Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 10:29

У Києві триває виставка московського фотографа і журналістки Вікторії Івлєвої «Народження України». Навесні Вікторія знімала пологи в обласних центрах України як символ появи нової національної ідентичності, яка, як і народження дитини, відбувається з муками і кров'ю. Майдан, війна на сході України, анексія Криму та одночасно рідкісний підйом і наснага українців символічно відображені у фотографіях породіль та немовлят. 75 півтораметрових фотографій на тканині представлені в київському центрі «Ізоляція». Про свій проект Вікторія Івлєва розповіла Радіо Свобода.

Нескінченного «ні» і небажання щось робити я не бачу у громадян України. Це країна надій.

– Я не була в Києві під час самого Майдану, але дивилася стрім, не відриваючись, цілодобово. А поїхала я до України в березні 2014 року, в короткий проміжок між анексією Криму і захопленням Слов'янська. Це було моя перша тривала подорож сусідньою країною, відтоді я стежу за нею невідривно, вона стала великою частиною мого життя. На відміну від Росії, я майже не зустрічала там людей, які говорять: «Ні, нам так жити і мучитися до кінця віку, ні, у нас нічого не вдасться, ні, ми нічого змінювати не будемо, ні, прийдуть нові злодії, вони накрадуть, краще нехай старі сидять». Ось цього нескінченного «ні» і небажання щось робити я не бачу у громадян України. Я постійно розмовляю з різними людьми, які говорять: «Так, у нас вдасться, нехай, важко, але ми прорвемося, ми будемо робити по-іншому, ми не хочемо назад». Мені здається, що це країна надій.

Росії на розчарування вже не здатна, а здатна лише до інертності

Без сумніву, розчарування існує. Але я все-таки думаю, що воно не таке глибоке, як у Росії, яка на розчарування вже не здатна, а здатна лише до інертності. Я розумію, що бути здатним до інертності – це оксюморон, але це, на мою думку, єдине, до чого Росія зараз привчена. В українському суспільстві немає ніякої інертності, і саме це дає надії. Підозрюю, що відсоток людей, які хочуть виїхати з Росії, набагато вищий. Але хотіти виїхати і виїхати – це все-таки неоднакові речі, це далекі речі. Багато людей хотіли виїхати і ніколи не зробили жодного кроку в цей бік. Але саме бажання – це, звичайно, певні тенденції в суспільстві.

Україна – країна, яка здатна стати, взяти і вибрати когось іншого, в ній немає відчуття сакральності влади і ніколи, напевно, не було, бо не було імперства – це не імперська нація

Якщо говорити про людей при владі, мені здається, Україна – країна, яка здатна стати, взяти і вибрати когось іншого, в ній немає відчуття сакральності влади і ніколи, напевно, не було, бо не було імперства – це не імперська нація, слава тобі Господи. Але якщо ми подивимося на склад Верховної Ради, там дуже багато людей, які прийшли завдяки Майдану, абсолютно нових, невідомих нікому раніше, гідних людей. Я думаю, що, дивлячись на цих людей, українці не відчувають розчарування. Я розумію, що голоси громадян, які набили руку в політиці, які вміють і знають, як робити в політиці ті чи інші ходи, дуже гучні, популістські, можливо, часто глушать голоси молодих і не дуже досвідчених політиків. Але мені здається, що віра в свою країну, бажання щось робити для неї, а не тупо красти у своїх співгромадян, щирість, розуміння, що ти – це і є твоя країна, є у дуже багатьох у Верховній Раді, і кількість таких людей має збільшуватися.

Звичайно, Україна молода і слабка держава, яка робить купу помилок. Саме її слабкістю і скористалася Росія.

– Давайте тепер від реальності перейдемо до метафори, з Верховної Ради в пологовий будинок. Складно знімати в пологовому будинку? Ось Ви приходите з камерою в пологовий будинок – породіля, батько, лікарі не женуть Вас?

– Поїздку цю я довго планувала, у мене були листи підтримки від Міністерства охорони здоров'я України та Асоціації акушерів-гінекологів країни. Секретар Асоціації Тетяна Коломийченко просто вела мене з пологового будинку в пологовий будинок як Вергілій, телефонуючи лікарям перед кожною моєю появою.

Складнощі були в іншому. Одна полягала в тому, що проект був побудований за принципом «один день – одне місто», і я не випадково обрала обласні центри для зйомок – там більше народжують. Кілька разів я майже зависала, мені треба було вже їхати, а не було породіль або ніхто не погоджувався. Але якось в результаті ця ситуація вирішувалася, хоча було два міста, в яких я зробила, відповідно, чотири і одинадцять знімків, а потім жінки сказали – все, нехай вона піде, я не хочу... Я дуже боялася, що доведеться їхати і перезнімати, але виявилося, що і з чотирьох картинок, і з одинадцяти було що вибрати. Друга складність ось яка: це була єдина зйомка в моєму житті, в яку я взагалі ніяк не могла втрутитися, я не могла повернутися, встати так, як мені хотілося, ну а думка про те, щоб попросити лікаря або породіллю завмерти хоч на секунду, в такій ситуації, звичайно, навіть у голові не могла з'явитися. Іноді мені говорили: стійте тут і не ворушіться, бо зліва стіл зі стерильними інструментами і праворуч стіл зі стерильними інструментами. Я стояла, затиснувши, з камерою напоготові, але в найвідповідальніший момент спливав якийсь білий халат і замість зйомки пологів виходили зйомки білого халата. Це було фотографічне випробування, і я дуже рада, що вийшла з нього, сподіваюся, з честю. Взагалі, я згадую цю зйомку з нескінченною радістю і любов'ю. Тому що – і лікарі мені про це теж говорили – під час народження дитини йде виплеск добра, позитивної енергії, ти знаходишся в стані абсолютного щастя. Незважаючи на те, що ти тільки що бачив божевільний біль, муки, кров, якісь не дуже приємні фізіологічні речі, – як тільки перед тобою людина, як тільки ти чуєш перший крик, тебе охоплює стан щастя. Тому всі мої неприємності дрібні йшли геть, не залишилися в пам'яті.

– Ваша виставка проходить в символічному місці – це платформа «Ізоляція». Колись це був виставковий зал в Донецьку, звідки були вигнані художники і куратори, там влаштували щось на кшталт в'язниці або «табору» «ДНР», тепер «Ізоляція» працює в Києві. Ви колись приїжджали в райони, підконтрольні «ДНР» та «ЛНР», а зараз Ви не знімали там для цього проекту?

Цей проект без Криму існувати не мав права, це було б, напевно, знущанням над Україною – зробити проект «Народження України» без Криму

– Я знімала в Донецькій і Луганській областях на контрольованих Україною територіях. По-перше, я ніколи не називаю ці території так, як ви їх називаєте, я називаю їх «неконтрольовані території», тому що для мене цих «держав» не існує, для мене це неконтрольовані території України. Я була на контрольованій Україною частині Донецької і Луганської областей, в декількох містах, в Краматорську, який тепер столиця Донецької області, в Сєвєродонецьку, який столиця Луганської, зняла українських жінок там, це було без жодних проблем. Проблему становив Крим, звичайно, тому що цей проект без Криму існувати не мав права, це було б, напевно, знущанням над Україною – зробити проект «Народження України» без Криму. Їхати в Крим я не хотіла ні за яких обставин. Ми дуже довго думали, що робити, чи виставити шматок білого фотографічного паперу, чи то розфарбувати цей папір в кольори українського прапора, але це все естетично абсолютно з проекту вибивалося. Потім мій товариш, Валера Милосердов, який працює в «Ізоляції», сказав: «Віка, потрібно просто зняти переселенців, і це буде найкращий хід». І я знайшла в Києві двох чарівних жінок-переселенок, одна з них народила напередодні, і це зйомка трошки інша, я прийшла до неї, коли дитині була майже добу, а друга була при надії, вагітна, я до неї приходила додому. Але в результаті три фотографії на виставці – кримські, на одній написано «Бахчисарай, Крим\Київ», на інших – «Алушта, Крим\Київ».

– Ви можете уявити аналогічний проект «Народження Росії»?

В Росії, на мій превеликий жаль, не народжується нічого, крім нової порції злості, ненависті, ксенофобії. В Росії нічого не народжується, нічого не розвивається

– Ні, не можу, тому що в Росії, на мій превеликий жаль, не народжується нічого, крім нової порції злості, ненависті, ксенофобії. Ба більше, я вам скажу, що, мабуть, більше в жодній країні світу зараз не стала б такий проект робити, я не бачу, що і де ще народжується ось так – з крові, болю, страждань, як нова Україна, яка народилася з Майдану. Я розумію, що дитинка не така рожева, прекрасна, як хотілося б, я розумію, що у неї родові травми, але все одно вона народилася і розвивається, для мене це головне. А в Росії нічого не народжується, нічого не розвивається.

– Глядачі на Вашій виставці плакали, а ось адміністрація «Фейсбуку» чомусь Вашими фотографіями була обурена, і Вас на місяць забанили саме через цей проект, хоча при всьому бажанні нічого непристойного там знайти неможливо. Що сталося?

Для того, щоб зв'язати пологи з порнографією, потрібно мати дуже спеціальний розум, мабуть, розум «Фейсбуку». На зображенні, за яке мене забанили на місяць, жіночий сосок був прикритий квадратом Малевича, але Малевич і супрематизм виявилися безсилі проти святенництва, мракобісся перемогло

– Я думаю, по-перше, це ж не робот оглядає – це хтось стукає. Відразу згадується чудова довлатівська фраза: хто написав чотири мільйони доносів? Ось нащадки тих, хто написав чотири мільйони доносів, настрочили і зараз, а адміністрація «Фейсбуку» вирішила ці доноси задовільнити за формальною ознакою – наявність частини оголеного тіла. Я думаю, це абсолютне ханжество. Я думаю, для того щоб зв'язати пологи з порнографією, потрібно мати дуже спеціальний розум, мабуть, розум «Фейсбуку». Ба більше, на зображенні, за яке мене забанили на місяць, жіночий сосок був прикритий квадратом Малевича, але Малевич і супрематизм виявилися безсилі проти святенництва, мракобісся перемогло.

Але розмову про це потрібно вести, тому що звісно виникає розмова: а хто ці люди, які ухвалюють рішення про те, щоб забанити? У них є мистецтвознавча освіта, художня освіту? Я розумію, що, щоб слово х** відрізнити від іншого, освіти не потрібно, а ось щоб відрізнити «порнуху» від документальної фотографії, для цього потрібно, напевно, хоч щось розуміти в предметі розмови. Я підозрюю, що у людей, які цим займаються і автоматично натискають на кнопку бану, ніякого розуміння немає. Ось про це, напевно, є сенс говорити. Мене забанили за кілька днів до відкриття виставки, якоїсь шкоди за кількістю людей, які на виставку прийшли, це, можливо, завдало, тож мої вороги можуть порадіти. Може, у них покращиться настрій і вони стануть менш злісними. А може, навпаки, важко сказати. Повторю ще раз: це дурість і святенництво, абсолютне середньовіччя. І це дивовижне поєднання передових технологій з середньовіччям гідне пензля не тільки Малевича.

– Ваші попередні фотографії, зроблені в Україні, були показані в Росії. Є надія, що і цей новий проект побачать російські глядачі в Москві, Петербурзі та інших містах?

– Я думаю, що ні. Я повинна сказати, що я пішла практично звідусіль з російських ЗМІ, які колись мене друкували, зверталися до мене із замовленнями, мене немає майже ніде, я живу тільки в «Фейсбуці» або в українських ЗМІ. Я не знаю, чому так сталося, але про мою діяльність ніколи в Росії не розповідають, значить, нецікава, значить, непотрібна. Я з 2014 року допомагаю мирним жителям України, займаючись евакуацією із зони конфлікту і іншою гуманітарною допомогою. Тут справа не в моєму его, не в тому, що я хочу, щоб зі мною на вулицях люди розкланювалися, ні, а в тому, що ти маєш якусь інформацію, якою можеш поділитися, збираєш гроші на допомогу людям, що живуть у війні, і звісно, чим ти більше відомий, тим більше ти можеш допомогти. Ось з цієї точки зору мені, звичайно, прикро, а так повторю за Маяковським: «Я хочу бути зрозумілий моєю країною, а не буду зрозумілий, – що ж. По рідній країні пройду стороною, як проходить косий дощ». Є сусідня країна, яку я дуже полюбила.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG