Київ – Понад півтисячі медійників убили за останні п’ять років, за підрахунками ЮНЕСКО. Неурядова організація «Комітет захисту журналістів» опублікувала черговий «Глобальний індекс безкарності», який очолили Сомалі, Сирія та Ірак. Сусідня Росія посіла 9 місце. Україна у переліку із 12 держав, які не забезпечують ефективного розслідування таких злочинів, не фігурує. Водночас «Інститут масової інформації» тільки цього року задокументував 24 випадки побиття та 31 випадок залякування журналістів в Україні. Наскільки безпечною для журналістів вважається Україна, Радіо Свобода розпитало у міжнародного експерта зі свободи вираження поглядів, свободи медіа та медіа-регулювання Джоана Барати Міра:
– Я помічаю два паралельні тренди. З одного боку, ми бачимо готовність міжнародних організацій і таких установ як Рада Європи, ООН та інші ухвалювати декларації, резолюції та інші документи, які, скажімо так, підтримують безпеку журналістів та визначають шляхи їхнього захисту.
Безпека журналістів продовжує погіршуватись, особливо у зонах конфлікту, але не тільки
Але з іншого боку, ми паралельно бачимо, що ці документи зазвичай не імплементуються керівництвом держав. Тож безпека журналістів продовжує погіршуватись, особливо у зонах конфлікту, але не тільки. У мирних країнах так само ідея, що журналіст має свободу повідомляти, досі не вкладається у голови політиків.
– Що ви могли б сказати про українську ситуацію в цьому ключі?
– Очевидно, що журналісти не перебувають у безпеці у деяких регіонах України. Ми бачили багато випадків агресії проти медійників: на журналістів нападали, журналістів вбивали – навіть поза зоною, де безпосередньо триває збройний конфлікт. І єдине, що я тут можу сказати, це те, що ті, хто має владу і ухвалює рішення, мають бути свідомими і вживати кращих заходів для безпеки журналістів.
– Але що влада конкретно може зробити?
Захист журналістів не очолює список пріоритетів політиків
– Я думаю, йдеться не тільки про якісь спеціальні заходи. Якщо подивитись документи, які розробила Рада Європи, то там прописані зміни до законодавчої бази, створення нових інституцій, що відповідають за посилення безпеки журналістів. Але для цього всього потрібна політична воля, реальна політична воля забезпечити медійників необхідним захистом. Це те, чого немає, захист журналістів не очолює список пріоритетів політиків.
– Ви взяли участь у дискусії в рамках National media talk щодо перспектив суспільного телебачення в Україні. Як Ви оцінюєте перші результати реформи?
– Я можу сказати, що ми рухаємось у правильному напрямку, але ще досить багато чого потрібно зробити. На мою думку, український суспільний мовник мусить мати захищене фінансування, мусить мати достатнє фінансування.
Мають бути усунені зв’язки і структури, які дозволяють державі контролювати суспільного мовника
Я також думаю, що вся інституція мусить бути посилена, тобто ми повинні впевнитись, що дії суспільного мовлення контролює незалежний регулятор, а фінансування, як я сказав, побудоване таким чином, щоб не перешкоджати незалежності суспільного мовлення. І, звісно, мають бути усунені зв’язки і структури, які дозволяють державі контролювати суспільного мовника.
Але хорошою новиною я вважаю сам початок цього процесу, і після почутого на згаданій вами дискусії, я зробив висновок, що він рухається у правильному напрямку.
– Який, можливо, іноземний досвід був би корисним для України, на Ваш погляд?
– Складно говорити про якісь приклади, тому що кожна країна має свою історію, і свій культурний бекграунд. Звісно, дуже просто сказати – BBC. Але історія та культурне тло Великої Британії зовсім не схожі на українські.
Мені здається, Україна має вивчати досвід країн її регіону, співпрацювати з ними, але у результаті вона повинна розробити свою власну особливу модель. Немає сенсу копіювати інші моделі, базові принципи вже описані у міжнародних журналістських стандартах, а далі Україні потрібно адаптувати їх до своїх реалій.
