Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 10:30
(Рубрика «Точка зору»)

Галя Койнаш

У рамках спільного проекту «Поєднання через важку пам’ять. Волинь, 1943»/«Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943», молоді поляки та українці збирали свідчення очевидців страхітних подій на Волині 1943 року. Вшановували пам’ять жертв різанини, цілих родин разом із дітьми, цілих сіл. Хотіли якнайбільше довідатися про тих українців, які рятували своїх польських сусідів та про поляків, що заступилися за українців.

Щира їм подяка за таку ініціативу у час, коли політики та інші, хто прагне підігнати історичні події під власні ідеологічні переконання чи потреби, агресивно нав’язують свої погляди та свідомо спотворюють саме питання. Намагаються переконати людей, ніби у заяві польського сейму з приводу 70-річчя Волинської трагедії, «український народ звинувачено у здійсненні важкого злочину, до якого насправді він не причетний».

Звинувачено «українських націоналістів», а саме ОУН-УПА, що ніяк не рівнозначно українському народові.

Цинізм політиків, як завжди, необмежений. Днями 148 народних депутатів України від Партії регіонів і комуністів звернулися до Сейму Польщі з проханням «визнати Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів».

Краще б звернулися до президента України, який вважає за можливе не приїхати 14 липня в Луцьк, щоб разом із президентом Польщі молитися за жертв Волинської трагедії, як з польського, так і з українського боку.

Нам утовкмачують, ніби є «польська сторона» та «українська». Про які сторони може йтися, коли вбивали дітей сокирами? Ті, хто вбивав невинуватих людей за етнічною ознакою, скоювали найтяжчий злочин, якому немає і не може бути виправдання. Їхня національність не робить інших українців причетними, і не зобов’язує замовчувати гірку правду.

Прикро, що в 70-у річницю волинських подій українські джерела інформації так разюче відрізняються від польських та інших джерел. У більшості українських підручників з історії взагалі не зрозуміло, що саме криється за евфемізмами про важкі стосунки між народами.

Охоче використовують суперечки щодо кількості жертв, спроби деяких поляків класифікувати злочин як геноцид, щоб нав’язати ідею, що йдеться про якусь ворожість у ставленні до самого народу. Щоб усі чули, як це несправедливо, і глибше не допитувалися. Прихильники Організації українських націоналістів та Української повстанської армії заперечують причетність керівництва ОУН-УПА до політики етнічних чисток. Заперечують частіше за все на рівні риторики, а мали би посилалися на факти та документи, зокрема, й на докази, що той чи інший незручний документ підроблено радянськими спецслужбами.

Усі мають право захищати свої переконання, своїх героїв. Але спотворювати історичні факти ані українські, ані польські націоналісти не мають права.

А поза риторикою факти в основному відомі. Точніше, їх за бажанням можна знати, хоча можна й приховувати. Про роль Григорія Перегіняка у першому нападі УПА на німців 7 лютого 1943 років довідаємось незалежно від мови. Про напад через день чи два на село Паросля та вбивство майже всіх мешканців треба шукати джерела польською чи англійською мовами.

Вітольду Колодинському тепер 82 роки. Розповідає про загибель родини у той день у лютому 1943 року, про рану, отриману від сокири. Дає свідчення про злочин так само, як давали свідчення ті, хто пережив Голодомор. Тільки про його свідчення в Україні знати не хочуть.

Не наважусь тут розповісти про ті події – ні про доленосну роль українських поліцаїв-дезертирів, які приєдналися до УПА, ні про те, що були жертви з обох боків, що були й поляки, які вбивали невинуватих людей. Є історики, котрі в тисячу разів більше знають і намагаються докопатися до правди, а не тільки до фактів, що підтвердять їхню версію подій.

На жаль, у ЗМІ чути насамперед інші голоси. Аргументи частіше за все до болю знайомі, збігаються з доводами багатьох російських політиків і істориків. Перед і після ухвалення Закону про Голодомор вони так само завзято намагалися переконати людей, що всі розмови про Голодомор, тим паче про геноцид, – тільки політичні спекуляції, спрямовані на погіршення стосунків між народами, що кількість загиблих від голоду перебільшена: ніякого Голодомору не було, страждали всі, не тільки українці, тощо. Зрештою, що все треба розглядати в контексті. Ширшому.

За такий «ширший контекст», який називає усі події від 1942 по 1947 роки «другою польсько-українською війною», виступає Володимир В’ятрович. Переваги такого тлумачення очевидні: відразу йдеться про «симетрію», про відповідальність обох сторін, про війну зрештою, а не про етнічні чистки, тобто злочин проти людяності. На Волині в ці місяці 70 років тому винищували села, вбивали цивільне населення. Вбивали дітей за етнічною ознакою, і ніякий ширший контекст нам тут не допоможе.

28 червня у Варшаві представники Української греко-католицької церкви та Римо-католицької церкви Польщі підписали спільну Декларацію. Патріарх Святослав (Шевчук), зокрема, попросив пробачення «у кожної польської родини, яка втратила ближніх з рук моїх родаків». Кращих слів не знайду.

Галя Койнаш – журналістка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG