Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 02:58

Київ­ – Докази того, що громадянин Росії Арсеній Павлов («Моторола») є воєнним злочинцем, детально наводить очевидець убивства у полоні українського військового Ігоря Брановицького – оборонець Донецького аеропорту, боєць 80-ї аеромобільної бригади Юрій Сова.

– За професією я столяр-верстатник. До війни працював на заводі, робили балкони, драбини, ліфтові шахти. З військкомату мені подзвонили, коли я якраз був на роботі, сказали, що треба прийти й відмітитися. Так, викликали мене два рази – я з’являвся, а потім замість мене ходив старший брат, бо мені з роботи далеко добиратися. Коли мені вкотре подзвонили, я пішов і сказав: «Або забирайте, або більше не приїжджатиму». Вони запитали: «А ти підеш?». Я сказав: «Піду».

Я розумів, що сам напросився, так мене, мабуть, не забрали б, але я планував іти на фронт. Ми з товаришем домовилися, що підемо захищати країну, хоч і добровольцями. Тільки він поїхав раніше, а я вже пізніше підтягнувся.

Родичі, звичайно, не дуже це зрозуміли, мовляв, «навіщо воно тобі треба», «якщо маєш роботу, то працюй», «нехай ці справи вирішують політики». Але я сказав: «Якщо я не піду і ніхто не піде, то що буде?».

Через два-три дні після розмови мені передзвонили і сказали прийти на 7-му ранку до військкомату вже з речами. Отже, 14 серпня 2014 року мене мобілізували. Спочатку нас повезли до Старичів, що за Львовом, а потім – на Яворівський полігон. Там переодягли, поселили в палатках і близько двох з половиною місяців навчали.

«Або відступ, або тюрма»

– 19 жовтня ми вирушили на схід. Спочатку – до Костянтинівки. Там було відносно спокійно: в самому місті бойових дій не було, але обстрілювали «Градами», постійно гриміли вибухи.

Приблизно 25 грудня ми поїхали до Пісок. Там уже стріляли серйозно. Ми тримали оборону в «домі сонця». Після Нового року в нас був перший «двохсотий»: йому куля залетіла під бронежилет. І нам дали наказ відступити в село Водяне, пояснюючи це тим, що сепаратисти будуть накривати нас мінами. Хоч у нас і не було вдосталь озброєння, але ми відступати не хотіли. Чому ми мали кидати свою територію?! Був наказ – треба, інакше – тюрма. Ми вже почали підозрювати, що може комусь там на горі це потрібно…Бо ж було таке, що у нього рідний брат – у Росії, а він тут командує.

Прикро нам було дуже відступати. Але були і приємні моменти. Наприклад, на Новий рік до нас приїхав автогонщик Олексій Мочанов. Він співав й на гітарі грав. Це було дуже приємно і підбадьорило нас.

Але о 23:00 31 грудня нас мінометним обстрілом з Новим роком привітали «сєпари». Ми не відповіли. Привітали, так привітали.

Тоді лінія вогню проходила у Водяному. Але ми пробули теж недовго, і вже 5 та 6 січня наша рота групами вирушила в аеропорт. Мене та ще двох бійців залишили, бо ми – члени екіпажу БТРа, і замінити нас було ніким. Я був кулеметником-навідником.

Ми ж, як брати, і якщо гинути, то тільки разом. На фронті діє залізний принцип: своє життя віддам, однак того, хто поряд, урятую

Нам не хотілося лишатися, тому ми з хлопцями пішли до командира батальйону і домовилися, що передамо свій БТР іншій роті, а самі поїдемо до своїх. Чому? Це наша рота, ми ж, як брати, і якщо гинути, то тільки разом. На фронті діє залізний принцип: своє життя віддам, однак того, хто поряд, урятую.

Ми знали, що там відбувається, але сприймали це так: якщо треба, то треба.

І коли командир до мене підійшов і сказав збирати речі, щоб уночі вже виїхати, я страшенно зрадів і швидко побіг збиратися!

«Несправедлива» ротація

– Хлопці заїжджали вдень через блокпост сепаратистів «зеленим коридором». Ми ж – втрьох вночі і «з боєм». Коли їхали, чутно було, як кулі дзенькають, ближче до аеропорту нас почали закидати мінами. Дякую артилерії нашій, прикрили, тому, на щастя, все обійшлося.

Але нас заїхало троє, а забрали з аеропорту одинадцятьох, не поранених і без контузій. Ми ще подумали: кількість наших в аеропорту навмисно зменшують чи що?

Те, що ми побачили, вразило – замість нового аеропорту ­­– цілковиті руїни.

Ми заселилися, до світанку розвантажилися і заступили на свої позиції. На кожній було по 6 осіб. Кожен пост мав свою назву, приміром, свій ми називали «Позитивом», бо усі хлопці були веселі, разом можна було добре посміятися. Там, де найменше стріляли, назвали «Тиша», а перший і другий – «Драконами», четвертий кликали «Черепахою».

У перший день ще було якось страшнувато, а потім до свисту куль, вибухів гранат і мін звикаєш і навіть перестаєш пригинатися.

Газова атака

– Із 16 січня 2014-го почалися тяжкі обстріли. Лише вночі кілька годин тривало «перемир’я», а з 5-ї ранку відновилась жорстока стрілянина. У нас вже були і «трьохсоті», і «двохсоті». Наш пост мав найбільші втрати. Поранених почали зносити до нас, зрештою, поки ми всі не зібралися вкупі.

17 січня нас почали травити газами. Ми спочатку подумали, що це димова завіса і вони йдуть у наступ. Однак не можна було ні дихнути, ні очі розплющити – і ми зрозуміли, що це газ. Ми прикривалися вологими серветками і таким чином хоч трохи затримували перець, який просто виїдав очі. Це пережити було найтяжче.

Головна небезпека газової атаки крилась у тому, що поки ми нічого не бачили, вони могли до нас підкрастися: снайпер перебіжить, сховається – і все. Але якось обійшлося. Вже тоді в думках у кожного було, що це кінець, але вголос цього ніхто не говорив.

Для поранених ми розтоплювали лід у «цинках» з під патронів, хоча самих спрага так мучила, що хоч сечу пий

На той момент ми мали багато «трьохсотих», а їжі та води вже майже не було. Для поранених ми розтоплювали лід у «цинках» з під патронів, хоча самих спрага так мучила, що хоч сечу пий.

Перший вибух: «казали командуванню, що всі поляжемо»

– 18 січня стрілянина посилилася. Ворог пробив діри у стелі і згори почав закидати нас гранатами. А вночі вони через ці дірки кидали сміття, поливали його бензином і підпалювали, таким чином підсвічуючи нас.

На той час ми тримали територію від першого до другого «рукава» і більшу частину великого залу – щоб ви розуміли, це квадрат розміром приблизно 150 на 70 метрів, тобто зовсім мало.

Ми чомусь не очікували, що будуть вибухи. Ми почули, що там щось роблять й думали туди кинути пару гранат, але нам сказали, що поки припинилася стрільба, не треба нікого злити. Через півгодини прогримів вибух.

Тобто вдень 19 січня стався перший вибух – вони скинули дві протитанкові міни. Ми лише почули «цок, цок, цок». Офіцер крикнув, щоб ми лягли і 10 хвилин не вставали. Так ми лежали, поки вона не вибухнула. Як зірвалося – знесло все, що можна. У нас було кілька «трьохсотих» і двоє «двохсотих», їх завалило стіною.

Прийшла остання МТ-ЛБшка, кого змогли, забрали. Ще одна не доїхала, її сепаратисти підірвали на ходу

Ми доповіли про ситуацію начальнику штабу і попросили: «Викликайте якусь підтримку, треба людей евакуйовувати, бо ми тут всі поляжемо». Тоді прийшла остання МТ-ЛБшка, кого змогли, забрали. Ще одна не доїхала, її сепаратисти підірвали на ходу.

Вже після першого вибуху постів не було, ми лишалися у маленькому квадраті, навколо якого збудували барикади, щоб було за чим ховатися. Ми продовжували тримати оборону і чекали підмоги. Хлопці кричали, щоб швидше надавали підтримку, щоб викликали вогонь на себе, бо вони зверху до нас заходили. Так ми протрималися ще добу.

«Хлопці виходили групами… Я не зміг»

– 20 січня дуже не стріляли, було затишшя. У нас було багато поранених, ми все сподівалися, що евакуація усе-таки прийде. Але до нас ніхто так і не приїхав... Була ідея спуститися в підвал, але нам сказали, що цього не варто робити, бо там все заміновано та скрізь стоять розтяжки, а карти замінувань у нас не було. Але, як виявилося, там було чисто, вони ж якось ходили, коли носили вибухівку.

Ми перебували біля вікна біля першого рукава нового термінала. Ми почули, що вони знову нас мінують і почали доповідати, що нас скоро підірвуть… Десь через півгодини, перед обідом, прогримів останній вибух – і всі поверхи пішли під землю.

Мене привалило лише дрібними шматками брухту. Тяжких поранень не отримав, але в мене була значна контузія голови. Ледве отямився, встав, потім віднайшов автомат і почав відстрілюватися.

Ті, хто більш-менш вцілів та міг ходити, полізли відкопувати та витягувати тих, кого привалило. Були хлопці, яких неможливо було дістати. Вони кричали: «Допоможіть», а ми нічого не могли зробити. Тоді вже не було ні страху, нічого…

З-під завалів ми дістали дев’ять чоловік. П’ятеро з них до ранку не дожили, у них були відкриті переломи – вони просто постікали кров’ю. Кого могли – перев’язували джгутами, але хлопці помирали також від нестерпного болю

З-під завалів ми дістали дев’ять осіб. П’ятеро з них до ранку не дожили, у них були відкриті переломи – вони просто постікали кров’ю. Кого могли – перев’язували джгутами, але хлопці помирали також від нестерпного болю.

Ті бійці, які могли йти, виходили трьома групами по пару чоловік. Але я не зміг. Якби пішов, залишив хлопців, то пожалкував би. Там же друзі, хлопці всі свої були, тому вирішив залишитися до останнього.

Брановицький і Ігор Зінич

– Тоді вночі, з 20 на 21 січня, я познайомився з Ігорем Брановицьким. Йому також пропонували виходити, хлопці казали: «Давай вийдемо за підтримкою і повернемося за пораненими», але він твердо сказав, що нікуди не піде. Ми з Ігорем спустилися в підвал і почали подавати хлопців на гору, намагалися віднайти хоч якісь медикаменти, одяг, воду.

Цю людину я вважаю справжнім героєм, в аеропорту він пробув місяць без ротації. Він був дуже хорошим медиком і хорошою людиною, дуже допомагав хлопцям

Ми разом з-під завалів дістали нашого медика «Психа» (Ігор Зінич – ред.). Він стікав кров’ю, ми ледь знайшли у нього пульс. Після того він прожив всього півгодини. Цю людину я вважаю справжнім героєм, в аеропорту він пробув місяць без ротації. Він був дуже хорошим медиком і хорошою людиною, дуже допомагав хлопцям. І коли після першого вибуху йому ледь не півголови знесло, «Псих» сам себе перебинтував і сказав: «Я не вважаю себе «трьохсотим», рахуйте інших поранених, їх першими треба евакуйовувати».

У ту страшну ніч частина бійців займалася пошуком поранених, а інші – стояли на позиції, ми зайняли кругову оборону, щоб вони не підійшли. Обстріли не припинялися. Таким чином ми дожили до ранку.

Рації у нас вже не було, все пішло під завали. Лишалися два телефони, які ще повністю не розрядилися. Ми дзвонили, просили евакуацію або якусь підтримку. Ми знайшли три автомати, але без жодного патрона. Думали до ранку дотримаємося, а там якась підтримка буде, а не було ж ніякої підтримки.

«Хлопці стікали кров’ю, тому вирішили просити «коридор»

Хлопцям ставало гірше, за ніч у нас на руках померло п’ятеро. Вирішили, аби врятувати чотирьох, Толік «Спартанець» має йти домовлятися про «коридор» для поранених. Ми знайшли білу ганчірку, прив’язали її до палиці і він пішов

– Ми розуміли, що нас або вб’ють, або евакуюють. Одне з двох. Про полон тоді навіть мови не йшло. З часом ми зрозуміли, що допомоги вже не буде, але вирішили стояти до кінця. Хлопцям ставало гірше, за ніч у нас на руках померло п’ятеро. Вирішили, аби врятувати чотирьох, Толік «Спартанець» має йти домовлятися про «коридор» для поранених. Ми знайшли білу ганчірку, прив’язали її до палиці і він пішов.

Деякі хлопці були проти, пропонували самим себе підірвати. Тарас Колодій казав, що кадирівці й так нас уб’ють. Тоді, правда, поранених хлопців стало шкода, ми за них більше хвилювалися, ніж за себе, вони стікали кров’ю, у них були поламані ноги. Через них вирішили просити про «коридор».

Вони ходили і мертвих дострілювали, спочатку сумнівався, а впевнився, як повернувся і переглянув відео

Через деякий час, як пішов Анатолій, вийшов один сепаратист зі снайперкою, а за ним і інші. Наказали нам підняти руки вгору і по одному нас обшукували: в кого граната була чи ножі – усе забирали. Нам поставили умову: «хто не хоче в полон, біжіть у бік «злітки» – і ми вас розстріляємо одразу на місці». Наймоторошніше було, коли вони ходили і мертвих дострілювали, спочатку сумнівався, а впевнився, як повернувся і переглянув відео.

Сепаратисти обіцяли, що вивезуть нас за межі аеропорту і зроблять «коридор». А вони ж забрали нас у полон. Усього – 14 осіб

Сепаратисти обіцяли, що вивезуть нас за межі аеропорту і зроблять «коридор». Ми спочатку думали, що вивезти – це так: заберуть усю зброю і відпустять, а ми вже своїм ходом підемо до своїх. А вони ж забрали нас у полон. Усього – 14 осіб.

Звісно, ми думали над тим, щоб самостійно вивести поранених і вийти з аеропорту. Але після вибуху там скрізь був розкиданий металобрухт – кожен крок було чутно. Але зверху з їхніх завжди хтось сидів, нас би розстріляли на місці – не встигнули б і ворухнутися.

Хлопці, що виходили, забрали одного свого пораненого, але так і не довели. Залишили посеред дороги і сказали чекати підтримки. Він пройшов навколо аеропорту і знову повернувся на «злітку». Там його також взяли в полон.

Полон і допит

Нас повели до старого терміналу і ми з хлопцями полізли в згорілий МТ-ЛБ діставати труп нашого бійця, зовсім молодий хлопець був

– Нас вишикували в рядок, «сєпари» все допитувалися: «чому коли ми казали здаватися, ви цього не робили, більше б живих було» і так далі. Але ж здаватися ми не збиралися. Тоді нас повели до старого терміналу і ми з хлопцями полізли в згорілий МТ-ЛБ діставати труп нашого бійця, зовсім молодий хлопець був...

Повезли до Захарченка і «Мотороли» на допит. Найжорстокіші катування почалися в «підвалі», там хлопці постраждали найбільше

Потім приїхала машина «Урал» і нас повезли до «Гіві». Там кому треба, дали допомогу, води, покурить, перебинтували, а потім повезли до Захарченка і «Мотороли» на допит. Найжорстокіші катування почалися в підвалі, там хлопці постраждали найбільше.

Захарченко запитав у присутніх: хто буде допитувати? Визвався один з присутніх бойовиків і нас повели в «підвал», який вважався їхнім тиром. Знову вишикували в шеренгу під стінкою – і почалися побої.

Ватажок угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним, Олександр Захарченко (ліворуч) і бойовик Арсен Павлов («Моторола»). Окупований Донецьк, 2 травня 2015 року

Ватажок угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним, Олександр Захарченко (ліворуч) і бойовик Арсен Павлов («Моторола»). Окупований Донецьк, 2 травня 2015 року

Били дерев’яними палицями, металевими трубами, автоматами, ногами

Били дерев’яними палицями, металевими трубами, автоматами, ногами. Якщо хтось не витримував і падав, то кричали: «Вставай», а ні – то могли ще по голові ногами погупати чи побить трубами по спині.

У допитах брали участь кадрові офіцери з Росії, вони запитували постійно одне й те ж, сподівалися, може, тоді щось не казали, а зараз скажемо. Нас по п’ять разів викликали

У допитах брали участь кадрові офіцери з Росії, вони запитували постійно одне й те ж, сподівалися, може, тоді щось не казали, а зараз скажемо. Нас по п’ять разів викликали.

Намагалися дізнатися всю інформацію про війська, про техніку: де, як, скільки. Ми розуміли, що вони все одно не дізнаються правду ми сказали чи ні. Тому чого не можна говорити – мовчали, але свідчення давали кожен по-різному. Вони це розуміли.

«Моторола» двома пострілами вбив Брановицького»

Ігорю Браницькому дісталось найбільше

– Ігорю Браницькому дісталось найбільше. У першу чергу вони шукали кулеметника і снайпера, однак ми одразу сказали, що всі вони лишилися під завалами, але Ігор зізнався. Чому він так сказав? Я не розумів тоді, адже з кулемета стріляли всі, а Ігор чомусь зізнався, що кулеметник саме він.

Як ми зрозуміли з допиту, вони ще й мстилися за те, що наш кулеметник колись застрелив їхнього якогось хорошого друга-кулеметника. Брановицького почали бити ще більше.

Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що – патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот» і більше нічого – і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було

Ми лишилися стояти під стіною, а його відвели вбік і почали ще більше бити. Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що – патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот» і більше нічого – і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було.

Потім вони покликали лікаря, який перебинтував Ігоря і залишив лежати під стіною. Тоді прийшов «Моторола», накричав на своїх, мовляв, «харош ізбівать». Ігор лежав від мене метрів зо два. «Моторола» підходить і питає: «Шо это за «тєло»? А бойовик «Танчик», який нас охороняв, відповів, що, мовляв, викликали швидку, і його скоро заберуть.

«Моторола» нахилився, подивився на Ігоря, сказав, що він не виживе, дістав «ТТ» (пістолет – ред.) і вистрелив двома кулями в ліву скроню. Я бачив, якраз у цей момент повернув голову

«Моторола» нахилився, подивився на Ігоря, сказав, що він не виживе, дістав «ТТ» (пістолет – ред.) і вистрелив двома кулями в ліву скроню. Я бачив, якраз у цей момент повернув голову, коли він перезаряджав пістолет і стріляв.

Тоді Ігоря вкрили нашими речами. Сепаратисти ще приходили, піднімали ганчірки й казали, що «мозги повылетали».

Нас вивели з підвалу, а Ігор так і лишився лежати на підлозі. Після того ми його вже не бачили. Він хороший чоловік був, після вибуху не залишив нікого, ходив від одного пораненого до іншого, допомагав.

На той момент ми всі приготувалися до смерті, але виявилося, що він найбільше.

Ми про Ігоря навіть не могли говорити потім – усі знали, яка він хороша людина, було боляче.

«Нам казали застрелити свого. Ми відмовлялися, але один знайшовся»

– Далі нам дали трохи поїсти, попити води, покурити і тоді вже почався офіційний допит, під час якого вже всі дані записувалися.

Усе казали: свого застрелиш, то відпустять і більше не битимуть. Аби зламати нас, діяли таким методом: заганяли когось одного в іншу кімнату і стріляли в повітря, а потім до нас кажуть: «Все, один готовий. Хто наступний?»

Усе казали: свого застрелиш, то відпустять і більше не битимуть. Аби зламати нас, діяли таким методом: заганяли когось одного в іншу кімнату і стріляли в повітря, а потім до нас кажуть: «Все, один готовий. Хто наступний?».

З наших ніхто не погоджувався стріляти в свого, але знайшовся один, який натиснув на курок. Як виявилося, патронів у пістолеті не було. Тоді бійця, в якого стріляли, Юру Шкапуру, підняли і сказали: «дивися з ким тобі доводиться воювати».

Потім нас повезли в підвал колишнього СБУ, який раніше слугував архівом, де я просидів увесь наступний місяць до обміну.

Хлопців постійно забирали на роботи, мене – ні, бо вся моя права сторона була поламана – був абсолютно не працездатний. Але в госпіталь не відправляли, а самі мене перев’язували і робили уколи

Хлопців постійно забирали на роботи, мене – ні, бо вся моя права сторона була поламана – був абсолютно непрацездатний. Але в госпіталь не відправляли, а самі мене перев’язували і робили уколи. Саме в полоні у мене вкрали найбільше здоров’я.

Час від часу до нас приходили бойовики та казали, що Москва хоче нам допомогти і намагається нас визволити. Казали, ми готові вас обмінювати, але тільки на своїх. Однак наша влада «не хоче нас обмінювати, тягне резину». Але ми не дуже вірили в усе, що вони говорили.

У полоні були й, на перший погляд, нормальні люди, які ставилися до нас лояльно. Але й вони казали, що краще бути «молодою республікою»

У полоні були й, на перший погляд, нормальні люди, які ставилися до нас лояльно. Але й вони казали, що краще бути «молодою республікою» і так само запитували, мовляв, чому ви на «нашу» землю прийшли, ми будемо її «захищати» від вас. Але у відповідь ми нічого не могли сказати, бо біля нас завжди були люди зі зброєю.

Бойовики ходили розповідали, що нас, «кіборгів», «пічкають» чимось, якісь наркотики дають, бо не спимо і постійно на ногах. А ми просто захищали свою територію до останнього

Бойовики ходили, розповідали, що нас, «кіборгів», «пічкають» чимось, якісь наркотики дають, бо не спимо і постійно на ногах. А ми просто захищали свою територію до останнього.

«Складається враження, що керівництво нас принесло в жертву»

– Мене обміняли 21 лютого, напередодні зачитавши список. Після полону місяць лікувався у госпіталі. Потім два тижні побув вдома. І знову повернувся на схід, хоч вдома й казали, що можна вже не повертатися і залишитися вдома (після полону демобілізують). Але я хотів вже добути до кінця. Активних бойових дій вже не було. Тому я стояв на блокпостах, два рази виїжджав за Горлівку.

Демобілізувався 18 вересня 2015 року. Зараз намагаюся ДАП не згадувати, але цього вже й не забудеш. Вночі не сплю, засинаю тільки під ранок та й то одразу війна сниться– і різко просинаєшся, увесь мокрий. Але як тільки повернувся додому, коли ще зовсім не звик, то хотілося назад повернутися. Бо там вже був як вдома. Але я потроху тримаюся, намагаюся не подавати виду.

Зараз часто згадую хлопців, Тараса Колодія, який, до речі, і досі в полоні, Росоловського Віталія, Павленка Тараса, Любомира Гринюка, Олександра Машонкіна – всіх, хто був в аеропорту. Коли згадую аеропорт, то згадую хлопців, які загинули.

Коли їхали в аеропорт, ми знали, що воювати доведеться «харашо», ми тільки не знали, що так вийде, що потрапимо в полон.

Тепер думаю, що нам самим треба було замінувати і підірвати. Але такого наказу не надходило, а ми ж до останнього вірили, що надійде підтримка, що якось прорвемось.

Складається враження, що керівництво нас принесло в жертву

Це нестерпно чути, як вони з-під завалів кричать-кричать… А ти або дістати не можеш, або дістаєш, а в руках лише кишки тримаєш, а знаєш же, що його мамка чекає вдома… І що, хлопці мали так гинути? А знаєте, як важко на душі від того, що скількох не змогли врятувати

Накази віддають вони, а хоронимо їх ми… Це нестерпно чути, як вони з-під завалів кричать-кричать…А ти або дістати не можеш, або дістаєш, а в руках лише кишки тримаєш, а знаєш же, що його мамка чекає вдома… І що, хлопці мали так гинути? А знаєте, як важко на душі від того, що скількох не змогли врятувати.

Мені 27 років, а в мене через ці контузії підірване здоров’я та інколи виникають проблеми з пам’яттю. А начальники нагороди отримують, а от я, приміром, нагороду за оборону Донецького аеропорту отримав тільки восени 2016 року. Та й статус учасника бойових дій мені дали лише взимку цього ж року.

Я йшов за рідних, друзів, за Україну, а не за політиків та командування. Якщо почнуться активні бойові дії – думаю повертатися назад, підписую контракт. Та й хлопців також треба поміняти, бо деякі по три місяці сидять

Взагалі тяжко тепер після всього того… Але я не жалкую, бо я йшов за рідних, друзів, за Україну, а не за політиків та командування. Якщо почнуться активні бойові дії – думаю повертатися назад, підписую контракт. Та й хлопців також треба поміняти, бо, як подивишся, деякі по три місяці сидять.

Якби не було мобілізацій, то взагалі нікому було б і воювати. Багато хто зараз каже: навіщо мені це здалося, нехай хто хоче вже та й воює. Я кажу, що якщо ніхто туди не піде, вони прийдуть сюди. Вони нам у полоні казали, що і до Києва дійдуть.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG