Цього року Україна побачить антологію письменників Донбасу під назвою «Порода». Це твори поетів та прозаїків, які народилися в Луганській та Донецькій областях або розпочали там свою літературну діяльність. Любов Якимчук – поетеса, яка народилася на Луганщині. Її збірка віршів «Абрикоси Донбасу» потрапила до списку найкращих книг десятиріччя, а саму авторку в 2015 році журнал «Новое время» назвав однією зі ста найвпливовіших людей культури.
– У цьому році письменники Донбасу презентують антологію «Порода». Які Ваші твори прочитаємо на її сторінках?
Значна частина книги стосується якраз воєнних подій і того, як переживають їх люди. Це багато в чому автобіографічна історія, пов’язана з моєю родиною, яка звідти виїхала
– Були відібрані твори, що стосуються воєнних подій в Україні, війни на Донбасі. Оскільки я родом з цього регіону, звісно, не могла обійти цієї теми в своїх текстах. Значна частина книги стосується якраз воєнних подій і того, як переживають їх люди. Власне, це багато в чому автобіографічна історія, пов’язана з моєю родиною, яка звідти виїхала. В антології будуть вірші із книжки «Абрикоси Донбасу», точніше – циклу «Розкладання».
– Вашу збірку «Абрикоси Донбасу» читачі обрали до списку найкращих книг десятиріччя. Про що вона?
Працювала зі словом «Донбас», щоб змінити його значення й показати живих людей в цих умовах – шахтарів, працівниць вуглепереробних фабрик
– Назва походить від поеми «Абрикоси Донбасу», яка була написана ще за два роки до війни. Я її писала для того, щоб показати емоції людей, щоб асоціювати людей, справжніх, живих, зі словом «Донбас», яке сприймається якось надто механічно. Тобто в нас ще до війни виникали технологічні, промислові асоціації, пов’язані з вугільною або з металургійною промисловістю. І я працювала зі словом «Донбас», щоб змінити його значення й показати живих людей в цих умовах – шахтарів, працівниць вуглепереробних фабрик тощо. І епіграф до цієї поеми: «Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія». Тобто абрикоси ще тоді, до війни, були таким маркером, який позначав українські землі. І на кордоні з Росією ці просто посадки диких абрикосів зникають, за кордоном ростуть уже зовсім інші дерева.
– В одному з інтерв’ю, ви казали, що «Абрикоси Донбасу», це відповідь Юрію Андруховичу…
«Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія». Абрикоси ще тоді, до війни, були таким маркером, який позначає українські землі. І на кордоні з Росією посадки диких абрикосів зникають
– Він своєю фразою про «дати можливість від’єднатися» Донбасу і Криму мене мотивував написати цей текст. У кінці моєї поеми стоїть присвята – «Для Ю.А.». Але не Андруховичем єдиним.
Мене турбувало те, що західна частина України дуже добре представлена в літературних текстах: прописана, створені її міфи. Водночас Східна Україна у сучасній літературі взагалі зображена погано. Сюди можна було включати хіба деякі твори Сергія Жадана – кілька віршів і роман «Ворошиловград». Є ще кілька російськомовних письменників досить потужних, як Володимир Рафєєнко або Олена Стяжкіна, які пишуть про Донецьк. Але цього замало. І прописувати східну частину України в літературі було потрібно.
Ну, і Юрій Андрухович мене роздратував. Саме роздратував, бо в мене немає натхнення. Часто письменників питають про те, звідки вони «черпають натхнення». У мене це не натхнення. Часто процес письма починається з роздратування, з якоїсь такої примітивної злості. Ти злостишся і починаєш щось писати, і щось комусь доводити, хоч довести нікому нічого не можливо – і ми це знаємо, дорослі люди мало здатні кардинально змінювати свою думку. І ти тут, як дитина, зі своїм текстом. А часом починаєш писати з якоїсь потужної позитивної емоції, але і в ній має бути певний конфлікт. Та коли йдеться про драматургію літературного тексту, йдеться саме про таке роздратування, яким я завдячую в даному випадку Юрію Андруховичу, який мене тоді дуже засмутив і здивував.
Західна частина України дуже добре представлена в літературних текстах: прописана, створені її міфи. Водночас Східна Україна у сучасній літературі взагалі зображена погано
– А яка була його реакція?
– На книжку? Юрій Ігорович дуже стримано реагує на такі речі. Особливо нічого не коментував. Просто написав, що отримав книжку, яку я йому надіслала поштою, «у найкращому вигляді».
– Вірші з цієї збірки переклали десятьма мовами. Чи вдалося «достукатися» до читача, котрий поза межами України? Чи змогли Ви пояснити йому, що відбувається на Донбасі?
– Зараз уже, мабуть, трохи більше мов. У різних країнах по-різному сприймають ці твори. Я брала участь у закордонних публічних заходах і мала нагоду це перевірити. Наприклад, є вірш з таким рядком «Що думає моя сестра про свого хлопця, який раніше був моїм». Це вірш на воєнну тематику. Ідеться про прослуховування телефонних розмов. Цей рядок про сестру дуже веселив шведів. А наприкінці вірша вони були дуже засмучені, а потім підходили обійматися. Шведи взагалі дуже полюбляють обійматися.
Вірші дають змогу показати емоції, асоційовані з тим, що в нас відбувається, почати говорити про війну
Через культурний контекст кожен сприймає це по-різному. Але також важливо, що вірші дають змогу показати емоції, асоційовані з тим, що в нас відбувається, почати говорити про війну.
Я цю книжку також презентувала в США та Канаді в рамках «Contemporary Ukrainian Literature Series» Колумбійського університету і Центру Вільсона, до яких долучилися інші університети. І в цій тритижневій поїздці мала нагоду порівняти й зрозуміти, що в Канаді більше обізнані з українською політичною ситуацією. А от американці знають про це менше, тому треба говорити більше.
На презентацію в Нью-Йорку прийшов один хлопець із георгіївською стрічкою. Він хотів почути, що я розчарувалась у Майдані після початку війни. Моя гіпотетична відповідь була закладена в його запитанні, він мене підштовхував на неї. Але я це зрозуміла й проговорила просто ті проблеми, які його турбують.
Є люди, які переконані, з певних причин, що в нас іде «громадянська війна в Україні», і, на жаль, не знають про російську агресію на наших територіях – у Криму й на Донбасі.
– Ви починали писати вірші російською мовою, потім перешли на українську. Що стало поштовхом?
– Уся справа в матеріалі – українська мова як матеріал мені підходить більше, мені з нею цікавіше працювати.
Відтоді в мене таке враження, що коли я щось намагаюсь написати російською, це не я. Я не звучу російською природньо
Перші два мої вірші в мої дев’ять років справді були написані російською. Це логічно: я виросла в російськомовному регіоні. Про ці вірші мій тато тоді сказав: «Це ти в когось вкрала. Не може бути, щоб ти так гарно, складно, правильно це все написала». І відтоді в мене таке враження, що коли я щось намагаюсь написати російською, це не я. Я не звучу російською природньо.
Окрім того, мова, якою говорять на сході України і яку начебто називають російською, це ж насправді південно-східний діалект української мови. Це вам підтвердять діалектологи. І якщо говорити про фонетику та про граматику, то це дійсно українська. Голосні по-інакшому звучать в українській і російській мові, тобто мають різне піднесення – це не для всіх очевидно. Але є більш очевидні речі, як звуки «г» та «ґ», які в нас плутають. А якщо говорити про ритмомелодику, то російська музично на слух звучить геть інакше, ніж російська на Сході.
Можна наводити безліч прикладів. І тому мій шлях був шляхом меншого опору – українська давалася легше, вона виглядала привабливою для того, щоб нею писати літературні тексти.
– Не обурював стереотип: на Луганщині завжди спілкувалися російською мовою, українську мову там не знають і не розуміють?
За мову мені приписували якийсь такий ще додатковий «плюсик» – що я от така чемна патріотка зі Сходу й пишу українською
– Завжди доводилося ледь не виправдовуватися, що пишу українською. За мову мені приписували якийсь такий ще додатковий «плюсик» – що я от така чемна патріотка зі Сходу й пишу українською. Але це не має стосунку до патріотизму, і мені не потрібні ці плюси.
Мова – це для мене не ідеологічна належність, а інструмент у моїй роботі. І мені цікавіше, коли мене оцінюють як автора, а не за вибір мови. Хоча, з іншого боку, через тодішній юнацьким максималізм я була якимось таким борцем. Мені здавалося, що маю наголошувати, звідки я, щоб не було цих стереотипів щодо вихідців зі сходу. Усім розказувала, що не всюди на Луганщині говорять лише російською мовою – на півночі Луганська говорять українською.
– Як змінилася Ваша поезія за час воєнного конфлікту на сході України?
Герої в українській літературі – це сильні люди, які борються, але терплять поразку, і через це помирають. Я б хотіла змінювати цей дискурс і давати позитивніші історії та емоції
– Пару років я працювала з воєнною темою, і зараз на якийсь час, принаймні в поезії, від неї відійшла. Хоча потроху починаю робити одну велику прозу, в якій буде ця тематика війни. За цей час у мене змінилося уявлення про те, якою має бути поезія. Наприклад, вона не може бути надто кучерявою. Я її відчищала, забирала метафори, непотрібні порівняння, робила текст стерильнішим, фактажнішим. Бо література мусила конкурувати з дійсністю, а якщо дійсність така жорстока, якщо йде війна, то художньо перебільшувати її не надто доречно. Коли я це реалізувала в «Абрикосах Донбасу», то й від цього відійшла.
Тепер я думаю про те, що в нас проблема з героями. Герої в українській літературі – це сильні люди, які борються, але терплять поразку, і через це помирають. Говорила про це з одним психологом, який готує добровольців на війну. Якщо подивитися на цих хлопців, то це люди мотивовані, вони йдуть захищати свою Батьківщину, але йдуть передусім для того, щоб померти за неї. Вони так про це і говорять «щоб померти». Але це неправильно. І цей психолог працює з тим, щоб вони йшли туди, щоб перемогти і вижити. Власне, я вважаю, що з цим, зокрема, і має працювати і література – якщо захоче, звісно.
Власне, я б хотіла змінювати цей дискурс: тривожний, воєнний, жахливий, де історії закінчуються всі дуже погано, – і давати позитивні історії та емоції. Якщо говорити про поезію, то я зараз дуже багато пишу про любов – такою буде наступна книжка. У деяких віршах любов буде зображена на тлі війни. Утім, особисті позитивні переживання персонажів у ній важливіші, ніж війна з її страхіттями. Це мій спосіб віддалитися від війни і вийти з постійного стану тривожності.
– Чи відвідуєте Ви зараз Донбас?
– Лише український Донбас.Окупований не відвідую і не прагну. Щоб залишитися в нормальному, здоровому стані і не отримати якусь психічну хворобу, я вибудувала умовну стіну з тими краями. Бо спочатку я заздрила тому бойовику, який живе в домі, в якому виросла, що він спить на ліжку моїх батьків. Тепер я вже змирилася з тим, що це втрачений простір мого дитинства та юності.
Але мої родичі підтримують спілкування зі своїми знайомими. Мені відомо, що там людей уже не турбують політичні теми, бо вони зайняті виживанням. Це пов’язано із браком харчів, із жахливою медициною, із неможливістю пересуватися.
– Чи вірите в примирення та все ж таки повернення тих територій до України?
– Не вірю, якщо говорити про віру, а також, якщо думати раціонально, то не думаю, що так станеться. Якщо ще рік тому я могла говорити про те, що території звільнять і все повернеться на круги своя, то тепер думаю, що так не буде. Вважаю, що це втрачені території. Цей конфлікт триває і буде «заморожений».
Але було б добре, якби існувала така програма, яка б дозволила тим, кого ще можна врятувати й вивезти, це зробити. І мінімально забезпечити їхнє існування тут. Але на державу в мене надій немає, а ті чотириста гривень, які вони виплачують переселеним особам, це смішно. Тому треба витягати звідти кожну окрему людину, а не заохочувати людей там залишатися, тому що це небезпечно з багатьох причин. Багато наших знайомих у сорокарічному віці раптом отримали якісь хвороби й померли. Тому я вважаю, що звідти тим, хто може це зробити, слід втікати.
– Поговоримо ще про творчі плани. Скажіть, чи є зараз якісь поетичні проекти, що плануєте?
– Зараз ми готуємо проект з вокалісткою Олесею Здоровецькою. Це музично-поетичний проект. Олеся останні років десять мешкає в Дубліні, тому для репетицій важко знаходити час. Коли вона прилітала у столицю, ми мали з нею серію репетицій у роботі над проектом «Про таких кажуть: голі». Ми випрацьовуємо свій, відмінний від того, що є в музико-поезії, підхід.
Ідеться про те, щоб Олеся не створювала музику за мотивами моїх віршів, ніби наздоганяючи мої вже написані тексти, а була поряд зі мною, щоб ми разом вокалізували готові вже вірші. Це буде повноцінне існування двох голосів з мінімумом музичних звуків. Будуть деякі документальні речі, окремо записані для цього проекту. Загалом це такий мінімалістичний проект, у якому Олеся попросила мене також експериментувати з голосом, тобто в ньому ми справді нічим не прикриті, ні за чим не ховаємося – справді голі.
ПОСЛЕДНИЙ ВЫПУСК РАДИО ДОНБАСС.РЕАЛИИ:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)
