Чимало поранених бійців після одужання хочуть повернутись у зону бойових дій

Львів – Протягом двох тижнів до Львова з Дніпра спеціальним бортом військово-медичної авіації прибули понад 20 поранених бійців у зоні бойових дій на Донбасі. Спершу військовослужбовці отримали медичну допомогу в Дніпровському військовому госпіталі, а у Львові вони проходять реабілітацію і повторні операції. У якому стані перебувають бійці, яку потребують допомогу? Дізнавалось Радіо Свобода.

​

Майже всі палати у військовому госпіталі Львова заповнені. У шпитальних коридорах – бійці в інвалідних візках, на милицях, з перев’язаними головами, руками, ногами. Це – цілком інший світ і атмосфера, аніж поза територією госпіталю.

В одній із палат лежить 19- річний Ярослав Чабан із Черкащини. Він очікує на наступну операцію і трішки хвилюється, чи згинатиметься його нога. Бо військовослужбовець-контрактник мріє повернутись на Донбас у свою бригаду. 28 квітня о 8-й ранку неподалік від Красногорівки разом із побратимами потрапив під мінометний обстріл, розповідає він. Один боєць загинув на місці, другий помер через тиждень у лікарні, а ще двоє, серед них і Ярослав, були поранені. Ярослав отримав поранення руки, ноги, більшість осколків лікарі вийняли, але ще залишились над оком, в руці, під серцем. Найскладніша ситуація із коліном.

«Ми цього обстрілу не очікували. Зранку була тиша. Був на відкритому просторі, кілька секунд – і вже лежав у крові. Навіть не міг подумати, бо зазвичай мінометами стріляють пізніше, а автомати, кулемети чути завжди. А це було, як добрий день. Перебита кістка бедра, плече, видалили частину колінної чашки. Руку відчуваю, ногу теж», – говорить боєць.

Ярослав Чабан розповів, що противник стріляв із мінометів різного калібру, зенітних установок, гранатометів і стрілецької зброї з боку населеного пункту Старомихайлівка, що на тимчасово непідконтрольній Україні території. 20 мін у той день розірвались на українських позиціях, за даними українських військових. Після навчання у будівельному ліцеї Ярослав підписав контракт із ЗСУ, пройшов два місяці підготовки і вже у січні 2016 року став військовослужбовцем 92-ї механізованої бригади.

«Яке фінансове забезпечення тоді? У 2015-му про це ніхто не думав. Тягнуло мене туди і все. Вдома нікого не питав. Я потрапив, практично всі тоді були мобілізовані. Називають мене «студент», дружній колектив. Там все по-іншому, життя не таке чудове, як видається. Але там простіше. Коли приїжджаєш, наприклад, у відпустку, перші 10 днів – і вже назад хочеться, хлопців побачити. Тягне, звикаєш, паралельний світ. Регулярні підрозділи російських військ там є, бачиш у бінокль ворога, на них нема розпізнавальних шевронів», – говорить боєць.

У рік близько 450 бійців проходять реабілітацію у госпіталі

У Військово-медичний клінічний центр Західного регіону у Львові постійно привозять поранених бійців із харківського і дніпровського госпіталів, де вони пройшли лікування. У Львові оперують, продовжують відновлювальне лікування, сюди приїжджають західні медики і консультують українських колег, а також бійців скеровують на протезування.

«Це – люди, які отримали поранення середньої важкості, серед них є зі складними випадками. Вони тут лікуватимуться, а потім, залежно від медичних показників, стаціонарно проходитимуть реабілітацію чи за місцем проживання. Тут працює «Волонтерська сотня», в них бійці можуть взяти щось додаткове з їжі чи одягу, але у нас працює кухня, і щодня годуємо бійців, відповідно до різних раціонів», – каже Віктор Пантюшний, заступник начальник Військово-медичного центру Західного регіону по роботі з особовим складом.

У рік у львівському госпіталі у відділенні реабілітації проходять лікування близько 450 військовослужбовців. У середньому курс триває два тижні і на одного пацієнта у день витрачається 474 гривні. З людиною працює 3-4 фахівці, для порівняння, за кордоном удвічі більше. Водночас приватні реабілітаційні центри в Україні для бійців фінансово недоступні, тому волонтери, якщо є необхідність у такій відновлювальній медицині, допомагають шукати гроші.

Кожен із поранених бійців має власну історію війни. 54-річний Віктор Сорока підписав контракт на 3 роки. Рівно місяць служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді, на ділянці Павлопіль-Широкине отримав осколочні поранення у ногу.

«Поранено праву ногу, роздроблена кістка, проблема з коліном. Був я лише поранений, не повезло. В окопі раніше не діставало, а тут. Обстрілювали там кожні 3-4 години. Вдень під час перемир’я – тихо, а вночі починають. Лізуть і лізуть вони, тому вирішив піти служити», – каже Віктор Сорока з Кропивницького.

Він має військовий досвід, два роки служив в Афганістані, але не думав, що в Україні воюватиме. «Це – різні війни, у самій тактиці, тут слов’яни воюють між собою. Не думав, що таке буде».

Понад рік під час мобілізації воював на Донбасі 30-річний Андрій Погончук із Львівщини, і кулі тоді його оминали. А ось підписав контракт, прослужив лише тиждень і разом із 15 побратимами 128-ї піхотної бригади отримав численні опіки тіла. Андрій пішов служити одразу після загибелі брата Олега Погончука в Дебальцеві 1 серпня 2015 року.

«Головне тепер правильно розробити ногу, щоб не було рубців під ногою. Я б ще пішов служити. Це коли прийшов додому, на дембель, по мобілізації не міг ні з ким спілкуватись, кожен говорить про своє, він не може мене зрозуміти, а я його. Потім звик, але було мені комфортніше на війні. Піски, Водяне, Карлівка – це всі мої позиції були», – говорить Андрій Погончук.

Поранені бійці розповіли, що мають всі необхідні ліки і продукти, що волонтери навідуються до них щодня і цікавляться їхнім здоров’ям і потребами. Мріють лише швидше одужати.