Доступність посилання

25 вересня 2016, Київ 23:50

«Веземо тебе в ліс, будеш яму копати» – Геннадій Афанасьєв про арешт


Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

(Рубрика «Точка зору»)​

Це був святковий день. Але не саме свято захоплювало мене у той момент, а побачення, яке мало відбутися після вшанування пам’яті воїнів, загиблих у Другій світовій війні. Так, це було 9 травня 2014 року, святкування Великої перемоги. В Криму вже було тепло, але прохолодний вітерець змушував ще вдягати щось тепленьке. Такий наш кримський контраст: наче сонячно, а ти одягнений. Нібито й спекотно, а одночасно і прохолодно. Може, саме так усе і сталося, через цю неоднозначність?

Я йшов собі зі світлиною свого прадіда, пишаючись, що і в мене дід віддав життя за Батьківщину. Кожного 9 травня з друзями ми відвідували будинок ветеранів війні, для яких готували солодкий стіл, співали, читали вірші, вшановували їх, як могли вшанувати.

Але цього року хода була зовсім інша. Це було свято вже не ветеранів, а окупантів. Вже зганьбили символ «георгіївської стрічки», яку намотували на все, що можна було бачити навколо, аби символізувати не перемогу предків, а сучасну російську революцію-окупацію. І мені здавалося, поки я йшов зі світлиною свого мужнього родича, що це свято створили не для нього, а задля Володимира Путіна. Бо все навколо нагадувало про цю людину. І ці стрічки, і його портрети на футболках, і графіті на стінах будівель, і заклики пенсіонерів щодо прославляння Путіна, а зовсім не ветеранів «Великої вітчизняної війни».

Парад перемоги вже закінчився, і нарешті я мав змогу піти на зустріч до тої, котру кохав і якій прагнув віддати своє серце. Вона любила фотографуватись, і я прихопив із собою свою фотокамеру, щоб зробити їй приємне. Ось-ось і побачу її…

Раптом мене охопило незрозуміле відчуття, бо було якось дуже неспокійно на душі. Я повернув голову, щоб озирнутися навколо, і саме в цей момент помітив, як двоє кремезних чоловіків швидко рухаються до мене, дивлячись лише на мене, наче вовки на полюванні. Складно повірити, але здобиччю був я…. Далі було, як в уповільненому кіно…Це таке, коли за одну мить промайнуло життя. Бігти не мало сенсу, бо вони тільки й чекали, як скористатися своєю зброєю проти втікача. Вбити чи поранити людину для таких – це лише розвага. Там немає Бога, там немає людяності, бо це ФСБ… але про це я дізнався згодом.

І я просто йшов собі далі, сподіваючись, що це помилка в моєму миттєвому відчутті. Бо я був впевнений, що нема за що на мене полювати. І ось….Раптовий поштовх у спину. Миттєво викручую руку та просто вбиваюсь головою в асфальт. Сиплються удари, але через адреналін ти не відчуваєш нічого… Я закричав, що це помилка, що я фотограф, що я йду до дівчини, але вони не реагували. Просто вдягнули мені наручники.

Як добре я пам’ятаю те перше відчуття, коли твоє життя зупинилось. Ні, мабуть, ви цього не зрозумієте, бо ви рухаєтесь далі: у вас є клопоти на роботі, є плани, є родина, є радість і турботи. А коли на тобі замикаються кайдани, то в тебе вже немає нічого… зовсім нічого. Лише ти – і Господь…

Вони сипали ударами, але робили це мовчки, посеред натовпу людей, котрі з жахом дивилися на це раптове затримання в самому центі міста. Хтось знімав на камеру, хтось галасував…, але моїм викрадачам було байдуже. Бо так і було заплановано. Бо ФСБ зрежисерувало свій сценарій, і їхні журналісти теж були серед тих зівак. Саме таким безглуздим чином готувався матеріал, який мав стати ще одним, хоч якимось, виправданням російської окупації в Криму.

Обшукали та вилучили все, що було при мені, натягли капюшона на голову до підборіддя, а поверх цього ще чорний лантух, щоб не зміг бачити обличчя цих злочинців. Підняли мене, як мішок, і понесли до машини, заштовхали до салону і застрибнули зверху. Один сів на голову, інший на руки та стегна. Відчув, як машина почала рухатись. Через тривалий час мене посадили між цими бойовиками і почали ставити запитання. Кажуть: «Відповідай! Хто заклав міну в Бельбеку? Хто підірвав танк у Севастополі? Ми знаємо, це був ти! Хто твої спільники? Хто такий Олег? Хто такий Чирній?». Я зовсім не розумів, про що вони запитують. За це вони били. Ставлять запитання, ти намагаєшся сказати щось у відповідь, а в цей час тобі з розмаху в живіт. Це боляче. Спирає дихання. Вогонь всередині. На голові мішок, і ти не бачиш, коли тебе б'ють, не можеш згрупуватися…

Перше завдання – залякати. Залякати максимально, зруйнувати, зламати. Постійно говорять, що твоєму життю настав кінець. Що вони не помиляються, і якщо затримали, то це вже кінець. У Криму зникали люди, саме люди з проукраїнського опору. Через це, розмірковував я, якщо це «самооборона», то мене везуть до підвалу катувати чи до лісосмуги вбивати, а якщо це ФСБ, то мене засудять і вб'ють десь у виправній колонії. І ось вони кажуть: «Веземо тебе в ліс, будеш яму копати!». Це страшно. Бо віриться, що справді будеш. Що справді вб’ють і закопають. Та ще ж постійно б’ють – то по голові, то в живіт. Запитання, запитання… все здається таким безглуздим…

Побачили слов'янські амулети на шиї та хрестик православний. Зірвали й викинули у вікно з криками «фашист!».

У ці перші години враження, наче це глибокий нокаут, наче тобі кувалдою заїхали по голові, наче безнадійна ситуація, й ти лише можеш спостерігати за тим, що відбувається навколо… Це перша сцена театру абсурду, який є основним майданчиком в Росії… Це перша сцена, але не остання, страшна, але не найстрашніша, жорстка, але не найжорсткіша…

Геннадій Афанасьєв кримчанин, громадський активіст, колишній політв'язень

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG