Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 17:40

Я вірю, що Крим буде з Україною – чемпіонка світу з художньої гімнастики


(Фото: Nguyen Photographies)

(Фото: Nguyen Photographies)

Спортсмени України працюють лише на патріотизмі – Анна Різатдінова

Гімн України грає на увесь світ саме завдяки спортсменам. Але зараз вони працюють лише на патріотизмі. Про це в ефірі програми «Молодь плюс» сказала чемпіонка світу з художньої гімнастики Анна Різатдінова. Нинішні умови й слабке фінансування не лякають її, бо загартовують бійцівський дух. Важко ж їй дається розлука з рідним Кримом та батьками, які лишилися в Сімферополі. Але вона вірить: півострів таки буде з Україною.

Але великий спорт – це кардинально інше. І потрібно настільки хотіти цього, настільки жити цим, щоб присвятити все своє життя цій справі
Мене в 4 роки привели, і мені дуже не сподобалося. Було все боляче, розтяжка, гнучкість. У мене не було природних даних

– Спорт – це взагалі дуже важка річ. Особливо великий спорт. Якщо у мене у майбутньому буде дівчинка, то я добре подумаю, чи віддавати її у великий спорт. Художня гімнастика, я вважаю, це ідеальний вид спорту саме для дівчинки. Але великий спорт – це кардинально інше. І потрібно настільки хотіти цього, настільки жити цим, щоб присвятити все своє життя цій справі. Я займаюся гімнастикою з 5 років. Народилася у спортивній сім’ї. Мама у мене тренер, теж із художньої гімнастики. Тому вибір був один: гімнастика. Мені дійсно сподобалася ця справа, хоча не з першого разу. Чомусь мене в 4 роки привели, і мені дуже не сподобалося. Було все боляче, розтяжка, гнучкість. У мене не було природних даних. І я зрозуміла, що ні, я цього витримувати не хочу. Але потім, у 5 років, якась сила, вважаю сила згори, привела мене у цей зал. І ось до цих пір я у цій справі, у цій улюбленій справі.

– Як зараз із державною підтримкою спорту, зокрема, художньої гімнастики?

В Україні проблема зі спортивними об’єктами, базами, фінансуванням. Призові – це, мабуть, вже на останньому плані, це чисто винагорода спортсменів, яка повинна бути в країні, але у нас, на жаль, цього немає. Спортсмени – це одна із сфер, яка прославляє нашу країну на увесь світ

– В Україні з цим, м’яко кажучи, проблема. Проблема зі спортивними об’єктами, базами, фінансуванням. Призові – це, мабуть, уже на останньому плані, це чисто винагорода спортсменів, яка повинна бути в країні, але у нас, на жаль, цього немає. Всі все розуміють. Війна у країні, дуже важка ситуація. Просто спортсмени – це одна із сфер, яка прославляє нашу країну на увесь світ.

Якби ви побачили, то там тріщини на стінах, зал в принципі не відповідає параметрам. У нас лежать дві килимові доріжки, а повинно бути чотири
Ми себе заспокоюємо тим, що це робить нас сильнішими та тільки загартовує. І, можливо, у хороших умовах у нас не було б цього спортивного бійцівського духу. А так він виробляється кожен божий день

Ми тренуємося у залі Жовтневого палацу. Із покоління в покоління. Цьому залу вже не знаю, скільки років. Цей зал пройшов і Майдан, і все. Якби ви побачили, то там тріщини на стінах, зал не відповідає параметрам. У нас лежать дві килимові доріжки, а повинно бути чотири. Тобто можете собі уявити: у нас половина доріжки. Ми взагалі не відповідаємо параметрам. Стеля низька. Не ми перше покоління працюємо у таких умовах. Ми себе заспокоюємо тим, що це робить нас сильнішими та тільки загартовує. І, можливо, у хороших умовах у нас не було б цього спортивного бійцівського духу. А так він виробляється кожен божий день, коли ти робиш прогін і не поміщаєшся на майданчик. Є свої плюси у цьому теж.

Тепер ми були у Баку і бачили, які умови там. Як там цінують спортсменів, як для них робиться все. Спортивні об’єкти в Азербайджані – нам про такі можна тільки мріяти.

Анна Різатдінова

Анна Різатдінова

Що змінила війна для вас особисто?

Війна відібрала, забрала, я не знаю, як це правильно назвати… але я залишилася без Батьківщини. Я у своєму рідному Сімферополі, у Криму, ще жодного разу не була після того моменту, як це територія Росії

– Можна сказати, що війна відібрала, забрала, я не знаю, як це правильно назвати… але я залишилася без Батьківщини. В принципі, я у своєму рідному Сімферополі, у Криму, ще жодного разу не була після того моменту, як це вже територія Росії.

Я дуже сильно хочу побачити батьків: маму, тата. Але щось мене зупиняє. Я досі не можу прийняти факт, що Крим – це територія Росії. Для мене це все одно Україна, все одно я вірю у те, що все повернеться на свої місця, і що Крим буде з Україною.

Якраз був період змагань, коли вирішувався той момент, де буде Крим, і я пам’ятаю, що два старти я просто зірвала. Я думала тільки про батьків, про свій дім

Важко. Якраз був період змагань, коли вирішувався той момент, де буде Крим, і я пам’ятаю, що два старти я просто зірвала. Мені настільки було важко морально. Я ні про що не могла думати, ні про м’ячики, ні про булави, ні про що. Я думала тільки про батьків, про свій дім. І, звісно, це не могло не повпливати на підготовку. Тобто це дуже важка тема, але віримо у краще.

– Але з мамою ви бачитеся?

– Мама до мене приїжджає. Хоча зараз це не так легко зробити, як було раніше. Мама до мене приїжджає раз на три місяці, мабуть, бо добиратися тепер стало дуже важко.

– Оскільки ви з Криму, чи не пропонували вам виступати за Росію? Чи бояться?

– Бояться. Пропозицій не було, було більше чуток з цього приводу. Але я цей варіант навіть би не розглядала. На початкових стадіях, у перші дні, коли Крим перейшов у Росію, звісно, були розмови, що я в якихось там списках російської олімпійської збірної. Але я не знаю, я не впевнена, я не вникала у це питання. Я думаю, що я б навіть розмовляти не стала. Це питання навіть не розглядалося б.

Чому спорт має бути важливим для країни?

Спортсмени ідуть на якомусь своєму внутрішньому патріотизмі, на якихось своїх величезних цілях, задачах. Якби у нас були ці шикарні спортивні об’єкти, фінансування, ми б спокійно могли змагатися за трійку
Навіть в інших країнах бути спортсменом – це престижно, класно. А у нас розвивається, наприклад, шоу-бізнес
Вже другий тиждень спорт хоча б на виду. Це дуже приємно. І це мотивує, і хочеться приносити ще більше медалей для своєї країни. Але так повинно бути не лише після медалей, а так повинно бути постійно. Країна повинна знати в обличчя своїх героїв. Бо спортсмени змушують грати наш Гімн на увесь світ.

– Спорт, у цілому,– це те, що прославляє нашу країну. Навіть на такому рівні, як зараз проходили Європейські ігри, те, що Україна зайняла 8 місце, дуже добре. Але я можу сказати, що спортсмени ідуть на якомусь своєму внутрішньому патріотизмі, на якихось своїх величезних цілях, задачах. А якби у нас були ці шикарні спортивні об’єкти, фінансування, можливості з точки зору медикаментів, то ми б спокійно могли змагатися за трійку. Бо у нас дуже талановиті люди, у нас дуже талановиті тренери, спортсмени, але неможливо йти тільки на своїй ініціативі. Бо я ж кажу, що все дуже рухається вперед. Спорт не стоїть на місці. І тому хочеться, щоб спортсменів більше цінували. Бо навіть у інших країнах бути спортсменом – це престижно, класно. А у нас розвивається, наприклад, шоу-бізнес. А спортсменів не так часто запрошують на те саме телебачення.

От зараз, слава Богу, пройшли Європейські ігри. І, звісно ж, уже другий тиждень спорт хоча б на виду. Це дуже приємно. І це мотивує, і хочеться приносити ще більше нагород, медалей для своєї країни. Але так повинно бути не лише після медалей, а так повинно бути постійно. Країна повинна знати в обличчя своїх героїв. Бо спортсмени змушують грати наш Гімн на увесь світ. А це дорогого варте. Золоті медалі, перемоги – це все дається такими зусиллями. І, я вважаю, що це повинно винагороджуватися.

Чи бувають думки піти зі спорту, буває, що опускають руки?

У мене бувало, що опускалися руки, звісно, не через фінансування, не через грошові призи, бо я все одно працюю не для цього
У спортсмена опускаються руки, коли несправедливе суддівство
Є такі моменти, коли потрібно закрити рота, переступити через себе і довіритися тренерові. Це не зіркова хвороба, але ці перші кроки до зіркової хвороби, там треба, щоб тренери обламали роги

– У мене бувало, що опускалися руки, звісно, не через фінансування, не через грошові призи, бо я все одно працюю не для цього. Так, це, звісно, приємно. Хочеться, щоб тебе оцінили. Але все одно у мене в пріоритеті ідуть далеко не гроші. Взагалі, у спортсмена опускаються руки, коли несправедливе суддівство. Це такий перший фактор. Так як у нас дуже суб’єктивний вид спорту, то це важкий момент. Або опускаються руки, коли починаються непорозуміння із тренером, коли щось не виходить. Бо ми стаємо вже дорослі і здається, що ми такі досвідчені і все вміємо. Є такі моменти, коли потрібно закрити рота, переступити через себе і довіритися тренерові. Це не зіркова хвороба, але ці перші кроки до зіркової хвороби, там треба, щоб тренери обламали роги.

Ну і, звісно ж, опускаються руки, коли щось не виходить, коли ти гориш, живеш, кожного дня встаєш заради однієї цілі… Припустимо, зараз у Баку я зробила помилку на фінальних вправах, на першому виді, з обручами. Просто безглузду помилку. Я дотепер не можу пояснити, чому так сталося. Я втратила предмет на передачі. І я люблю обруч. Стала чемпіонкою світу саме у цій вправі. Причому, втратила не на якомусь важкому елементі, не на важкому випуску, а просто на передачі обруча із однієї руки в іншу. Після обруча у мене настав такий момент, що у мене опустилися руки. Просто багато хто не бачив, що відбувалося за майданчиком. Усі вже побачили мене, коли я виходила на наступну вправу – із м’ячем. Але те, що було за килимом, було страшно. Мені вже було жаль і тренерів, і всіх. Бо як у цей момент мотивувати знову спортсмена, щоб він захотів вийти на майданчик, все одно змагався, все одно доводив. Щоб уся ця праця не пішла коту під хвіст.

– Але Ви зібралися і пішли виступати далі?

У спорті, я помітила, іде колосальне зростання тільки після невдач. Коли все добре, то є небезпека, що спортсмен може залишитися на цьому рівні. Не буде росту

– Так, слава Богу. Я настільки була готова морально і фізично, і коли не виходить, то одразу мільйон думок: можливо, ти не на своєму місці, можливо, ти взагалі не тут повинен бути, можливо, треба вже це все покинути, ну, що поробиш. І якраз після цього зібралася на м’ячик і отримала срібну медаль у вправі з м’ячем. Це загартовує. Отакі складні моменти. Бо у спорті, я помітила, іде зростання, колосальне зростання тільки після невдач. Коли все добре, то є небезпека, що спортсмен може залишитися на цьому етапі, на цьому рівні. Не буде росту. А коли невдача, то це тебе мотивує, підштовхує на ще більшу роботу, на ще більші перемоги.

– Чи Ви вже думали, яким бачите своє майбутнє після великого спорту?

Так, я взагалі дуже люблю думати. Це моя велика проблема, як кажуть мої тренери. Якби я менше думала, то мені було б легше жити взагалі у світі. 25 – це, вважається, вже ветерани у художній гімнастиці. Але я хочу прожити у цьому прекрасному виді спорту якомога довше

– Так, я взагалі дуже люблю думати. Це моя велика проблема, як кажуть мої тренери. Якби я менше думала, то мені було б легше жити у світі. Звісно ж, що думала, бо у нас дуже молодий спорт. 25 – це, вважається, вже ветерани у художній гімнастиці. Але я хочу прожити у цьому прекрасному виді спорту якомога довше. Звісно, якщо дозволить здоров’я. Але у мене проблема головна із моральним станом. Якщо справлюся, то все вийде. Це точно буде сфера спорту.

Ваші мрії пов’язані з Олімпіадою?

– Звичайно. Це будуть мої другі Олімпійські ігри. Дай Бог, щоб вони були. Взагалі, в Олімпіаді будуть брати участь 24 гімнастки.

Конкуренція в нас не тільки з Росією. У нас борються країни СНД. Росія, Україна, Білорусь, Ізраїль, Азербайджан. Зараз, насправді, дуже багато країн підтягнулися, на кого не робили ставки. Тут уже чисто психологічний настрій у кого кращий буде, той переможе. Але основні цілі і задачі у мене – це Ріо-де-Жанейро. Бо у Лондоні я була ще молода, ще не розуміла усю значимість такої спортивної події. Я була десята на Олімпійських іграх. Це було велике досягнення, що я увійшла у фінал, бо могла і не увійти. Зараз, звичайно, будемо боротися не за десятку, а за... не хочу так голосно говорити, але за хороші, достойні місця. І зараз для цього робимо все. Вдосконалюємо програму, можливо, будемо щось перероблювати, передивлятися. Дуже ускладнили програму у цьому сезоні, тому я й десь допускаю серйозні помилки на змаганнях. Але до Олімпіади час є, тому я думаю, що все налагодиться.

  • 16x9 Image

    Марічка Набока

     У 2004 році закінчила Український гуманітарний ліцей КНУ ім. Тараса Шевченка. У 2010 отримала диплом магістра журналістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Має публікації в газеті «Громадський захисник», журналах «Книжник-review», «Київська Русь» та інших виданнях. Працювала в програмі «Підсумки» на телеканалі Ера. На Радіо Свобода – з 2007 року. Коло професійних зацікавлень: права людини, українська культура, волонтерський рух.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG