Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 15:10

До ініціативи відновлення Україною статусу ядерної держави


Ядерна ракета в ракетній шахті. Ілюстраційне фото. (©Shutterstock)

Ядерна ракета в ракетній шахті. Ілюстраційне фото. (©Shutterstock)

Валерій Іващенко

Пропонуючи у своїй попередній статті до публічного обговорення питання повернення Україні статусу ядерної держави, я приблизно так і уявляв, що реакція небайдужих до цієї теми людей буде саме такою – дві крайніх точки зору, без середини. Єдине, що – не те, що дратує, а – бентежить, не дає спокою, це занадто велика поверховість, легковажність у наданні безапеляційних оцінок, втім, зовсім не підкріплена реальними знаннями, розумінням суті предмету.

Спочатку виникло бажання відреагувати, відповісти на кожний коментар, але розумію, що неможна буде встигнути за тими новими, що з’являються. Та два з них, від 25.07 («Володимир, місто Ужгород») і 26.07 («piligrim»), не хотів би залишити без уваги.

Які вражаючі слова (із другого згаданого): «…согласен что в Украине нет ядерных полигонов для испытаний – это единственное препятствие, думаю решаемое... уран есть, обогащали, хранили... технологии есть, хранить есть где... ну все кроме полигона...» (!)

Перше – це хотілося б запитати дописувача, чи не відчував він внутрішню потребу хоч трошки (або більш тверезо) подумати, ніж починати говорити? Адже кожне слово має свій певний зміст і значення.

Та оскільки це питання вже у парламенті, то це – серйозно, це вже не етап змагань в гостроті розуму на інтернет-форумах. І тому я найменше хочу, щоб будь-яка подальша полеміка по цій темі йшла у площині емоцій або, гірш того, – зводилася до персональних образ (той – недостатньо патріотичний, а той – недостатньо освічений, недолугий тощо).

Тому вважаю необхідним говорити, розраховуючи на професійне, кваліфіковане сприйняття предмету дискусії – без поправки, скидки на «недоосвіченість» чи дилетантизм. Хто не розуміє, про що йдеться, – читайте та думайте, слухайте, думайте і читайте – інакше, як кажуть, «краще жувати, ніж говорити».

Але, перш за все, абсолютно відповідально наголошую, що «відсутність ядерних полігонів для випробовувань» – це НЕ «єдина перешкода» (хоча і її достатньо), а також, незважаючи на те, що б хто не «думав», вона, ця перешкода, не вирішується (ну, хіба що якась із божевільних держав, якщо така є, в умовах мораторію на ядерні випробовування пустить нас на свій полігон).

Для продовження розмови необхідно визначити дві вихідні позиції у так званій «спробі відновлення ядерного статусу» – з точки зору: що це і для чого.

Позиція (мета) перша – ЯДЕРНИЙ ШАНТАЖ (називаємо по-дорослому речі своїми іменами), тобто – залякування/відлякування як реальних, так і потенційних ворогів України, а за одно і – решти світу (такий собі «варіант Північної Кореї»).

Позиція (мета) інша – РЕАЛЬНЕ СТВОРЕННЯ і ВОЛОДІННЯ системами і комплексами озброєнь, оснащених ядерними боєприпасами, як стратегічною зброєю стримування.

Що потрібно у «першому випадку»? На сьогодні додатково – майже нічого: як говорять, у нас все є («уран», «технології»…). Але ж забули згадати ще про нашу атомну енергетику – це, до речі, аргумент «ще той»! Достатньо нагадати, що в Україні – найпотужніша (найбільша) в Європі Запорізька АЕС, а також ще й досі не закрита (не з точки зору функціонування, а з точки зору проблем безпеки) атомна станція Чорнобильська. Для ядерного шантажу вже достатньо: а ну, як усе це – не дай, Боже! – зруйнується, вибухне (не забудьте додати ще Південноукраїнську, Хмельницьку та Рівненську АЕСи), і все це – у центрі Європи! (Про це потрібно пам’ятати, до речі, й тим, хто мріє про «переможний визвольний військовий похід Русской освободітєльной арміі від Луганська до Львова».)

Втім, з точки зору того ж ядерного шантажу є іще що «додати».

Україна дійсно має уран, тобто, родовища уранових руд на своїй території (більш того, розвідані поклади є одними з найбільших у світі. В Європі – найбільші). Уявіть, як «ядерна держава» Україна може «диктувати свою волю» іншим державам і народам: «Ми цей уран надамо тому і туди, куди ви («всі») не хочете і цього боїтеся!»

Ото ж для реалізації такого (сподіваюсь, фантастичного, маячного і тому неймовірного) сценарію, дійсно, не вистачає лише вивіски на нашому домі: «Україна – ядерна держава».

Тоді – до іншого варіанту/мети.

Дозволю лише собі коротку репліку на вкрай некоректну, щоб не сказати більшого, тезу: «Скільки би наших солдат загинуло і чи був би Крим українським, якщо б ми не віддали ядерну зброю під нічого неварті гарантії?»

Як би кому не здавалося, але цей «аргумент» не має морального права використовуватися в даному випадку. Жодний новий декрет, акт, документ не зможе стати машиною часу і повернути те, що незворотно втрачене (у тому числі – й найцінніше – людські життя). Не збираюся виправдовувати або критикувати чи засуджувати ухвалені і реалізовані тоді рішення – маю можливість сьогодні лише констатувати, що вони приймалися у тих умовах і були реалізовані. А аналіз того, що і як робилося, без сумніву, може бути доречним і необхідним, але це – величезна, окрема, складна тема, що і потребує окремого багатостороннього, зваженого, професійного дослідження.

Тож, якщо розуміти, що «ядерна» – це не та держава, яка володіє «чимось ядерним» (родовища природних копалин, наукові розробки і технології, атомну енергетику тощо), а та – що має саме ядерну зброю, тобто – ракетні, авіаційні, артилерійські або мінно-торпедні засоби ураження в ядерному оснащенні (з ядерними головними частинами), то потрібно добре усвідомити, що саме потрібно робити, аби досягти цієї мети.

Нема, думаю, потреби, роз’яснювати будь-кому, що цей вид зброї в принципі неможливо купити навіть у самого близького («майже рідного») союзника – тільки створити самим, виключно самотужки. До того ж – долаючи тиск і протидію (шалені!) фактично усієї світової спільноти.

Проте, – до «техніки».

Отже, перший крок – робота науково-технічних оборонно-промислових підприємств і організацій. Не ставлю під жодний сумнів спроможності цих колективів вчених і дослідників виконати необхідні науково-дослідні роботи – як стовно ядерних боєприпасів (ЯБП), так і щодо їх носіїв, але – лише до етапу створення і випробовування дослідного зразка ЯБП та його носія.

За рівнем небезпеки промислове виробництво ядерних боєприпасів набагато небезпечніше, ніж навіть виробництво тепловиділяючих елементів (збірок) для ядерних реакторів АЕС. Тому – адресую до тієї ж Вікіпедії – поцікавтесь, де, наприклад, в яких місцевостях розміщувалося виробництво та випробовування ядерних боєприпасів як в СРСР, так і в США:

Арзамас-16 (Саров), Челябінськ-40 (Озерськ), Томськ-7 (Северськ), Красноярськ-26 (Железногорськ), Красноярськ-45 (Зеленогорськ), Семипалатинськ, о-в Нова Земля;

Лос-Аламос (шт. Нью-Мексіко), Ок-Ридж (шт. Теннесі), Хенфорд (шт. Вашингтон), Аламогордо (шт. Нью-Мексіко), Нелліс (шт. Невада), Атол Бікіні, Атол Еніветок (Маршалові о-ви).

До того ж, крім суто «географічних» критеріїв, полігон для ядерних випробовувань – це не просто обране місце підриву (по типу того, як роблять сапери, знешкоджуючи бомби часів минулої війни). Це – технічно надскладний інфраструктурний об’єкт, який крім здатності гарантування безпеки випробовувань, має бути обладнаний необхідними устаткуванням і апаратурою для контролю і фіксації параметрів процесу випробовувань на кожному його етапі. (Відноситься, до речі, й до інших полігонів, призначених для випробовувань носіїв ядерної зброї.)

Втім, не буду так само багато говорити і про подібні проблемні у ситуації із створенням нових сучасних зразків озброєння, які мали б бути тими самими носіями такої бажаної для декого ядерної зброї.

Але змушений повторити: в Україні, в її Збройних силах, жодну з існуючих систем, комплексів озброєнь (що використовують «звичайні» – тобто, неядерні – бойові частини) неможливо оснастити ядерною боєголовкою простою заміною однієї на іншу. Не вдаючись у технічні подробиці, маю зазначити, що в кращому випадку доведеться виконати необхідні (значні) роботи з модернізації, доробки, за обсягом та витратами співставні з роботами зі створення нових зразків. І це не є якоюсь великою таємницею. Зазначене не можливо «обійти» лише на одному сильному бажанні, оскільки «робота» схеми ініціювання підриву звичайного боєприпасу і ядерного не може бути однією й тією ж: це об’єктивно визначається величезною різницею в рівнях ухвалення рішення на застосування зброї звичайної та ядерної. (Про «ядерну валізку», мабуть, багато хто чув, у кіно дивились – щодо цього, звісно, чимало міфів, але суть – вірна.)

Не треба, мабуть, окремо привертати увагу до важливості питання підготовки спеціалістів в цій галузі – це очевидно будь-кому.

Крім того, зверніть увагу, я жодним словом не обмовився про те, скільки це все могло б коштувати для економіки України, і скільки часу на це буде потрібно. Я – точно не знаю, скільки це може бути (у грошовому й часовому вимірах) – і не впевнений, що хтось може оцінити навіть приблизно, але знаю точно: цей «вантаж» не підйомний. Можливо, лише є один-єдиний аргумент на противагу цьому моєму переконанню: «Так Північна ж Корея змогла!» – і тут я заперечити не зможу…

Та, повертаючись до теми, змушений стверджувати: що стосується ЯБП, в умовах України між розробити і створити – нездоланна прірва. Комусь те, про що я говорю, може сильно не сподобатися (вже сильно не подобається!). Дехто сприймає «замало оптимізму» як «замало патріотизму, замало любові до України».

Проте, не хотів би згадувати та наводити спостереження лікарів однієї дуже серйозної спеціалізації – хто є най-найбільшими оптимістами…

Валерій Іващенко – колишній в.о. міністра оборони України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG