класі. У нас була військова частина, то я з другом ходив туди помиї брати. І мати кип’ятила ці помиї, а навесні з’явилися листочки – і так ми пережили голод. А брат мій менший у травні квіточок з груші наївся і помер», – згадує з тремтінням у голосі Петро Дерибон.

Через кілька років після Голодомору в насильно створеному радянською владою колгоспі всі працювали немов раби. Якщо бригадиру господарства здавалося, що хтось гальмує виконання плану, то за колгоспником приїжджав «чорний воронок». Так з села Ново-Мирополя забрали назавжди й Федора – батька Петра Дерибона.

Мене відправляли на найтяжчі роботи. Я школу не закінчив, тому що треба було четверо дітей в родині рятувати. Ми бідували, страждали, голодували

«Він був їздовим колгоспником. Тоді виконували сталінський план. Йому говорили: «Ти що так погано працюєш, он скільки ворогів усюди, а ти щось…». Забирали невинних людей і розстрілювали. Розстріляли батька і дядька мого. По його арешті мені довелося натерпітися знущань з боку бригадира колгоспу тощо. Нас зневажали. Мене відправляли на найтяжчі роботи. Ліс возив холодної зими і в полі орав, голодним ходив і на жниварці їздив. Я школу не закінчив, тому що треба було четверо дітей в родині рятувати. Ми бідували, страждали, голодували, в хаті холодно було, тужили за батьком – прокляття тому часу, що був», – плаче Петро Дерибон.

Кримінальне провадження проти Федора Дерибона радянське КДБ закрило лише 1961 року, коли після Хрущовського розвінчання культу Сталіна з виголошенням злочинів Сталіна і Берії почали масово реабілітувати невинно розстріляних людей. А тим часом сім’я Дерибонів нічого не знала про долю батька – боялися навіть цікавитися, бо селом ширилися репресії.

Перед війною 16-річного Петра Дерибона залучили до зведення аеродромів для військових, вочевидь, готуючись до ймовірної війни між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом. Але будівельникам про підготовку летовищ до протистояння комуністів з фашистами тоді ніхто не казав.

«У квітні ми зводили в Новоград-Волинському бойовий аеродром для армії. Потім перейшли зводити аеродром ближче до Києва. Ніхто нічого не говорив про війну, тихо було. І от почалася війна. І аеродроми ці не допомогли і нічого вже не допомогло», – пригадує передвоєнну працю Петро Дерибон.

Ново-Миропіль гітлерівськими військами був захоплений з 6 липня 1941 року до 6 січня 1944 року.

На фронт Петра Дерибона забрали 1944-го після звільнення Житомира. Всю окупацію він прожив у селі.

В 1941 році мене ледь не забрали в полон у Німеччину

«У 1941 році мені пішов 17-й рік, тому мене не мобілізували. Але я 1941 року зводив аеродроми, а потім, коли на початку війни прийшов до Ново-Мирополя, почав копати захисні протитанкові рви побіля річки Случ. В 1941 році мене ледь не забрали в полон у Німеччину. Я мав іти 18 кілометрів до місця збору людей для роботи в Німеччині. А я товаришу Іванові кажу: «Я схожу в туалет». Відійшов подалі у кукурудзу, зняв штани. А сам думаю, чим далі піду, тим краще. Не було нікого хвилин з двадцять – і тоді я хутчіш до лісу. А вночі прийшов додому. Мати перелякалася: «Що ж то буде!». Та вночі мене сховала в яму, що в хліві. А там корова стояла. Накрила мене сіном, настелила гноєм, закрила бронелистом, який я приніс ще раніше. І я три дні сидів у тій ямі, у фундаменті була малесенька дірочка, щоб хоч трохи проникав туди світ і було повітря. Мати туди мені совала хліба. Я там був замурований, без води три дні. І ноги крутило, і руки крутило. А на четвертий день мені мати сказала, що партизани фабрику спалили в Мирополі. Як спалили фабрику, то у мене дух піднявся і я звідти вийшов. Пішов працювати в колгосп, ніхто мені нічого не сказав», – згадує перші дні війни Петро Дерибон.

Ветеран під час Другої світової війни отримав кілька поранень, він має інвалідність. А починав молодий піхотинець Петро свій військовий шлях з третім білоруським фронтом, а після поранення продовжив визволяти землю від нацистів з другим білоруським фронтом. Рядовий Дерибон пройшов Білорусь, Литву, Польщу, перемогу зустрічав в окопах під Берліном.

Нас били і душили танками, в упор розстрілювали – гарматне м’ясо, холодні та голодні

«Жодного разу не був на танку – завжди у піхоті. У німців були і панцерники, і артилерія, яка їх прикривала. І вони таким чином розчищали собі дорогу. Нас били і душили танками, в упор розстрілювали – гарматне м’ясо, холодні та голодні. Я вважаю, що вижив тільки через долю таку Божу, тільки так», – згадує важкі роки Петро Дерибон.

Після офіційної капітуляції німецько-фашистських військ та святкування Дня перемоги солдата Дерибона залишили на службі у військовій комендатурі в Німеччині на підконтрольній Радянському Союзу території. Він брав участь у передачі СРСР радянських військовополонених, що були в рабстві в німецьких сім’ях та працювали на заводах.

Тепер, оглядаючись на страждання минулого, жаліється, що у сьогоднішній Україні «визволителям від нацистської орди непереливки», вони ледь-ледь дотягують до наступної пенсії, і згадує як німецький уряд виплачував компенсацію за нанесене страждання військовополоненим.

Підполковник Петро Дерибон із 30-річним досвідом служби в Збройних силах України визнає, що ніхто і ніколи не дивився в бік Росії як на потенційного противника. При цьому він наголошує, «історично складається так, що Росія є державою-загарбником».

В ці пам’ятні дні Петрові Дерибону не надто легко на душі, бо ж в Україні триває війна. Болю діду додає той факт, що з війною прийшла держава, з армійцями якої він воював пліч-о-пліч, ділили спільно шмат хліба, а тепер росіяни називають українців «фашистами».

Українську землю потрібно захищати і любити! Але треба нечисть, що шкодить нам, українцям, вигнати

«Українську землю потрібно захищати і любити! Але треба нечисть, що шкодить нам, українцям, вигнати», – звертається до воїнів, що чатують на Донбасі, їхній старший колега – 92-річний ветеран Другої світової війни, підполковник Збройних сил України, дитина репресованого батька під час сталінського терору Петро Дерибон.

Докладно слухайте історію Петра Дерибона в аудіоподкасті «Радиво». В програмі звучатимуть архівні записи радянського радіо 1930-40-х років.

«Радиво» – програма про незвичайних-звичайних українців. Звучить щосуботи о 17:08 в ефірі радіо «Ера-FM» та в аудіоподкастах на сайті Радіо Свобода.

Розповідайте програмі «Радиво» про себе, своїх друзів і колег, які мають цікаві ідеї, проекти, зрештою не стоять на місці, а повсякчас розвиваються: Vol.noskov@gmail.com

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG