Недавнє рішення Єврокомісії рекомендувати Угоду про асоціацію з Україною до підписання викликало велику кількість коментарів. Це й не дивно – йдеться ж бо (попри всяку патетику) про справді історичний вибір. Саме так більшістю наших громадян сприймається можливість для України, нарешті, перейти до поступового, але вже невідворотного прощання зі совковим минулим.
Дехто з провладної більшості поспішив прийняти це рішення за гарантію – ми, мовляв, уже все зробили, угоду підпишемо. Своєрідним «холодним душем» для них стали слова посла ЄС в Україні Яна Томбінського: за теперішніх умов угоду підписано не буде.
У чому ж справа?
Вона, як на мене, у тому, що станом на 18 травня ми пройшли лише частину того шляху, який мусимо пройти. Не виконаними залишаються багато пунктів, які визначено як принципові. Чи можна впоратися з ними? Очевидно, так. Але для цього потрібне бажання.
Ось тут ми підходимо, мабуть, до найголовнішого моменту. Він називається «політична воля» і стосується, до речі, усіх: і влади, і опозиції. Матимуть представлені сьогодні в парламенті політичні сили волю ухвалити необхідні закони, – вони будуть ухвалені. Не матимуть – знайдеться мільйон причин для пояснень, чому ні.
За цим – боротьба двох ключових тенденцій в українській політиці. Однієї, яку умовно можна назвати проєвропейською. Умовно – тому, що такою вона насправді ще далеко не є ні за своїм змістом, ні формою. Але навіть така – це вже добре. Та іншої – відверто просовкової, підгодовуваної з-за кордону, для якої рух до Європи означає спочатку політичну агонію, а невдовзі і політичну смерть. Тому чиниться такий шалений опір будь-яким, навіть доволі кволим і нерішучим крокам у бік реальної євроінтеграції.
Проявом другої останнім часом стають ці просто смішні «антифашистські» мітинги, дивлячись на які багато-хто просто не втримується від саркастичного реготу. Хто їхній ідеологічний батько, зрозуміти неважко. Де найбільше в світі воюють із фашизмом, не помічаючи неофашистів під власним носом? Хто фінансує найголовнішого «антифашиста» в Україні та нагороджує своїми медальками?
Питання в іншому: хіба не розуміє влада, бодай її більш-менш адекватна частина, що вона сама себе, висловлюючись словами одного з її ж спікерів, «розводить, як кошенят». Більшої антиреклами, ніж оцей теперішній «антифашизм», і уявити важко. Взагалі у нас якось з мілітарними образами не складається, причому з обох боків. Чому? Бо нашим людям уся ця «воєнщина», навіть віртуальна, проїла всі печінки. Надто негативні асоціації в українців пов’язані з культом сили, особливо останнього – ХХ століття.
Заради об’єктивності треба зазначити, що і «повстання за розкладом» викликають багато запитань.
Очевидною проблемою досі залишається й те, що на Заході назвали «вибірковим правосуддям». Але і її можна вирішити, якщо буде проявлено мудрість та гнучкість з обох боків. Шанс, як на мене, є. Це продемонструвало, зокрема, рішення про звільнення двох опозиційних міністрів. Але якщо вирішення наступного питання буде обумовлюватися висуненням абсолютно неадекватних передумов, – ми не просунемося ні на крок. Ось тоді і стане зрозумілим ціна слів про те, що головним є не окремий індивід, а доля цілої країни.
Попри все це залишаюсь оптимістом і вірю, що вже з початку грудня цього року – а для нас ці дні знакові (згадаймо 1 грудня 1991 року!) – ми всі почнемо поступовий, складний, але успішний шлях перетворення українців у вільних людей, а України – в демократичну, сильну і процвітаючу європейську державу.
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України (2007–2009 роки)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Дехто з провладної більшості поспішив прийняти це рішення за гарантію – ми, мовляв, уже все зробили, угоду підпишемо. Своєрідним «холодним душем» для них стали слова посла ЄС в Україні Яна Томбінського: за теперішніх умов угоду підписано не буде.
У чому ж справа?
Вона, як на мене, у тому, що станом на 18 травня ми пройшли лише частину того шляху, який мусимо пройти. Не виконаними залишаються багато пунктів, які визначено як принципові. Чи можна впоратися з ними? Очевидно, так. Але для цього потрібне бажання.
Ось тут ми підходимо, мабуть, до найголовнішого моменту. Він називається «політична воля» і стосується, до речі, усіх: і влади, і опозиції. Матимуть представлені сьогодні в парламенті політичні сили волю ухвалити необхідні закони, – вони будуть ухвалені. Не матимуть – знайдеться мільйон причин для пояснень, чому ні.
За цим – боротьба двох ключових тенденцій в українській політиці. Однієї, яку умовно можна назвати проєвропейською. Умовно – тому, що такою вона насправді ще далеко не є ні за своїм змістом, ні формою. Але навіть така – це вже добре. Та іншої – відверто просовкової, підгодовуваної з-за кордону, для якої рух до Європи означає спочатку політичну агонію, а невдовзі і політичну смерть. Тому чиниться такий шалений опір будь-яким, навіть доволі кволим і нерішучим крокам у бік реальної євроінтеграції.
Проявом другої останнім часом стають ці просто смішні «антифашистські» мітинги, дивлячись на які багато-хто просто не втримується від саркастичного реготу. Хто їхній ідеологічний батько, зрозуміти неважко. Де найбільше в світі воюють із фашизмом, не помічаючи неофашистів під власним носом? Хто фінансує найголовнішого «антифашиста» в Україні та нагороджує своїми медальками?
Питання в іншому: хіба не розуміє влада, бодай її більш-менш адекватна частина, що вона сама себе, висловлюючись словами одного з її ж спікерів, «розводить, як кошенят». Більшої антиреклами, ніж оцей теперішній «антифашизм», і уявити важко. Взагалі у нас якось з мілітарними образами не складається, причому з обох боків. Чому? Бо нашим людям уся ця «воєнщина», навіть віртуальна, проїла всі печінки. Надто негативні асоціації в українців пов’язані з культом сили, особливо останнього – ХХ століття.
Заради об’єктивності треба зазначити, що і «повстання за розкладом» викликають багато запитань.
Очевидною проблемою досі залишається й те, що на Заході назвали «вибірковим правосуддям». Але і її можна вирішити, якщо буде проявлено мудрість та гнучкість з обох боків. Шанс, як на мене, є. Це продемонструвало, зокрема, рішення про звільнення двох опозиційних міністрів. Але якщо вирішення наступного питання буде обумовлюватися висуненням абсолютно неадекватних передумов, – ми не просунемося ні на крок. Ось тоді і стане зрозумілим ціна слів про те, що головним є не окремий індивід, а доля цілої країни.
Попри все це залишаюсь оптимістом і вірю, що вже з початку грудня цього року – а для нас ці дні знакові (згадаймо 1 грудня 1991 року!) – ми всі почнемо поступовий, складний, але успішний шлях перетворення українців у вільних людей, а України – в демократичну, сильну і процвітаючу європейську державу.
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України (2007–2009 роки)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
