22 роки тому, в червні 1996-го, Україна повністю відмовилася від ядерної зброї. Натомість США, Британія та Росія зобов’язалися гарантувати їй територіальну цілісність. Журналісти телеканалу «Настоящее Время» вирішили з’ясувати, що залишилось від третього у світі ядерного потенціалу, яким володіла Україна на момент розпаду СССР.
Україна, Вінницька область, закинута воєнна база поблизу села Якушинці. Раніше тут стояли ядерні ракети середньої дальності підземного базування. Тепер – майже нічого не залишилось.
Третій дивізіон 60-го ракетного полку, що базувався в Якушинцях, зняли з бойового чергування ще в 1982 році, оскільки ракети Р-12, які стояли тут, застаріли. Тоді на озброєння прийняли мобільний ракетний комплекс «Тополь» – ракети РС-12М (за кваліфікацією НАТО SS-25 Sickle), а ракети класу РСД-09 (SS-20 Saber), P-12 (SS-4, Sandal) і Р-14 (SS Skean) – зняли з озброєння.
У 2013 році, через 19 років після відмови України від ядерної зброї, почали ліквідацію підземних ракетних комплексів. Тільки на одній із таких баз, під Первомайським Миколаївської області, в 2001 році заснували музей ракетних військ стратегічного призначення. В радянський час тут стояли ракети, спрямовані на США. Тепер головний експонат музею – ракета РС-20 «Воєвода», за натовською кваліфікацією – SS-18 Satan.
Винницький же полк – ліквідували. Ракетні шахти були зруйновані, перекриття технологічного блоку – пошкоджені, а він сам – частково затоплений.
На фото запуск ракети PC-20 (SS-18 Satan) в Уралі, 12 липня 2006 року
Так виглядала ракетна шахта в Якушинцях у 2010 році. Зараз вона залита бетоном.
Але потрапити в середину, де все ще вціліли деякі підземні конструкції, журналістам телеканалу таки не вдалося.
Прогулянка під землею
Ліс, в якому розташована покинута база. До неї веде бетонна дорога – єдине, що зараз нагадує про її існування.
Підходимо до місця. Зарослі та насипи землі. Помітно, що недавно тут щось засипали та зрівнювали з землею.
Після кількох хвилин пошуків відшукуємо якусь діру. Це, виявляється, і є вхід під землю, що нас цікавить.
Жодної таблички, яка б попереджала про небезпеку, немає. Заходимо. Довгий коридор, який поступово веде під землю. Стає повністю темно – без ліхтаря нічого не видно.
Всередині холодно і сиро. Довгі коридори, які вели до пускових шахт, розходяться. Деякі приміщення завалені бетоном, дерев’яними балками та іншим мотлохом.
Іти потрібно дуже обережно, оскільки зустрічаються ями, в які можна провалитися. Вони затоплені водою.
Нам вдалось відшукати приміщення, де стояла цистерна з ракетним паливом – гептилом, надзвичайно токсичним. Підлога тут – із кислотостійкої цегли. В приміщенні зберігся аварійний вихід. А отвір, що вів до самої пускової шахи, – засипаний.
Також ми відшукали приміщення насосного окислювача. На вулиці 20 градусів тепла, але вода в басейні насосної – замерзла. Її не змогла розбити навіть кинута нами цеглина.
Дивитися тут більше нема на що. Тому піднімаємося догори.
Також нам вдалось відшукати закинутий командний пункт 43-ї ракетної армії. Він розташований у самій Вінниці, доїхати сюди можна на тролейбусі. Головні приміщення – під землею. Майже всі вони вціліли. Щоправда, залишились голі стіни, увесь метал – розтягнули.
«Ракетна столиця»
У часи Холодної війни Вінниця була «ракетною столицею України». Тут розташовувалось управління 43-ї ракетної армії. На її озброєнні були найновіші на той час комплекси середньої дальності.
Із 1961-го по 1984 рік у Вінниці був розташований один із ракетних полків – 60-й, в розпорядженні якого було три дивізіони. Перший дивізіон, із комплексом наземного старту, розміщувався в районі села Пултівці, другий – поблизу села Людавка, третій, з шахтовим варіантом старту – в селі Якушинці. У них на озброєнні були ракети середньої дальності типу Р-12 і Р-12У.
Рідинну одноступеневу балістичну ракету середньої дальності наземного базування Р-12 на озброєння радянської армії прийняли в 1959 році. На неї встановлювалась термоядерна боєголовка, максимальна дальність цілі – 2 тисячі кілометрів. Такі ж ракети Радянський Союз розмістив 1962-го року на Кубі, що спричинило Карибську кризу, яка поставила світ на межу ядерної війни.
У 1964 році на озброєння прийняли ракету Р-12У із шахтовим базуванням в комплексі групового старту «Двіна». Це модифікація ракет Р-12. Для їхнього запуску необхідно виконати ті ж операції, але спосіб виконання дещо інший. Стартовий комплекс складається із чотирьох пускових шахт, що розташовані на краях прямокутника і з'єднані підземними коридорами із двоповерховим технологічним блоком, розміщеним у центрі цього прямокутника.
Координати цілей у ракет в підземному комплексі були задані заздалегідь. У шахтах до них були підведені заправні комунікації. Завдяки цьому передстартова підготовка була значно коротшою, ніж у наземних.
Саме такий комплекс із 1963-го по 1982-й і стояв поблизу села Якушинці. Ракети були націлені на Західну Європу, зокрема на країни Бенілюксу.
У підвищену бойову готовність ракети приводили лиш один раз – у 1968 році у зв’язку з подіями у Чехословаччині.
Відмова в обмін на виконання гарантій
Після розпаду СССР Україна успадкувала третій у світі ядерний арсенал – 17% від світового потенціалу. ЇЇ зброя масового знищення перевищувала за своєю міццю ядерні сили Великої Британії, Франції та Китаю. Більше було тільки в арсеналі Росії та США.
В Україні стояли 220 одиниць стратегічних носіїв: 176 міжконтинентальних балістичних ракет, у тому числі 130 рідиннопаливних УР-100Н (SS-19 Stiletto) (по шість боєголовок кожна) і 46 твердопаливних РТ-23УТТХ (SS-24 Scalpel) (по десять боєголовок кожна) в шахто-пусковій установці. Стратегічні бомбардувальники Ту-95МС і Ту-160 (від 30 до 40). Ядерні боєзаряди стратегічної зброї: від 1514 до 2156. Тактичні ядерні боєзаряди: від 2800 до 4200.
Але вже 23 травня 1992 року перший президент незалежної України Леонід Кравчук схвалив так званий Лісабонський протокол. Цей документ, який також підписали США, Росія, Білорусь і Казахстан, був доповненням Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступаючих озброєнь, підписаному між СССР і США в 1984 році.
Згідно з Лісабонським протоколом, Україна, Білорусь і Казахстан приєднувались до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, тим самим відмовляючись від ядерного статусу.
5 грудня 1994 року був підписаний Будапештський меморандум. Згідно з документом, країни-підписанти – Велика Британія, Росія і США – зобов’язалися бути гарантами незалежності, суверенітету та кордонів України, а також утримувалися від застосування проти України будь-якої зброї, не тільки ядерної. В обмін Україна відмовлялася від свого ядерного статусу.
В червні 1996-го Україна повністю виконала свої домовленості – усі ядерні боєголовки були передані для знищення в Росію, а засекречені стратегічні бази переведені в невоєнне використання. Свої зобов'язання гаранти не виконали.
Тетяна Ярмощук, Любов Мойсеєнко, Іван Любиш-Кирдей, Євген Галкін
Редакція дякує за допомогу в підготовці матеріалу вінницьким урбантуристам – Денису Колеснику та Сергію Волчегу.