Понад 20 років Василь Овсієнко пише історію українських політв’язнів. З багатьма членами Української Гельсінської групи особисто знайомий. З Василем Стусом та Олексою Тихим сидів в одній камері. Накопичив власний фактаж та спостереження за 13,5 років свого ув’язнення у радянських таборах. Все виклав у книгах, статтях, інтерв’ю, дбайливо передаючи кожну деталь – про своїх побратимів та їхніх катів. Себе й самого часто називає «музейним експонатом». Але насправді – він свідок.
«Таких, как Вы и Стус, надо расстреливать», – кричав слідчий КДБ на молодого українця-політв’язня, який не хотів свідчити проти своїх товаришів.
Все почалося, коли Василь Овсієнко розпочав надсилати листівки у табори українським дисидентам, намагаючись їх підтримати морально.
Потім він сам провів 13,5 років у радянських концтаборах Мордовії та Уралу. Саме там, каже він, у тих карцерах та бараках, він зустрівся з «найкращими людьми». Це дисиденти, правозахисники, серед яких і Василь Стус, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий.
«Да говори ты на человеческом языке!»
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року на Житомирщині. Зростав у простій селянській багатодітній родині. Був активним комсомольцем, як і більшість односельців, аж поки 1967 року не вступив до Київського університету Шевченка на факультет української філології.
«Бути українцем в Києві означало постійно перебувати в стані конфронтації з оточенням. «Ты из Западной? Из Закарпатья? Колхозник! Да говори ты на человеческом языке!», – постійно чув Овсієнко у столиці України.
Це дуже боліло і знайшлися люди, яким це боліло теж. Бесіди з тодішнім аспірантом філософії Василем Лісовим, література шістдесятників, серед яких праці Івана Світличного, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка підштовхнули Василя Овсієнка долучитися до тих, хто, за словами Михайла Драгоманова «одбивається» – може показати свою силу, прагне критично сприймати наявну радянську дійсність. Так Овсієнко долучився до розповсюдження «самвидаву» – того, що тоді не могло бути надрукованим, тому його переписували й передавали з рук в руки.
«Було з чого робити першу справу», – каже Василь Овсієнко про свій перший арешт. У свої 24 роки він за розповсюдження «самвидаву» – копії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» – був запроторений у табір суворого режиму в Мордовії на 4 роки за «антирадянську агітацію і пропаганду».
«Що, здавалось б такого я зробив?! Який то злочин?! Коли я прочитав статтю відомої людини – Івана Дзюби, чи Євгена Сверстюка, чи Світличного – і дав прочитати її іншому. Це ж не те, що я бомбу якусь мав чи хотів замах якийсь учинити. Але виявляється, це був особливо тяжкий державний злочин – дати товаришеві статтю прочитати, в якій немає закликів до повалення режиму, але є критична думка», – пояснює дисидент.
Відбувши ув’язнення, Василь Овсієнко повернувся додому, але вже 18 листопада 1978 року до нього приїхала співзасновниця Української Гельсінської групи Оксана Мешко й запропонувала долучитися до правозахисного руху.
І хоч Овсієнко знав, що члени УГГ довго на волі «не затримуються» – погодився стати неформальним членом, допоки не заарештують.
Десять років неволі за нібито відірвані ґудзики
КДБ спрацювало блискавично. Заарештували Василя Овсієнка того ж дня за кримінальною статтею «опір міліції» – «за те, що відірвав міліціонерові два ґудзики», чого насправді не було.
Потрапив у тюрму до справжніх вбивць та злочинців. Там провів три роки, а звідти вже за новою політичною статтею його відправили на Урал – у табір ВС-389/36 в селі Кучино. Там тримали таких, як Овсієнко, «особливо небезпечних рецидивістів» – письменників, поетів, юристів, інженерів, учителів, чиї погляди не вписувалися у сформульовану КПРС формулу «радянського громадянина».
Зате доля Василя Овсієнка якнайкраще вписалася у характеристику подвигу правозахисників-дисидентів.
«Актом мужності і самопожертви називали вступ у Гельсінську групу. Оголошений член групи тримався на волі лічені тижні чи місяці», – згадує Овсієнко.
Дослідник репресій і «музейний експонат»
Після звільнення з концтабору Василь Овсієнко неодноразово повертався у Кучино. Спочатку, щоб забрати тіла своїх побратимів Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина й перепоховати їх у Києві. Потім – щоб назбирати матеріали, які свідчили про те, як радянська влада поводилися із політв’язнями.
Зібрані з кінця 90-х свідчення, факти, документи, 200 інтерв’ю з колишніми політв’язнями і дисидентами, як і власні спогади, Василь Овсієнко опублікував у безлічі статей, десятках книжок, переповів на радіо, телебаченні та при особистих зустрічах із школярами та студентами. Цю колосальну працю Овсієнко веде під егідою Харківської правозахисної групи.
Так з філолога Василь Овсієнко перетворився у дослідника репресій, історика, документаліста, і навіть «музейного експоната», як він сам себе називає.
Щоправда сам Музей політичних репресій – «Учреждение ВС 389/36», що діяло в 1980-1987 роках у селі Кучино Чусовського району Пермської області Росії, нещодавно закрили.
«Возмущенная общественность» виступила проти «содержания учреждения для отмывания бывших бендеровцев и прочих фашистов». Тепер музей політв’язнів перетворюють на музей карателів — «Музей истории пенитенциарной службы».
Василь Овсієнко з цього привиду сказав: «Ще 1996 року я написав статтю «Музей у Кучино – совість Росії». Бо одна справа створити музей во славу своєї батьківщини, інша — показати світові ганьбу своєї батьківщини, щоб очистити її від комуністичної скверни. Ще раз підтвердилося, що Росія й демократія — поняття абсолютно несумісні. Тепер Росія залишається без совісті».
