Дев’ятого січня виповнюється 95 років від дня народження Сергія Параджанова. Сайт «Настоящее время» – проект Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – публікує документи КДБ зі згадуванням невгодного радянській владі режисера, знайдені в архіві Служби безпеки України.

Вперше Параджанов привернув увагу чекістів ще в 1950-х роках – тобто на зорі режисерської кар’єри, після переїзду з Тбілісі до Києва.

«З його боку фіксувалися наклепницькі судження про «утиск свободи творення», про «партзамовлення в мистецтві», – пізніше писали в КДБ про ті часи.

Фільм «Тіні забутих предків», що вийшов у 1965 році, приніс Параджанову визнання в СРСР і за його межами. А разом із ним – і пильну увагу влади до автора, чия інакшість надто контрастувала з радянською дійсністю.

«Тіні» й особисто Параджанова критикували не тільки за відсутність драматургії, «зв’язку минулого зі сьогоденням» і брак «соціального моменту». Режисера стрічки, що вийшла без російськомовного дубляжу, звинувачували в «надмірному етнографізмі» і підозрювали в симпатіях до українського націоналізму, якраз коли нова хвиля боротьби з «цим явищем» набирала обертів.

Протягом наступного десятиліття, коли Параджанов жив в Україні, ім’я режисера час від часу згадувалося в повідомленнях керівництва республіканського КДБ, адресованих першому секретареві Компартії України, керівникові Української радянської республіки (спочатку – Петрові Шелесту, пізніше – Володимирові Щербицькому).

«Червоні комісари» і «твердоголові»

Саме після тріумфу «Тіней», як стверджували КДБісти, режисер «став поводити себе більш розкуто, неодноразово заявляв, що по-справжньому можуть оцінити його мистецтво тільки на Заході, а не в СРСР».

«Я перший, хто підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надухмянених «Червоною Москвою», «Я перший вирив могилу соцреалізмові своїми фільмами» – ці слова Параджанова, сповнені самомилування і презирства до офіційної культурної політики, виходили за коло його спілкування і долучалися до справи.

Діставалося від успішного режисера не тільки «червоним комісарам кінематографу», а й компартії загалом. «Як тобі йдеться, хлопчику? Я тобі подарую шаблю, хочеш? Велику таку шаблю подарую, будеш убивати нею комуністів!» – так він звертався до сина свого знайомого.

Схоже, Параджанова не надто хвилювало те, що його сміливі висловлювання передадуть «куди слід» – він, навпаки, нерідко свідомо наражався на проблеми. У 1968 році на надіслану видавництвом «Радянська енциклопедія» замітку про свою творчість він відповів листом, в якому, зокрема, вимагав: «Будь ласка, повідомте Вашим читачам, що я помер в 1968 році через геноцидну політику Радянської влади».

У списку гріхів режисера виявилися і підписи під колективними листами на захист політв’язнів – українських і не тільки. При цьому він, із бравадою, іноді вимагав в ініціаторів, щоб його підпис стояв першим.

Автором одного з таких листів був відомий дисидент, автор памфлету, який набув розголосу в ті роки, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – Іван Дзюба. Його дружба з Параджановим регулярно згадується на сторінках документів спецслужби.

Під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», після виступу Параджанова, Дзюба (разом із В’ячеславом Чорноволом і Василем Стусом) влаштував одну з найвідоміших акцій українських «шістдесятників» – піднявся на сцену і виступив із промовою проти арештів української інтелігенції. Режисер про запланований виступ не знав, але пізніше поставився до нього схвально.

У 1972 році Дзюбу заарештували. Режисер планував організувати кампанію за звільнення дисидента та інших політв’язнів, матеріально підтримував його сім’ю, доповідали співробітники КДБ.

Про ті дні згадує Марта Дзюба – дружина і соратниця дисидента: «Не думаю, що він планував організовувати масову кампанію протесту – скоріш за все, це вигадка КДБ. Але мене він, звичайно, підтримував. У першу чергу, морально. Що стосується матеріальної допомоги – він сам нічого не мав і часто ходив голодний. Але у нього була хороша знайома Муся – директриса магазину «Сири» на Хрещатику. Завдяки їй Сергій діставав ковбасу, сир, масло екстра-класу і приносив мені для передачок Іванові. Грошей за це він, звичайно ж, не брав».

Серед молодших колег, які потрапили під «згубний вплив», у документах згадується Юрій Іллєнко, який брав участь у зйомках «Тіней» як оператор.

Ось один із епізодів, зафіксованих КДБ. У липні 1971 на черговому пленумі Спілки кінематографістів України з різко опозиційними промовами виступили двоє з трьохсот делегатів: Параджанов та Іллєнко.

Перший «у грубих, істеричних тонах» заявив, що йому заважають працювати, повертаючи його сценарії – наприклад, «Інтермеццо». Режисер дозволив собі емоційні випади в бік колег – назвав кілька фільмів, у тому числі оскароносну стрічку «Війна і мир» Сергія Бондарчука, «професійним шлюбом» і «макулатурою». Він також припустив, що його вчителі, покійні українські режисери Ігор Савченко та Олександр Довженко, у той час теж залишилися б в Україні без роботи.

Іллєнко підтримав старшого товариша: «товстоголові затискають цей талант».

«Виступи Іллєнка та Параджанова були зустрінуті присутніми спокійно, багато заяв останнього – іронічні, однак гідної одповіді ніхто з учасників Пленуму їм не дав», – наголошує автор документа.

Син Юрія Іллєнка, народний депутат Андрій Іллєнко розповідає, що батько, який помер у 2010 році, часто згадував про дружбу і роботу з Параджановим. Відносини двох кінематографістів не завжди були рівними – часто вони псувалися через творчі розбіжності. Так вийшло і в перебігу зйомок «Тіней» – оператор навіть викликав режисера на дуель на гуцульських пістолях (за легендою, міст, на якому збиралися битися чоловіки, звалився, і дуель зірвалася).

Пізніше, наприкінці 80-х, Іллєнко випустив фільм «Лебедине озеро. Зона», заснований на тюремних спогадах Параджанова.

Квиток в один кінець

Не меншою мірою, ніж «негативний вплив» на працівників кіностудії, співробітників КДБ турбувало спілкування режисера з іноземцями, яким він «повідомляв тенденційну інформацію про радянське мистецтво».

Югославським гостям на зйомках режисер показав реквізитні кайдани, пояснивши: «Це така річ, яку застосовують у нас під час виборів до Рад».

А німців із ФРН він шокував заявою: «Мао Цзедун прийшов до неофашизму! Ми прийшли до неофашизму! Ми до свого п’ятдесятиліття прийшли до фашизму!.. Я – результат фашистської теорії в мистецтві». В матеріалах справи ці цитати подаються як «ославлення фашизму», а в більш пізньому документі, навпаки, стверджується, що режисер називав себе жертвою фашистського радянського режиму.

Після виходу «Тіней» у студії обговорювали майбутню поїздку знімальної групи в Париж. Параджанов зажадав квиток тільки в один бік.

Якійсь француженці, яка приїхала в Москву, режисер нібито пропонував вступити у фіктивний шлюб для виїзду за кордон – спочатку до Парижа, потім до Бельгії. Він пояснив іноземці, що не знаходить взаєморозуміння з комуністами.

Кожен «неповерненець», особливо відомий, ставав головним болем для КДБ. Але слова про квиток в один кінець були кинуті зопалу після того, як Параджанова не пустили за кордон, пояснює дослідниця творчості режисера, куратор проекту «Параджанов-Арт» Олена Оганесян: «Це була чергова балаканина, протест «скривдженого хлопчика». Але в КДБ це все, схоже, сприйняли серйозно».

Параджанов взагалі славився пристрастю до різноманітних небилиць і містифікацій, які найчастіше продукувались просто з любові до мистецтва.

Одну з таких історій згадує Марта Дзюба: «Коли приїжджав Де Ґолль у Київ (візит президента Франції в 1966 році – ред.) , Параджанов розповідав, як він його у себе вдома приймав, чим пригощав, яке вино давав. Він так правдоподібно розповідав, що я повірила. Ми від нього виходимо, і я кажу: «Іване, а як же охорона [Де Ґолля]». Він наді мною сміється, а я повірила».

Деякі співробітники кіностудії Довженка вважали (і ділилися цими міркуваннями), що «зрадницькі і антирадянські висловлювання Параджанова є проявами політичної неграмотності, розпущеності, легковажності, прагнення будь-якою ціною домогтися популярності, звернути на себе увагу».

Іншою причиною витівок режисера могли бути проблеми з психікою, припускали в КДБ.

Ті, хто бував удома у Параджанова в Києві, згадують його як надзвичайно гостинного господаря, який перетворював пересічну гулянку в уміло зрежисоване дійство. Знайомі згадують, що сусіди не мали нічого проти сотень відвідувачів, розстелених просто в під’їзді килимів і вина, яке ллється рікою. Але є й інший погляд: «Багато хто з числа працівників студії характеризують його як особистість, морально розкладену, яка перетворила своє помешкання в місце зборищ усякого штибу сумнівних осіб, які пиячать, займаються розпустою, спекуляцією, політично шкідливими, а часом і антирадянськими розмовами».

Стежили в КДБ і за здоров’ям режисера: в довідці про Параджанова за грудень 1971 року повідомлялося, що той лікувався від венеричного захворювання.

Зниклі ікони

Не могло не привернути увагу органів і таке: «За наявними даними, Параджанов займається скупкою та перепродажем іноземних товарів, старовинних ікон, антикварних предметів. У 1964 році, перебуваючи на зйомці фільму в Закарпатті, скуповував у селах старовинні ікони і реалізував їх у м. Тбілісі».

Теми дисидентів і торгівлі антикваріатом переплелися в одній історії, яку режисер дуже важко переживав. У 1963 році, під час зйомок «Тіней забутих предків», Параджанов узяв у церкві села Космач Івано-Франківської області іконостас XVIII століття. Реліквію мали використовувати як реквізит для зйомок у Києві, а потім мали повернути. Але адміністрація кіностудії розпорядилася інакше: іконостас передали на зберігання в київський Музей українського мистецтва.

Рішення пояснювали незадовільним станом храму в Космачі – у будинку, побудованому ватажком опришків (рух проти кріпосного права в XV–XIX століттях – ред.) Олексою Довбушем, прогнив дах, який міг упасти, знищивши ікони.

Жителі села обурювалися і вимагали повернення святині. Крайнім виявився Параджанов – режисера звинувачували в тому, що він особисто присвоїв іконостас для продажу. Як згадують близькі люди, Параджанов домагався повернення раритету назад у Космач – але все було марно.

Та чекістів цікавила не доля історичної пам’ятки, а те, що українські дисиденти «використовували факт неповернення іконостасу до церкви для підігрівання націоналістичних настроїв у жителів села Космач». У довідці згадані як місцеві жителі, так і відомі націоналісти з Києва і Львова, які припускалися антирадянських висловлювань у зв’язку з цією історією.

Наступного місяця після появи цього документа були заарештовані декотрі зі згаданих дисидентів: В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Іван Світличний. Епізод із іконостасом не став головною причиною – в Україні почалася масштабна хвиля радянських репресій проти інтелігенції. Всі троє в результаті опинилися в таборах.

Така ж доля спіткала і раніше двічі судимого за «ворожу діяльність» космацького священика Василя Романюка, який через зникнення іконостасу «намагався спровокувати віруючих на неправомірні дії». У 1990-х, після довгих років ув’язнення й еміграції, Романюк (уже під чернечим іменем Володимир) очолив Українську православну церкву Київського патріархату.

Незважаючи на другорядну роль Параджанова в тій історії (з точки зору КДБ), до повідомлення була прикріплена довідка саме про нього. Документ цікавий тим, що в ньому є дві фотографії режисера (судячи з усього, перезняті чекістами з оригіналів).

Як розповіла Олена Оганесян, перший знімок досить відомий і має свою передісторію. Батько режисера Йосип помер у ліжку з молодою дівчиною. Коли мати Сергія Параджанова Сіран дізналася про зраду чоловіка, вона схопила його фотографію і порвала. Параджанов узяв обривок портрета і притулив до обличчя, показуючи, як він схожий на батька, і сфотографувався з матір’ю.

А ось друге фото, на якому режисер відображений у жіночій сукні (або її подобі), ніхто з людей, які знали його, раніше не бачив.

«Така світлина не могла лежати десь на видному місці. Перезняти її міг той, кому Параджанов нескінченно довіряв. Навіть у наш час таке не скрізь покажеш», – вважає Олена Михайлівна.

Разом із цим загадковим кадром було зняте зображення чоловіка – мабуть, когось із предків Параджанова.

«Ворожі дії Параджанова були припинені»

«З 1964 року до теперішнього часу на кіностудії ім. Довженка Параджановим не створено жодного фільму», – повідомляли КДБшники в 1971 році. Але не уточнювали, що після «Тіней» режисерові, який потрапив в опалу, просто не давали працювати в Україні – чиновники згортали розпочаті ним проекти. А ось у Вірменії йому дихалося трохи легше – там він зняв картину «Саят-Нова» («Колір граната»).

У грудні 1973 року режисера, який приїхав до Києва до хворого сина, заарештували. Звинуватили його не в «антирадянщині», яку ретельно фіксували кілька років, а в мужолозтві. Параджанов дійсно був бісексуалом. Режисера підозрювали за кількома статтями, але у вироку залишилися два звинувачення: мужолозтво (в тому числі із застосуванням насильства) і поширення порнографії (порножурнал і карти, показані знайомим).

У чекістських документах подробиці відсутні – формально КДБ не міг втручатися в розслідування, бо справи за цими статтями КК УРСР вела міліція.

Дивним виглядає те, що КДБ не згадує про гомосексуальні відносини Параджанова – при тому, як детально змальовує приватне життя режисера. У довідках чомусь немає ні слова і про першу судимість – у далекому 1948 році все за те ж мужолозтво. Серед присвячених Параджанову повідомлень КДБ є два моменти, які наштовхують на думку про те, що без участі спецслужби в кримінальному переслідуванні все ж не обійшлося.

По-перше, в грудні 1973 року (арешт уже стався, але в документі про нього нема ні слова) КДБ інформує голову Компартії України Володимира Щербицького про скарги Параджанова комусь із знайомих на «розбещену» київську школу, в якій навчався його син. Далі додається довідка про ту саму школу – те, про що говорив режисер, привернуло увагу КДБ. Але тут важливо інше: схоже, що вже в листопаді за ним спостерігали, оперативним шляхом фіксуючи зміст його приватних розмов. Зовсім скоро в міліцію надійшов донос на «розпусника і педераста Параджанова Сергія». У лічені дні міліція знайшла підтвердження викладеним фактам і порушила справу.

Після вироку з’являється нове повідомлення: «Ворожі дії Параджанова були припинені в грудні 1973 року органами прокуратури з використанням наших (тобто КДБ – ред.) матеріалів про його аморальний спосіб життя і спекулятивні оборудки».

Ніхто з близьких до режисера людей не мав сумніву: мужолозтво – лише привід посадити його.

«Арешт Параджанова викликав різні домисли і пересуди про те, що він був узятий під варту нібито за відмову підписати заяву групи радянських українських діячів мистецтв у зв’язку з антигромадською діяльністю Сахарова і Солженіцина», – повідомляли керівникові радянської України чекісти.

Сам Параджанов, розмовляючи з заступником начальника колонії, висунув свою версію: його покарали за те, що «Тіні забутих предків» «були взяті на озброєння закордонними та місцевими націоналістами, а органи влади вирішили, що він «є їхнім ідеологом».

Доволі правдоподібною є версія про те, що справжньою причиною кримінального переслідування стала особиста образа когось із українських партійних начальників. У своїх розмовах Параджанов лаяв не тільки абстрактних «комуністів», а й конкретних представників номенклатури. Найчастіше в цьому світлі згадують прізвище Щербицького – керманич радянської України відповідав взаємною неприязню.

Мотиви для ненависті були і у заступника голови відділу культури ЦК КПУ Сергія Безклубенка, якого режисер із насмішкою називав «Кіноклубенко». У чекістському повідомленні процитовано вислів Параджанова про цього партійного функціонера: «При відвідуванні ЦК КПУ я всюди відчував до себе образливе ставлення – і в бесіді з працівником ЦК т. Бесклубенком (так у документі – ред.), і в роздягальні, де висіло 600 пижикових шапок, а мій кашкет кинули з огидою».

Фразу режисера про шапки згадує і Олена Оганесян, але в дещо іншому контексті.

«Параджанова запитали, що під час візиту в ЦК КПУ його найбільше вразило – адже він спілкувався з «найбільш просунутими», «сильними світу цього». А він відповів, що ще ніде не бачив такої кількості «пижикових» шапок, як у гардеробі ЦК», – розповідає кураторка «Параджанов-Арт».

Є й інші версії переслідування – наприклад, через діаманти, які нібито дісталися Параджанову від батька-антиквара і на які запав хтось із радянської верхівки (наприклад, дочка генсекретаря ЦК КПРС Галина Брежнєва).

Прощання з Україною

Після засудження інформація про режисера «Тіней забутих предків» далі надходила до КДБшників – тепер уже з зони.

«Перебуваючи в місцях позбавлення волі (ВТУ ІВ-301/39 сел. Губник Вінницької області), Параджанов спочатку висловлював намір покінчити життя самогубством, проте згодом подібних настроїв з його боку не помічали», – доповідав Щербицькому голова КДБ УРСР Федорчук.

У повідомленнях цього періоду не згадані ані страждання режисера через перебування на нижчому щаблі тюремної ієрархії (через статтю, за якою він сидів), ані сильно підірване в неволі здоров’я. Зате відзначається, що на шлях виправлення він не встав і все ще «обмовляє радянську дійсність».

«…ось мені за мої фільми в м. Чикаго поставили бронзовий бюст (КДБ при РМ УРСР про це не відомо), мене визнала Америка, а хохли не хочуть визнавати, … якби я в своїх фільмах показував суцільні кукурудзяні поля і на них головними героями зробив би голів і партком, ось тоді перший секретар ЦК КПУ дав би мені Золоту зірку», – говорив Параджанов одному з ув’язнених.

Бронзовий бюст у Чикаго – це, звичайно, такий же плід параджанівської фантазії, як і дружні посиденьки з Де Ґоллем або подарунки від англійської королеви. На думку Марти Дзюби, слово «хохли» в цьому контексті не можна вважати проявом українофобії – цим словом ув’язнений назвав представників влади республіки.

У документі згаданий Іван Дзюба – тепер уже він, вийшовши на волю, разом із дружиною відправляв другові сім’ї передачі в колонію. Марта Володимирівна згадує, що пакувала передачі разом із чоловіком – це були, зокрема, теплі речі і книжки.

Ще під час судового процесу почалася кампанія за звільнення Параджанова. Колегу підтримали метри радянського і світового кіно – Тарковський, Фелліні, Ґодар та інші. Підключилася і зарубіжна преса.

Комітет (КДБ – ред.) намагався нейтралізувати кампанію, підкинувши західним журналістам компромат на засудженого за «аморалку».

«З метою компрометації зарубіжних антирадянських ідеологічних центрів і попередження подальшого поширення тенденційних чуток у червні 1974 року через можливості КДБ при Раді міністрів СРСР до відома іноземних журналістів, акредитованих у Москві, була доведена опублікована в газеті «Вечірній Київ» стаття «Іменем закону», в якій вказувалося, що Параджанов зруйнував сім’ю, став на шлях статевої розбещеності, перетворив свою квартиру в кубло розпусти».

Так співробітники КДБ переказали колонку заступника прокурора Києва про витівки місцевих алкоголіків і хуліганів. Параджанову, як і іншим, присвячений маленький абзац.

«В результаті цих заходів радянська і міжнародна громадськість отримала можливість гідно оцінити справжнє обличчя Параджанова і тих, хто збирався виступати на його захист», – пафосно звітувала спецслужба про проведену операцію.

Голоси на підтримку ув’язненого майстра не вщухали, і врешті-решт влада поступилася: в 1977 році Параджанова помилували і звільнили.

До КДБ доходили висловлювання режисера про намір після виходу на волю назавжди залишити Україну (але продовжувати знімати про неї фільми). Так і сталося – Сергій Параджанов поїхав до рідного Тбілісі.

Над перекладом тексту працювала Людмила Ваннек.