Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 15:48

За «ДНР» і «ЛНР» у Росії хвилюються ще й ті, для кого Путін поперек горла


Володимир Путін

Володимир Путін

В Україні звикли думати, що в Росії за «ДНР» і «ЛНР» кулаки стискають прихильники чинного режиму. Вірні путіністи, затяті лоялісти і колективна Мізуліна. Але це не так. Штука в тому, що за «ДНР» і «ЛНР» у Росії хвилюються ще й ті, для кого Путін поперек горла.

Військова логіка переналаштовує оптику – ми перестаємо розрізняти деталі і бачити нюанси. А вони важливі, як ніколи. Тому що в Росії чимало тих, для кого нинішній режим поганий саме тому, що веде країну до деградації. Більше того – ваше спільне обговорення проблем Російської Федерації упреться в однаковий діагноз. Так – світова кочегарка, так – тотальна корупція, так – неофеодалізм і соціальна ентропія.

Їх точно так само дістало лицемірство політиків, злодійкуватість чиновників, подвійні стандарти. Їм набридли людожери в костюмах і відчуття тотальної безперспективності. Вони чекають соціальної справедливості й виразних правил гри. Вони начитані, вдумливі та аналітичні. Вони хочуть усього того, чого хочуть і українці. З однією лише різницею – в їхній картині світу запорука зосередженої Росії – це розібрана Україна.

Вони перефразовують Столипіна, вірячи, що лише великі потрясіння створять велику Росію.

Вони в душі аплодують західним окрикам, тому що ті, на їхню думку, народжують простір для перебудови країни. Вони хотіли б третього пакету санкцій, адже він дасть шанс на реіндустріалізацію економіки. Вони мріють, щоб Росія стала повною мірою сувереном – здатним не лише Крим забрати, але й власні держкомпанії змусити його обслуговувати, не озираючись на наслідки.

Для них вся ідея «російської весни» – це шанс на перезбирання країни на нових умовах. Вони втомилися від думки, що Росія – це величезна напівпорожня країна. Вони жадають деолігархізації та соціальної справедливості. Вірять в ефективність середнього класу і мріють про відродження науково-технічної інтелігенції. Вони не сидять на трубі, платять податки і хочуть, щоб дітям не довелося емігрувати. Більше того – вони багато в чому схожі у своїх бажаннях з хлопцями з Майданів. Але є нюанс.

Українцям, щоб отримати шанс на перезбирання країни, довелося зносити свого власного «золотого батона». Стояти на Майдані, займатися низовою самоорганізацією, виходити з летаргії «хатаскрайності». Для них побиття студентів у центрі Києва стало електрошоковою дефібриляцією – серце знову запрацювало і стало качати кров у коматозному організмі. А, на думку цих росіян, роль того самого удару струмом для Росії має виконати битва за Україну. За Донбас, а в ідеалі – за весь південний схід. Відчуваєте різницю?

Вони розчарувалися в спробі подолати налагоджений механізм пропаганди та thought-control. Єдиний, на їхню думку, шанс – це обставини, які змусять російський режим бути тим, ким він намагається здаватися всі останні півтора десятка років. Не імітаційним сувереном, а реальним, не грубником у світовій комуналці, а головним на поверсі, не карикатурною сумішшю з радянського і російського, а повноцінної імперією.

Для них найбільш відповідний антибіотик для лікування країни – це перегляд кордонів. Щоб колективний Рогозін змушений був стати, нарешті, реальним, а не балаганним. Щоб телеустановки щодо «Росії, що піднімається з колін», яка народила у мас відповідні очікування, збіглися з історичним шансом, від якого влада при всьому бажанні не зможе відвернутися, як би їй того не хотілося. Вони – спадкоємці 93-го, які подорослішали й хочуть чужими руками на чужій території зробити свою власну «революцію справедливості». Так, як вони її мислять.

У цьому вони нескінченно далекі самій російській владі, яка не звикла зводити докупи слова і вчинки. Вони чужі і Путіну, який ніяк не повторює кримський сценарій на Донбасі. Вони хочуть введення військ і співчувають Ігорю Стрєлкову. Аплодують ідеям націоналізації ключових секторів і справедливого перерозподілу. І при цьому кривляться від гомофобії та антисемітизму (так-так, вони зовсім не дрімучі «дугінці», як хтось, напевно, встиг подумати).

І Україна для них сьогодні – це той самий історичний шанс повернути «Росію, яку вони втратили». Одна біда. Україна намагається збудувати нову країну у своїх власних кордонах. А для виконання мрії цих хлопців із Росії, Україна повинна бути розформована.

А все тому, що в їхній картині світу Росія – більше, ніж національна держава і менше, ніж імперія. Український Майдан, на їхню думку, ризикує качнути маятник в одну сторону, посиливши відцентровість, і від того вони мріють штовхнути його в протилежну. Створити за допомогою зовнішньої агресії умови для внутрішніх перетворень. Втім, якщо вони і прочитають цей текст, то не погодяться з тим, що йдеться про інтервенцію – адже в їхній картині світу Київ не має історичних прав на південний схід.

Коли вони слухають знаменитий мотив у виконанні Дещиці, то кривляться не тому, що не згодні. А тому, що хотіли б самі його наспівувати. Але не можуть. Тому що вилка бажаних варіантів для них проста. Або Путін стане Стрєлковим, або Стрєлков займе його місце.

Є тільки одна обставина, з якою ці люди ніколи не погодяться. А саме: ті, хто сміється над відсталістю російської внутрішньої політики, над заборонним шквалом законодавчого ідіотизму, над незліченим лицемірством політиків і при цьому кажуть «кримнаш» – вважають, що одне з іншим ніяк не пов'язане. А насправді – це ланки все того ж грьобаного ланцюга.

Павло Казарінкримський оглядач

(Оргиінал публікації на сайті Крым.Реалии)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG