Виповнюється 72 роки від дня, коли в перебігу Другої світової війни СРСР та нацистська Німеччина зі спільників перетворилися на лютих ворогів. Дата 22 червня 1941 року є поворотною точкою у розгортанні цього наймасштабнішого в історії збройного протистояння, підсумки якого до сьогоднішнього дня, значною мірою, визначають систему відносин між центрами впливів у світі. Зіткнення двох тоталітарних режимів – гітлерівського і сталінського – закарбувало у генетичній пам’яті людства інстинкт відчуття небезпеки диктатури, на яких би ідеологічних догмах вона не ґрунтувалася.
Саме цей інстинкт, зрештою, призвів і до краху «режиму переможця» у Другій світовій – радянського режиму. СРСР припинив існування лише через 46 років після закінчення тієї війни. За історичними мірками він пережив свого ворога зовсім не набагато.
З розпадом Радянського Союзу припинилося небезпечне для цивілізації ядерне протистояння двох військових блоків – НАТО та організації Варшавського договору; майже зникла неефективна соціалістична система господарювання, за винятком Північної Кореї та, почасти, Куби; відкрилися перспективи для глобальних, перш за все інформаційних обмінів між суспільствами з різними традиціями та ладами.
Здавалося б, що тоталітарну сторінку історії у Європі перегорнуто назавжди, проте сьогодні знову виникають спроби виправдати або применшити масовість вбивств, зокрема і мирного населення, в часи, коли сталінський і гітлерівський режими спочатку утверджувалися, тоді були союзниками, а потім воювали між собою. Особливо болісно до таких спроб ставляться у сучасній Німеччині, яка за роки нацизму заплатила не лише мільйонами життів та руйнуваннями, але і півстоліттям розділеності на дві держави. Недарма бетонні плити зі зруйнованого, разом із соціалізмом, Берлінського муру нині встановлено біля багатьох німецьких посольств у столицях Європи та Америки. Є такий пам’ятний знак і в Києві.
Не безіменні вже могили
Ініціативи щодо увічнення пам’яті загиблих у роки нацизму мирних людей реалізують у Німеччині не лише установи влади, але і окремі громадяни. Один з них – Ульріх Шаде, колишній директор школи в Брауншвайзі з Нижньої Саксонії.
Разом з однодумцями він відновив імена майже п’яти тисяч цванґсарбайтерів – працівників примусової праці, яких утримували у місцевому концтаборі, використовуючи на каторжних роботах. Усі вони поховані на місцевих цвинтарях. Серед тепер уже не безіменних могил щонайменше тисяча українців.
Нацисти ставилися до вивезених на роботу жінок та дітей як до «расового сміття». У матерів, які народжували в концтаборі, відбирали немовлят, попередньо вимагаючи дати дитині ім’я. По тому немовля вкладали у коробку, очікуючи на його смерть. Коли таких коробок набиралося кількадесят, їх захоронювали. Ім’я ж було потрібне нацистам для педантичного обліку.
Ульріх Шаде організував укладання «Книги мертвих», куди внесено імена усіх жертв місцевих концтаборів. Її було створено та опубліковано у 2005–2006 роках.
Спільна праця небайдужих
Український публіцист Остап Кривдик, дізнавшись через свої родинні контакти про діяльність Ульріха Шаде, ініціював видання «Книги мертвих» в Україні. Його підтримав Сергій Бондарчук – президент благодійного фонду «Нові традиції». «Книгу мертвих» було видано в Україні, про це повідомляло Радіо Свобода. Книгу спрямували до основних архівів України, щоб історики та родичі загиблих мали змогу дізнатися про їхні долі.
Нещодавно Ульріх Шаде на запрошення Сергія Бондарчука відвідав Україну та презентував у Києві «Книгу мертвих». У цій презентації взяла участь Валентина Довганевич – онука одного із загиблих у Брауншвайзькому концтаборі українців Андрія Косіра. Його забрали на каторгу до Німеччини з села Великі Деревичі на Житомирщині. Завдяки праці німецьких та українських громадян рідні тепер знають, де його могила. Таких родин сотні.
Громадянська співпраця у відновлені пам’яті про жертви тоталітаризму є найкращою відповіддю тим, хто намагається виправдати ті звірства якимись «вищими цілями» чи «особливостями історичного моменту».
Презентація в Україні «Книги мертвих» стала унікальною ще й тому, що ніде більше за межами Німеччини її не поширено у друкованому вигляді. Вона стане у нагоді в Польщі, Білорусі, Росії та інших країнах.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Саме цей інстинкт, зрештою, призвів і до краху «режиму переможця» у Другій світовій – радянського режиму. СРСР припинив існування лише через 46 років після закінчення тієї війни. За історичними мірками він пережив свого ворога зовсім не набагато.
З розпадом Радянського Союзу припинилося небезпечне для цивілізації ядерне протистояння двох військових блоків – НАТО та організації Варшавського договору; майже зникла неефективна соціалістична система господарювання, за винятком Північної Кореї та, почасти, Куби; відкрилися перспективи для глобальних, перш за все інформаційних обмінів між суспільствами з різними традиціями та ладами.
Здавалося б, що тоталітарну сторінку історії у Європі перегорнуто назавжди, проте сьогодні знову виникають спроби виправдати або применшити масовість вбивств, зокрема і мирного населення, в часи, коли сталінський і гітлерівський режими спочатку утверджувалися, тоді були союзниками, а потім воювали між собою. Особливо болісно до таких спроб ставляться у сучасній Німеччині, яка за роки нацизму заплатила не лише мільйонами життів та руйнуваннями, але і півстоліттям розділеності на дві держави. Недарма бетонні плити зі зруйнованого, разом із соціалізмом, Берлінського муру нині встановлено біля багатьох німецьких посольств у столицях Європи та Америки. Є такий пам’ятний знак і в Києві.
Не безіменні вже могили
Ініціативи щодо увічнення пам’яті загиблих у роки нацизму мирних людей реалізують у Німеччині не лише установи влади, але і окремі громадяни. Один з них – Ульріх Шаде, колишній директор школи в Брауншвайзі з Нижньої Саксонії.
Разом з однодумцями він відновив імена майже п’яти тисяч цванґсарбайтерів – працівників примусової праці, яких утримували у місцевому концтаборі, використовуючи на каторжних роботах. Усі вони поховані на місцевих цвинтарях. Серед тепер уже не безіменних могил щонайменше тисяча українців.
Нацисти ставилися до вивезених на роботу жінок та дітей як до «расового сміття». У матерів, які народжували в концтаборі, відбирали немовлят, попередньо вимагаючи дати дитині ім’я. По тому немовля вкладали у коробку, очікуючи на його смерть. Коли таких коробок набиралося кількадесят, їх захоронювали. Ім’я ж було потрібне нацистам для педантичного обліку.
Ульріх Шаде організував укладання «Книги мертвих», куди внесено імена усіх жертв місцевих концтаборів. Її було створено та опубліковано у 2005–2006 роках.
Спільна праця небайдужих
Український публіцист Остап Кривдик, дізнавшись через свої родинні контакти про діяльність Ульріха Шаде, ініціював видання «Книги мертвих» в Україні. Його підтримав Сергій Бондарчук – президент благодійного фонду «Нові традиції». «Книгу мертвих» було видано в Україні, про це повідомляло Радіо Свобода. Книгу спрямували до основних архівів України, щоб історики та родичі загиблих мали змогу дізнатися про їхні долі.
Нещодавно Ульріх Шаде на запрошення Сергія Бондарчука відвідав Україну та презентував у Києві «Книгу мертвих». У цій презентації взяла участь Валентина Довганевич – онука одного із загиблих у Брауншвайзькому концтаборі українців Андрія Косіра. Його забрали на каторгу до Німеччини з села Великі Деревичі на Житомирщині. Завдяки праці німецьких та українських громадян рідні тепер знають, де його могила. Таких родин сотні.
Громадянська співпраця у відновлені пам’яті про жертви тоталітаризму є найкращою відповіддю тим, хто намагається виправдати ті звірства якимись «вищими цілями» чи «особливостями історичного моменту».
Презентація в Україні «Книги мертвих» стала унікальною ще й тому, що ніде більше за межами Німеччини її не поширено у друкованому вигляді. Вона стане у нагоді в Польщі, Білорусі, Росії та інших країнах.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
