Надія Степула: Про що говорить ім’я В’ячеслава Чорновола — багатолітнього в’язня сумління, громадського діяча, лідера, Героя — в Україні сьогодні?
…Флоренція прокляла й прогнала Данте, а потім каялась і плакала. В Україні своя традиція проклять і плачів.
Раптова смерть В’ячеслава Чорновола стає історією. А той гіркий ажіотаж, який охопив Україну у зв’язку з його трагічною загибеллю, ті потоки опечалених людей, які ринулися битими й небитими шляхами до Чорноволової труни, мов на прощу, до могили гнаного перед тим і паплюженого лідера нації, засвідчили, що доля дала українцям ще один урок. І цей урок, очевидно, ще не засвоєний.
Скільки ще потрібно трагедій, щоб ніхто не дорікав Україні такими українцями, як був В’ячеслав Чорновіл, а українцям не дорікав Україною?
Певний час Чорновіл жив і працював у Львові, тут він став політичним лідером.
Восени 1989 року В’ячеслав Чорновіл разом з іншими відомими львів’янами вивів на вулиці Львова на акцію протесту близько 250 тисяч осіб. Відтоді Народний Рух почав поширюватись по багатьох областях. А в 1990 році Чорновола обрали депутатом Львівської облради та Верховної Ради. У цьому ж році він очолив обласну раду.
Чи пам’ятають В’ячеслава Чорновола львів’яни? Колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук розповідає.
Галина Терещук: «Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу — іди і не звертай», — закликав Чорновіл.
Сьогодні ці слова лідера Руху і людини, яка багатьом нинішнім владоможцям допомогла сягнути кар’єрних вершин, навряд чи пригадуються.
Про В’ячеслава Чорновола згадують у день його народження, у грудні, і в березні, у день смерті, коли покладають квіти до підніжжя його пам’ятника. А ще тут, у Львові, полюбляють фотографуватися туристи.
Для більшості з тих, кому сьогодні по 17-18, ім’я В’ячеслава Чорновола не так багато вже й говорить.
Респондент: Чесно скажу: не пам’ятаю. Може, просто не цікавився цим ніколи.
Респондент: Тільки те, що я навчаюся в інституті імені Чорновола. І все.
Респондент: Він боровся за свободу України. Він був, як це можна сказати... У нас є ліві і праві, я їх розподіляю так... Так, він боровся за незалежність України. У нас є навіть вулиця Чорновола. Це все, що я знаю.
Галина Терещук: А у вас в інституті щось є?
Респондент: У нас його пам’ятник стоїть перед головним корпусом.
Респондент: Я знаю, що він сидів десь там, в Золочеві, здається. І в Золочеві перший пам’ятник йому в Україні стоїть.
І ще моя мама каже, що він багато говорив і нічого не робив.
Галина Терещук: В’ячеслав Чорновіл був дуже демократичною людиною і до нього тяглися люди до кабінету з самого ранку. На охороні їх не зупиняли і не казали, що в приймальні керівник зайнятий.
Лише за три місяці роботи Чорновола керівником Львівщини люди майже стерли до дірок нову килимову доріжку у приміщенні тодішнього облвиконкому.
Для старших львів’ян В’ячеслав Чорновіл є символом національної ідеї і незалежної України.
Восени 1989 року Чорновіл разом зі своїми соратниками вивів на вулиці Львова на акцію протесту близько 250 тисяч людей. Відтоді Народний Рух почав поширюватися по багатьох областях, а в столиці змушені були дослухатися до Галичини.
Надія Степула: Будь-яка ідея вимагає жертв заради свого успіху, як мовив Жозеф Ренан.
Серед багатьох безжалісних «Чому?», які стосуються життя і смерті В’ячеслава Чорновола, є ще одне «Чому?»
Чому національна ідея, котра нібито була наріжним каменем його світоглядної концепції, не перемогла разом з ним?
В’ячеслав Чорновіл намагався реанімувати цю ідею. Він абсолютно щиро вірив, що рано чи пізно, але Україна піде по шляху демократизації і розвитку фундаментальних цінностей. Не ступить кроку до безодні животіння посеред Європи, до політичного терору та утисків.
Як усе починалося для В’ячеслава Чорновола? Як починалася його доля «вічного революціонера», як жартома називав його один приятель пізніше? Про це нині пам’ятає небагато людей, адже соратники і ровесники відходять потойбіч, їх усе менше. Тепер слово за істориками.
Об’єктивно і ґрунтовно написаної «історії Чорновола» наразі немає, хоч написано про нього надзвичайно багато, також видані і його різні твори.
Обставини, за яких молодий В’ячеслав Чорновіл розпочинав свою долю, аналізує кандидат філософських наук, політолог Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: Молодість В‘ячеслава Чорновола збіглася з тим часом, коли в Радянській Україні відбулися істотні зміни. У до цього монолітній тоталітарній будові з‘явилися шпарини.
Комуністична система змушена була для того, щоб використати науково-технічний прогрес задля нарощування військового потенціалу, йти на деякі поступки у внутрішній політиці, адже без певної свободи думки такий прогрес неможливий.
За цих обставин вільнодумство, яке виявляв студент та молодий науковець Чорновіл, до певної межі не було чимось винятковим: хіба не виявляли молодечу свободу настроїв майбутні номенклатурні працівники і хіба не було неприємностей на шляху до офіційного визнання у багатьох лауреатів Ленінських премій?
Просто вони вчасно ставали обачними і вільнодумствували у дозволених «компетентними органами» межах.
А от молодий журналіст, автор дисертації про публіцистику та громадську діяльність Бориса Грінченка (так, до речі, ніколи і не захищеної), Чорновіл виявився несхожим на інших. Він не йшов на компроміси там, де вважав це неможливим. Його покликанням і свідомим вибором стала громадська, а потім політична діяльність.
Відтак у неповні 30 років В‘ячеслав Чорновіл, за численними спогадами сучасників, ставить перед собою абсолютно фантастичну, як на той час, мету – зруйнувати Радянський Союз, дати волю Україні і кожному її громадянинові, створити цивілізовану систему публічної політики, в якій знайдуть представників своїх інтересів усі суспільні групи.
Зауважмо, що це обстоює «східняк», точніше, виходець із Центральної України, тоді, коли навіть більшість галицької інтелігенції у досягнення української самостійності та у доцільність політичної діяльності не вірить.
Ба більше, у ті роки В‘ячеславові Чорноволу і ровесники, і представники старшого покоління закидають, що він даремно себе розтрачує, а тим часом треба займатися культурою, віддати їй усю енергію, бо політика – то хибний шлях, переконують його, з Совєтами сперечатися невільно.
Утім, першим його енергію оцінили «компетентні органи».
Активна участь у київському Клубі творчої молоді у першій половині 1960-х мала наслідком заборону на навчання в аспірантурі.
Виступ разом з Іваном Дзюбою і Василем Стусом 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» на прем‘єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції мав наслідком звільнення з роботи у газеті «Молода гвардія».
Відмова дати свідчення на закритому судовому процесі братів Горинів – перший судовий вирок, три місяці примусових робіт.
Нарешті, написання і поширення у самвидаві книг «Правосуддя чи рецидиви терору?», а за нею «Лихо з розуму» (про судові розправи над шістдесятниками) мали наслідком другий судовий вирок: три роки ув‘язнення в таборах суворого режиму. Далі будуть і третій, і четвертий вироки.
Львівський художник Богдан Сорока сказав тоді, сорок років тому, пророчі слова: «Не журіться. От тепер тільки Славко відбудеться. Йому просто не вистачало тюрми». Але це вже інша історія.
Надія Степула: Про В’ячеслава Чорновола згадує Валентина Скачко, правозахисниця, журналістка, член ради Товариства «Меморіал».
Валентина Скачко: Це та людина, яка, я так вважаю, не виголошувала нічого аж такого радикального, він просто був європейського плану людиною. Він прекрасно знав, що треба для України. Що Україні потрібна демократія, що Україні треба визнання Голодомору, Україні просто треба справедливість. Він нічого такого кардинального і радикального не казав.
На жаль, ці його слова і ідеї досі актуальні. Чому? Тому, що держава досі не виконала цих своїх ні обіцянок, ні проголошених програм на Європу і на демократію. Нічого цього немає! Тому Чорновіл досі лишається чи не поодинокою постаттю, до якої ми зараз можемо повернутись, повернутись і бачити актуальність тих його ідей і завдань для України.
До речі, «Меморіал» видав свого часу, після загибелі Чорновола, книжку, до якої ввійшли усі колонки редактора, в які власне писав Чорновіл ночами, до кожного випуску нового «Час» («Time»).
Все абсолютно, що стосується релігійного життя, політичного життя, економічного – все актуальне досі, на жаль. На жаль, кажу, тому що нічого наша держава не зробила. Надія Степула: Михайлина Коцюбинська знала В’ячеслава Чорновола кілька десятиліть і має свою думку щодо того, ким був і ким залишається для України В’ячеслав Чорновіл.
Михайлина Коцюбинська: «Якби довелося обирати усе з початку та обирати, я би обрав таке життя, яке прожив». Так казав Чорновіл.
«Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність, тощо. Ти віриш що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу, іди і не звертай з неї, щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини: гідність і самоповагу і мужність бути чесним перед собою, перед співвітчизниками, перед Україною».
Знаю Славка Чорновола з далеких 1960-х. Серед грона тих, з ким щасливо звела мене доля, відданих ідеї та Україні, екзистенційно вироблених, він від початку мав своє місце, своє призначення.
На тлі людей типу Світличного, до яких належала і я, яких умовно називали «філологами», людей, зрештою, далеких від чистої політики, Славко завжди вирізнявся як політик - з виразним усвідомленням мети і намаганням виробити способи боротьби.
Таким був як організуючий чинник шістдесятницького руху опору, як видавець «Українського вісника» у своїй нелегкій табірній і засланській одіссеї. Саме він очолював у таборах боротьбу за статус політв‘язня. І саме його співтабірник Стуса і Чорновола Михайло Хейфец називав «зеківським генералом».
Від подвійної моралі Чорновіл постраждав наприкінці життя отруєний зрадою і нерозумінням.
Органічно не сприймав гри амбіцій на тлі патріотичної діяльності, хвороби гетьманства. Непомильно розпізнавав рідних «кирп – гнучкошиєнків», Шевченків образ. Чи то з сучасним пірначем, чи з авторучкою.
І ще з листа: «Може, через історичне безголів‘я багато у нас розхристаності, нерозумної затятості, справжнього самоїдства. Маю на увазі не нормальну і необхідну для здоров‘я суспільного організму боротьбу ідей, поглядів, партій у межах етики і певного вирозуміння. Цього ми ще не навчились. Зате добре вміємо пускатися берега і заганятись або й інших за собою затягувати у глухі кути».
Чи не сучасно звучить?
І на закінчення хочу навести містку і напрочуд точну характеристику Чорновола знаного літературознавця з Австралії Марка Павлишина (під свіжим враженням від трагічної загибелі лідера).
«Для мене Чорновіл був чи не єдиним з українців, що зумів зробити крок від дисидентства до великої політики. Він був найбільш видимим зв‘язком сьогодення з тим світлим періодом, коли українськість сповідували тільки герої.
Сподіваюсь, що відхід Чорновола отверезить національні та демократичні сили і змусить їх опом‘ятатись та відмовитись від остаточних вправ у самознищенні».
Що ж, сподіватися ніколи не пізно.
Надія Степула: В’ячеслав Чорновіл не дожив до травня 1999 року, коли на Волині розбили плиту, закладену під пам’ятник Тарасу Шевченку.
З цього приводу журналіст Олег Потурай написав у газеті «День»: «У вільній, незалежній Україні вдень ставлять пам’ятники Шевченку, а вночі розбивають їх. Час для нас зупинився. Свобода, незалежність – це, звичайно, безцінні набутки. Але вони ніщо, коли народ не п’є з чаші мудрості».
Нещодавно, у дні, коли Україна відзначала 75-ліття Голодомору, на Миколаївщині було понівечено пам’ятник жертвам Голодомору та водночас пам’ятний знак В’ячеславові Чорноволу, незадовго, власне, до 70-ліття від дня його народження.
З якої чаші п’ють ті, що це зробили? Ззалишається питанням без відповіді. Як і питання про те, ким був і ким залишається для нинішньої України В’ячеслав Чорновіл.
…Флоренція прокляла й прогнала Данте, а потім каялась і плакала. В Україні своя традиція проклять і плачів.
 |
| В’ячеслав Чорновіл |
Скільки ще потрібно трагедій, щоб ніхто не дорікав Україні такими українцями, як був В’ячеслав Чорновіл, а українцям не дорікав Україною?
Певний час Чорновіл жив і працював у Львові, тут він став політичним лідером.
Восени 1989 року В’ячеслав Чорновіл разом з іншими відомими львів’янами вивів на вулиці Львова на акцію протесту близько 250 тисяч осіб. Відтоді Народний Рух почав поширюватись по багатьох областях. А в 1990 році Чорновола обрали депутатом Львівської облради та Верховної Ради. У цьому ж році він очолив обласну раду.
Чи пам’ятають В’ячеслава Чорновола львів’яни? Колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук розповідає.
Галина Терещук: «Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу — іди і не звертай», — закликав Чорновіл.
Сьогодні ці слова лідера Руху і людини, яка багатьом нинішнім владоможцям допомогла сягнути кар’єрних вершин, навряд чи пригадуються.
Про В’ячеслава Чорновола згадують у день його народження, у грудні, і в березні, у день смерті, коли покладають квіти до підніжжя його пам’ятника. А ще тут, у Львові, полюбляють фотографуватися туристи.
Для більшості з тих, кому сьогодні по 17-18, ім’я В’ячеслава Чорновола не так багато вже й говорить.
Респондент: Чесно скажу: не пам’ятаю. Може, просто не цікавився цим ніколи.
Респондент: Тільки те, що я навчаюся в інституті імені Чорновола. І все.
Респондент: Він боровся за свободу України. Він був, як це можна сказати... У нас є ліві і праві, я їх розподіляю так... Так, він боровся за незалежність України. У нас є навіть вулиця Чорновола. Це все, що я знаю.
Галина Терещук: А у вас в інституті щось є?
Респондент: У нас його пам’ятник стоїть перед головним корпусом.
Респондент: Я знаю, що він сидів десь там, в Золочеві, здається. І в Золочеві перший пам’ятник йому в Україні стоїть.
І ще моя мама каже, що він багато говорив і нічого не робив.
Галина Терещук: В’ячеслав Чорновіл був дуже демократичною людиною і до нього тяглися люди до кабінету з самого ранку. На охороні їх не зупиняли і не казали, що в приймальні керівник зайнятий.
Лише за три місяці роботи Чорновола керівником Львівщини люди майже стерли до дірок нову килимову доріжку у приміщенні тодішнього облвиконкому.
Для старших львів’ян В’ячеслав Чорновіл є символом національної ідеї і незалежної України.
Восени 1989 року Чорновіл разом зі своїми соратниками вивів на вулиці Львова на акцію протесту близько 250 тисяч людей. Відтоді Народний Рух почав поширюватися по багатьох областях, а в столиці змушені були дослухатися до Галичини.
Надія Степула: Будь-яка ідея вимагає жертв заради свого успіху, як мовив Жозеф Ренан.
Серед багатьох безжалісних «Чому?», які стосуються життя і смерті В’ячеслава Чорновола, є ще одне «Чому?»
Чому національна ідея, котра нібито була наріжним каменем його світоглядної концепції, не перемогла разом з ним?
В’ячеслав Чорновіл намагався реанімувати цю ідею. Він абсолютно щиро вірив, що рано чи пізно, але Україна піде по шляху демократизації і розвитку фундаментальних цінностей. Не ступить кроку до безодні животіння посеред Європи, до політичного терору та утисків.
Як усе починалося для В’ячеслава Чорновола? Як починалася його доля «вічного революціонера», як жартома називав його один приятель пізніше? Про це нині пам’ятає небагато людей, адже соратники і ровесники відходять потойбіч, їх усе менше. Тепер слово за істориками.
Об’єктивно і ґрунтовно написаної «історії Чорновола» наразі немає, хоч написано про нього надзвичайно багато, також видані і його різні твори.
Обставини, за яких молодий В’ячеслав Чорновіл розпочинав свою долю, аналізує кандидат філософських наук, політолог Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: Молодість В‘ячеслава Чорновола збіглася з тим часом, коли в Радянській Україні відбулися істотні зміни. У до цього монолітній тоталітарній будові з‘явилися шпарини.
Комуністична система змушена була для того, щоб використати науково-технічний прогрес задля нарощування військового потенціалу, йти на деякі поступки у внутрішній політиці, адже без певної свободи думки такий прогрес неможливий.
За цих обставин вільнодумство, яке виявляв студент та молодий науковець Чорновіл, до певної межі не було чимось винятковим: хіба не виявляли молодечу свободу настроїв майбутні номенклатурні працівники і хіба не було неприємностей на шляху до офіційного визнання у багатьох лауреатів Ленінських премій?
Просто вони вчасно ставали обачними і вільнодумствували у дозволених «компетентними органами» межах.
А от молодий журналіст, автор дисертації про публіцистику та громадську діяльність Бориса Грінченка (так, до речі, ніколи і не захищеної), Чорновіл виявився несхожим на інших. Він не йшов на компроміси там, де вважав це неможливим. Його покликанням і свідомим вибором стала громадська, а потім політична діяльність.
Відтак у неповні 30 років В‘ячеслав Чорновіл, за численними спогадами сучасників, ставить перед собою абсолютно фантастичну, як на той час, мету – зруйнувати Радянський Союз, дати волю Україні і кожному її громадянинові, створити цивілізовану систему публічної політики, в якій знайдуть представників своїх інтересів усі суспільні групи.
Зауважмо, що це обстоює «східняк», точніше, виходець із Центральної України, тоді, коли навіть більшість галицької інтелігенції у досягнення української самостійності та у доцільність політичної діяльності не вірить.
Ба більше, у ті роки В‘ячеславові Чорноволу і ровесники, і представники старшого покоління закидають, що він даремно себе розтрачує, а тим часом треба займатися культурою, віддати їй усю енергію, бо політика – то хибний шлях, переконують його, з Совєтами сперечатися невільно.
Утім, першим його енергію оцінили «компетентні органи».
Активна участь у київському Клубі творчої молоді у першій половині 1960-х мала наслідком заборону на навчання в аспірантурі.
Виступ разом з Іваном Дзюбою і Василем Стусом 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» на прем‘єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції мав наслідком звільнення з роботи у газеті «Молода гвардія».
Відмова дати свідчення на закритому судовому процесі братів Горинів – перший судовий вирок, три місяці примусових робіт.
Нарешті, написання і поширення у самвидаві книг «Правосуддя чи рецидиви терору?», а за нею «Лихо з розуму» (про судові розправи над шістдесятниками) мали наслідком другий судовий вирок: три роки ув‘язнення в таборах суворого режиму. Далі будуть і третій, і четвертий вироки.
Львівський художник Богдан Сорока сказав тоді, сорок років тому, пророчі слова: «Не журіться. От тепер тільки Славко відбудеться. Йому просто не вистачало тюрми». Але це вже інша історія.
Надія Степула: Про В’ячеслава Чорновола згадує Валентина Скачко, правозахисниця, журналістка, член ради Товариства «Меморіал».
Валентина Скачко: Це та людина, яка, я так вважаю, не виголошувала нічого аж такого радикального, він просто був європейського плану людиною. Він прекрасно знав, що треба для України. Що Україні потрібна демократія, що Україні треба визнання Голодомору, Україні просто треба справедливість. Він нічого такого кардинального і радикального не казав.
На жаль, ці його слова і ідеї досі актуальні. Чому? Тому, що держава досі не виконала цих своїх ні обіцянок, ні проголошених програм на Європу і на демократію. Нічого цього немає! Тому Чорновіл досі лишається чи не поодинокою постаттю, до якої ми зараз можемо повернутись, повернутись і бачити актуальність тих його ідей і завдань для України.
До речі, «Меморіал» видав свого часу, після загибелі Чорновола, книжку, до якої ввійшли усі колонки редактора, в які власне писав Чорновіл ночами, до кожного випуску нового «Час» («Time»).
Все абсолютно, що стосується релігійного життя, політичного життя, економічного – все актуальне досі, на жаль. На жаль, кажу, тому що нічого наша держава не зробила. Надія Степула: Михайлина Коцюбинська знала В’ячеслава Чорновола кілька десятиліть і має свою думку щодо того, ким був і ким залишається для України В’ячеслав Чорновіл.
Михайлина Коцюбинська: «Якби довелося обирати усе з початку та обирати, я би обрав таке життя, яке прожив». Так казав Чорновіл.
«Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність, тощо. Ти віриш що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу, іди і не звертай з неї, щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини: гідність і самоповагу і мужність бути чесним перед собою, перед співвітчизниками, перед Україною».
Знаю Славка Чорновола з далеких 1960-х. Серед грона тих, з ким щасливо звела мене доля, відданих ідеї та Україні, екзистенційно вироблених, він від початку мав своє місце, своє призначення.
На тлі людей типу Світличного, до яких належала і я, яких умовно називали «філологами», людей, зрештою, далеких від чистої політики, Славко завжди вирізнявся як політик - з виразним усвідомленням мети і намаганням виробити способи боротьби.
Таким був як організуючий чинник шістдесятницького руху опору, як видавець «Українського вісника» у своїй нелегкій табірній і засланській одіссеї. Саме він очолював у таборах боротьбу за статус політв‘язня. І саме його співтабірник Стуса і Чорновола Михайло Хейфец називав «зеківським генералом».
Від подвійної моралі Чорновіл постраждав наприкінці життя отруєний зрадою і нерозумінням.
Органічно не сприймав гри амбіцій на тлі патріотичної діяльності, хвороби гетьманства. Непомильно розпізнавав рідних «кирп – гнучкошиєнків», Шевченків образ. Чи то з сучасним пірначем, чи з авторучкою.
І ще з листа: «Може, через історичне безголів‘я багато у нас розхристаності, нерозумної затятості, справжнього самоїдства. Маю на увазі не нормальну і необхідну для здоров‘я суспільного організму боротьбу ідей, поглядів, партій у межах етики і певного вирозуміння. Цього ми ще не навчились. Зате добре вміємо пускатися берега і заганятись або й інших за собою затягувати у глухі кути».
Чи не сучасно звучить?
І на закінчення хочу навести містку і напрочуд точну характеристику Чорновола знаного літературознавця з Австралії Марка Павлишина (під свіжим враженням від трагічної загибелі лідера).
«Для мене Чорновіл був чи не єдиним з українців, що зумів зробити крок від дисидентства до великої політики. Він був найбільш видимим зв‘язком сьогодення з тим світлим періодом, коли українськість сповідували тільки герої.
Сподіваюсь, що відхід Чорновола отверезить національні та демократичні сили і змусить їх опом‘ятатись та відмовитись від остаточних вправ у самознищенні».
Що ж, сподіватися ніколи не пізно.
Надія Степула: В’ячеслав Чорновіл не дожив до травня 1999 року, коли на Волині розбили плиту, закладену під пам’ятник Тарасу Шевченку.
З цього приводу журналіст Олег Потурай написав у газеті «День»: «У вільній, незалежній Україні вдень ставлять пам’ятники Шевченку, а вночі розбивають їх. Час для нас зупинився. Свобода, незалежність – це, звичайно, безцінні набутки. Але вони ніщо, коли народ не п’є з чаші мудрості».
Нещодавно, у дні, коли Україна відзначала 75-ліття Голодомору, на Миколаївщині було понівечено пам’ятник жертвам Голодомору та водночас пам’ятний знак В’ячеславові Чорноволу, незадовго, власне, до 70-ліття від дня його народження.
З якої чаші п’ють ті, що це зробили? Ззалишається питанням без відповіді. Як і питання про те, ким був і ким залишається для нинішньої України В’ячеслав Чорновіл.
