– Що відбувається зараз із планами розширення НАТО? Чи будуть вони пріоритетом для нової адміністрації?
– Питання розширення, я думаю, можна зняти зі списку гарячих питань. У грудні міністри закордонних справ сказали, що зараз ми не будемо надавати План дій щодо членства. Замість цього ми рухатимемось вперед на підставі Щорічних національних програм. Немає жодної причини, чому не можна було б перенести все, що міститься в ПДЧ до цих щорічних планів. Наприклад, у 2002 році український План дій, ухвалений на самміті НАТО в Празі, на 95% включав положення Плану дій щодо членства. Наскільки мені відомо, українська сторона зараз хоче йти саме таким шляхом – включити все, що було в ПДЧ, у Щорічний план, який буде готовий до квітневого самміту НАТО.
– Що це дасть для України і Грузії?
– Це дозволить не гаяти часу, а продовжувати конкретну співпрацю і проводити реформи. Одночасно зніметься і внутрішня напруга і подразник для росіян, яким для них є сама назва ПДЧ. Цікаво навіть подивитися, як росіяни на це зреагують, бо вони відносно позитивно відгукнулися на те, що сказали міністри закордонних справ у грудні. Виглядає так, що для росіян не так важливий зміст співпраці, як її націленість на членство. Тож якщо прибрати цю назву і продовжувати працювати над суттю, то Україна і Грузія зможуть розвивати співпрацю з НАТО, не провокуючи Москву. Трохи спокою в цьому питанні не зашкодить.
– Але лише до того моменту, коли таки доведеться вирішувати питання щодо членства, і чи можна оминути етап ПДЧ?
– Тут є кілька питань. Я думаю, що минулого року Україна повністю відповідала вимогам надання Плану дій щодо членства. Я думаю, вона і зараз готова до цього з огляду на політико-економічні та оборонні реформи. Але політичне безладдя, яке зараз панує в Києві, не дає проводити послідовну політику. Питання є не лише в росіянах, українці мають злагоджено працювати для членства, принаймні має бути згода між прем’єр-міністром і президентом.
Крім цього, має бути згода між елітами та елітами і народом щодо того, що самі українці хочуть бути в НАТО. А в цьому великого поступу ми поки що не бачимо. Цифри підтримки коливаються між чвертю і третиною населення. Поки ці цифри не зміняться, немає про що говорити. Це не справа НАТО, чи американців штовхати українців до Альянсу. Особисто я вважаю, що і для українців, і для європейської безпеки це би було краще, але якщо українці скажуть, що ми хочемо якихось інших стосунків із НАТО, що не включає членство, це буде їхній вибір.
(Прага – Київ)
– Питання розширення, я думаю, можна зняти зі списку гарячих питань. У грудні міністри закордонних справ сказали, що зараз ми не будемо надавати План дій щодо членства. Замість цього ми рухатимемось вперед на підставі Щорічних національних програм. Немає жодної причини, чому не можна було б перенести все, що міститься в ПДЧ до цих щорічних планів. Наприклад, у 2002 році український План дій, ухвалений на самміті НАТО в Празі, на 95% включав положення Плану дій щодо членства. Наскільки мені відомо, українська сторона зараз хоче йти саме таким шляхом – включити все, що було в ПДЧ, у Щорічний план, який буде готовий до квітневого самміту НАТО.
– Що це дасть для України і Грузії?
– Це дозволить не гаяти часу, а продовжувати конкретну співпрацю і проводити реформи. Одночасно зніметься і внутрішня напруга і подразник для росіян, яким для них є сама назва ПДЧ. Цікаво навіть подивитися, як росіяни на це зреагують, бо вони відносно позитивно відгукнулися на те, що сказали міністри закордонних справ у грудні. Виглядає так, що для росіян не так важливий зміст співпраці, як її націленість на членство. Тож якщо прибрати цю назву і продовжувати працювати над суттю, то Україна і Грузія зможуть розвивати співпрацю з НАТО, не провокуючи Москву. Трохи спокою в цьому питанні не зашкодить.
– Але лише до того моменту, коли таки доведеться вирішувати питання щодо членства, і чи можна оминути етап ПДЧ?
– Тут є кілька питань. Я думаю, що минулого року Україна повністю відповідала вимогам надання Плану дій щодо членства. Я думаю, вона і зараз готова до цього з огляду на політико-економічні та оборонні реформи. Але політичне безладдя, яке зараз панує в Києві, не дає проводити послідовну політику. Питання є не лише в росіянах, українці мають злагоджено працювати для членства, принаймні має бути згода між прем’єр-міністром і президентом.
Крім цього, має бути згода між елітами та елітами і народом щодо того, що самі українці хочуть бути в НАТО. А в цьому великого поступу ми поки що не бачимо. Цифри підтримки коливаються між чвертю і третиною населення. Поки ці цифри не зміняться, немає про що говорити. Це не справа НАТО, чи американців штовхати українців до Альянсу. Особисто я вважаю, що і для українців, і для європейської безпеки це би було краще, але якщо українці скажуть, що ми хочемо якихось інших стосунків із НАТО, що не включає членство, це буде їхній вибір.
(Прага – Київ)
