«Травневі події», як до сьогодні називають студентські бунти у Франції 1968 року, розпочалися з вимоги, усю серйозність якої зараз зрозуміти важко. Студенти Університету Париж X – Нантер вимагали, щоб їм дозволили займатися сексом в гуртожитках. Студентам-соціологам на чолі з Даніелем Кон-Бендітом вдалося перетворити обмеження сексуальної свободи (чоловікам був закритий доступ до жіночих гуртожитків) на символ політичного і духовного гноблення.

Сьогоднішній Університет Париж X – Нантер був відкритий у 1964-му як іще один факультет Сорбонни, покликаний впоратися зі збільшенням кількості студентів (у 1968 році у вищих навчальних закладах Франції навчалося 605 тисяч студентів, порівняно з 240 тисячами у 1961 році). Нантер швидко отримав лівий політичний ухил і став центром анархізму. Саме тут 22 березня 1968 року студенти зайняли адміністративні приміщення. Нантер був закритий, Кон-Бендіта звинуватили в «незаконній агітації» і пригрозили виключенням з університету.

Демонстрація на підтримку Кон-Бендіта і студентів Університету Нантер була запланована на 3 травня у дворі Сорбонни. Праворадикальна група «Оксідан» пригрозила учасникам демонстрації нападом, розгорілися пристрасті. Поліція спочатку затримала «оксіданівців», а потім почала методично виганяти з Сорбонни послідовників Кон-Бендіта, прихильників лівих рухів. Присутнім обіцяли, що всіх відпустять, але близько 400 осіб все ж затримали. Сорбонну також закрили. На вулицях почали збиратися студенти.

Підтягнувся CRS – французькі спецпризначенці поліції. Був застосований сльозогінний газ. Дісталося вже не тільки студентам, що кричали «заборонено забороняти» (таке було одне з головних гасел революції), але і журналістам, перехожим, випадковим туристам і навіть відвідувачам кафе, які сиділи на вулиці і з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Багато хто з них через обурення приєднався до протестів.

За ніч весь п’ятий округ Парижа був вкритий барикадами. Їх продовжували зводити і в наступні дні.

Студенти озброювалися камінням, розбираючи бруківку, хоча зараз, дивлячись на фотографії, можна подумати, що вони просто ілюструють своє гасло «Під бруківкою – пляж».

13 травня одноденний страйк і демонстрацію оголосили профспілки. Воєнізовану поліцію з вулиць відкликали, на Лівому березі Сени відбулася грандіозна об’єднана демонстрація робітників і студентів. Страйк, однак, одним днем не обмежився. Вісім мільйонів робітників вирішили зробити його безстроковим, і він досі залишається найбільшим у французькій історії.

14 травня агентство AFP передавало: «Сорбонна окупована. Бастіон науки, який пустував протягом восьми днів, за останню добу перетворився на осередок безперервних і дуже пристрасних дискусій. Всі аудиторії заповнені повністю. Сотні молодих людей сидять на сходах і в коридорах, годинами обговорюючи проблеми університету та проблеми суспільства. Якимось ораторам несамовито аплодують, інших настільки ж несамовито освистують. Тема дискусії в аудиторії Рішельє – «Університет як критика», в аудиторії Декарта тема заявлена як «боротьба робітників, боротьба студентів», в аудиторії Ґізо мова йде про міжнародний студентський рух, в аудиторії Мішле – про університет і владу».

Стіни університету вкриваються гаслами і оголошеннями, всюди розвішані червоні прапори. Фотографія Мао повинна нагадати, що є на землі країни, де перемогла соціальна справедливість.

Перед студентами виступає головний французький маоїст тих років, великий Жан-Поль Сартр.

До Парижа долучається провінція, вуличні акції не припиняються. 24 травня бунтівники намагаються підпалити паризьку біржу, на площі Сен-Мішель горять машини. Сутички з поліцією тривають.

Студенти виступають на підтримку робітників.

На Лівому березі всюди точаться дискусії. У театрі Одеон, що в Люксембурзькому саду, влаштовують цілодобові дебати про майбутнє людства.У них беруть участь робітники «Рено», студенти, прибиральниці, туристи,знамениті письменники та бізнесмени.

29 травня президент Де Голль від’їжджає в Баден-Баден. Містом повзуть чутки про те, що він подав у відставку. Інші ж говорять про військовий переворот. Насправді Де Голль проводив консультації з військовим командуванням, щоб упевнитися в його підтримці.

Наступного дня на Єлисейських полях проходить масова демонстрація прихильників Де Голля. Президент оголошує дострокові вибори, на яких він через місяць впевнено переможе. Профспілки тим часом приймають щедру пропозицію уряду: десятивідсоткове збільшення всіх зарплат, збільшення мінімальної зарплати на 35%, скорочення робочого тижня і обов’язкові консультації працедавців із трудящими.

До кінця травня стихають і студентські демонстрації.

16 червня поліція «звільняє» Сорбонну від студентської окупації, знімає всі червоні прапори і обшукує приміщення. Шукають зброю, але знаходять лише купу кийків, гори протигазів і кілограми листівок та прокламацій.

Настання утопії відкладається на невизначений термін.

Минуло півстоліття, але французьке суспільство залишається поляризованим в оцінці травневих подій 1968 року. Президент Франції Емманюель Макрон було запропонував відзначити ювілей дискусією про те, як із політики зникли ідеали, але зіткнувся з нерозумінням самих політиків. Лоран Вок’є, новий лідер правоцентристської партії «Республіканці», назвав студентські демонстрації травня 1968 року «початком деконструкції» і додав, що з більшою охотою відзначив би перемогу Наполеона в битві під Аустерліцем. Колишній президент Ніколя Саркозі давно проголосив, що хотів би «ліквідувати спадщину 1968 року». Лідер студентських протестів Даніель Кон-Бендіт, який зробив політичну кар’єру в німецькій партії «Зелених» і закінчив її депутатом Європарламенту, висловив сподівання, що більшість французів все-таки сприймає травневі події 1968 року позитивно, тому що вони мають символізувати «ідею більш справедливого суспільства».

Студенти університету Нантер, де Кон-Бендіт колись почав революцію, обмежили ювілейні святкування організацією виставки.

Оригінал публікації – на сайті «Настоящее время»