Доступність посилання

logo-print
27 Березень 2017, Київ 14:34

Про Качинського та його Бандеру


Портрет лідера ОУН Степана Бандери на майдані Незалежності у Києві під час Революції гідності. Київ, 5 лютого 2014 року

Портрет лідера ОУН Степана Бандери на майдані Незалежності у Києві під час Революції гідності. Київ, 5 лютого 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Про Качинського і його Бандеру

Ну, бо наш Бандера – то інший персонаж.

А Бандера Качинського – рідний брат Бандери Путіна.

Але це не ті брати Степана, котрі загинули в концтаборах. Це щоб розуміти, що всі ці персонажі – різні образи, і десь лише там, за «нашим» Бандерою – й то лиш іноді! – прозирає Степан, син Андрія. Чоловік, що тягнув на собі стільки бід народу свого, що й досі тягне. Чи за гріхи його йому Бог вділив? Можливо.

І, смію думати, то не був гріх убивства. Бо лиш вони двоє – Степан та Бог – знають, чи порушив чоловік із Галичини шосту заповідь. Бо скільки б не кричали про Бандеру Качинського, Бандеру Путіна, а раніше Бандеру комуністів чи Бандеру нацистів, ані люди, ані історики сказати так, щоб самому не порушити якоїсь із заповідей, про кров на руках його – не можуть.

Смолоскипова хода до дня народження Степана Бандери, Київ, 1 січня 2015 року

Смолоскипова хода до дня народження Степана Бандери, Київ, 1 січня 2015 року

Але Степан був грішний, як усі ми. Втім, він був грішний ще раз – за усіх нас.

За народ, який програв і опустив руки.

За лідерів, які торгували один одним у дитячих надіях, що в міжнародній політиці є дружба, а не інтереси.

За вождів, які не бачили змін і хотіли чинити так само, сподіваючись на інший результат.

За інтелектуалів, які сподівалися на слово в час світової бійні.

За селян, які в тюрмах вчилися грамоті, вже навчившись керувати воєнним підрозділом.

Це був страшний гріх – гріх гордині. Гріх певності – на пустому місці, – що ці люди – народ. Гріх уяви, що ця земля – країна. Гріх нахабного раба перед очима не те що колишніх панів, ба навіть – перед очима тих, хто опанував ними.

Степан бовванів перед незламними комуністичними комісарами, котрі боялися речення в одному із мільйонів доносів.

Степан продовжував гнути свою лінію, сидячи чи в польській тюрмі, чи в німецькому концтаборі, чи живучи в очікуванні радянського кілера.

Степан посмів грати в довгу гру, маючи в арсеналі народ, який за кілька століть не знав довше, як кілька місяців, державності.

Степан посмів покластися на власні сили, навіть тоді, коли над нами зіткнулися дві світові воєнні потуги.

Його «якщо потрібно – значить можливо» було актом віри в людей на цій землі. В їхню волю. В їхнє право бути людьми.

Воно ж було гріхом гордині, який досі не можуть пробачити ті, хто ламав зуби об тупих селюків та вигнаних з університетів студентів.

Де серед цієї бронзи та дьогтю ідола «без страху та докору» заховався невисокий Степан, син священика?

Як йому боліло на тортурах? Як було страшно дожити до наступного дня? Як розбивала паніка, що чиясь рука здригнеться, чиєсь слово зрадить, чиясь пиха помилиться?

Якими тісними були стіни тюрем, коли він сидів, склавши руки, а тисячі з його іменем – боролися, їх не покладаючи?

Якими далекими були друзі, що керували – знову його іменем – але ж все робили по-інакшому?

Якими гіркими сумніви в кожному кроці там, далеко в Краю, в Україні. Воюючій Україні.

Як безсило було волати до холодної стіни з неушкодженим образом ворога. Багатьох ворогів. Перед якими тримали зброю всі, крім нього.

Врешті зі зброї залишилася тільки гордість. Гордість не зламатися за будь-яку ціну. Гордість не купитися за будь-яку ціну. Гордість стерпіти і благословляти воюючих побратимів, а не вести їх за собою. Гордість змовчати, будучи скинутим з Олімпу в тінь.

Бандера прийняв цей виклик.

Українці програли в тій війні.

Багато років він, мабуть, думав над ціною. Дорогою ціною. Над народом, яким вже опанувало болото ув’язненого спокою. Над країною, де вже скінчилися воїни, але ще не почалися дисиденти.

Чи зупинила куля роздуми?

Бронзовий Бандера українців-сучасників не має відповіді на це питання.

Вимочений у смолі Бандера-фашист Путіна цим взагалі не переймається.

Знахабнілий хлоп Бандера в пана Качинського здатен лиш на різню, але не на помисли.

Для Польщі, яку волів би збудувати Качинський, влада – священна, протест, а тим більше повстання – гріх. Гріх більший за гординю, але з гордині ж походить.

Тому – українцям (тренується над нами перед поляками?) слід забути про Бандеру, щоб ніхто не спокусився.

Але народ, який знову веде довгу війну проти ворога, що схилив до себе чи не півсвіту, гордість – буденність. Як і Бандера. Кілька пам’ятників, пару десятків вулиць, одна-дві біографії.

Українці зайняті іншим.

Втім, якщо від нас вимагати вигнати Бандеру, ми почнемо грішити гордістю. Бо врешті тільки ми можемо собі дати раду зі своїми. І святими, і грішними.

Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Ярина Ясиневич

    Керівник програм Центру досліджень визвольного руху. Волонтер Ініціативної групи українських інтелектуалів «Першого грудня». Керівник видавничих проектів у сфері історичного нон-фікшн. Консультант з питань комунікацій та урядування для громадських організацій, установ культури та органів державної влади.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG