Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович пояснив, що мав на увазі, коли на своїй приватній сторінці у Фейсбуці зарахував Віктора Цоя та Володимира Висоцького до «щупальців «русского мира». Тим часом суперечка навколо його попередньої заяви й досі триває. Щоправда, наразі вона перейшла у площину, наскільки своєчасною є така дискусія для України, спровокована фейсбучним постом публічної особи.
«Не пропонував забороняти ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію», – так очільник Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович пояснив свою гучну заяву, яка наприкінці минулого тижня неабияк збудила українське суспільство.
Каже, головний меседж, який хотів донести, прирівнявши цих радянських артистів до «щупалець «русского мира», полягав у тому, що «треба лиш не забувати, як їх можуть використати»:
Однак спровокована ним дискусія триває: її учасники вирішують, чи на часі такі розмови.
«Частина українців не готова до змін»
На думку письменника і перекладача Андрія Бондара, суспільна дискусія навколо постаті Володимира Висоцького звелася до протистояння між «ворогами держави» та «ворогами свободи», але так і не дала відповіді на два запитання: «як інтерпретувати спадщину імперської культури в нових історичних умовах» та «чи існує шлях деколонізації, який влаштовує абсолютно всіх громадян».
«Історія з Висоцьким і Цоєм стала ще одним серйозним маркером поділу між людьми, які розуміють потребу в радикальній реінтерпретації всієї російської (радянської) культурної спадщини в сучасній Україні, і тими, що до останнього будуть чіплятися за них як за питому і, головне, природну ознаку власної культурної ідентичності, – пише Андрій Бондар. – Кожен прихильник творчості Висоцького та Цоя зміг відчути себе «рукою Москви», навіть якщо це проста констатація зв'язку культури зі структурами імперського домінування, який важко заперечити і ще важче оспорити. От тому й емоції, скрегіт зубовний і словесний гардкор у думках і коментарях».
За словами письменника, суперечка навколо фейсбучного поста Володимира В’ятровича показала, що частина українців не готові до змін: ні в думках, ні на практиці. Водночас Андрій Бондар наголошує, що боротися з імперськими структурами мислення краще за допомогою м'якої сили.
«Українці ще довго вихаркуватимуть з себе «русский мир» разом із совком»
Тим часом письменник і журналіст Юрій Винничук переконаний: українці ще довго «вихаркуватимуть із себе «русский мир» разом із совком», адже відсутність у 90-х роках українських книг, фільмів чи бодай українського телебачення далася взнаки, затягнувши цей процес.
При цьому він наголошує, що будь-яких вказівок, заборон чи закликів до певних дій у словах В’ятровича не побачив: «Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам'ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-бл*дєй, не помре. Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень».
Своїх Висоцьких чи Окуджав, пояснює Винничук, Україна не має лише через те, що її співаків та композиторів або ж повбивали, «починаючи з М. Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором», або ж «наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати».
Така ж ситуація і з культовими письменниками.
«Бо в той час, як він (Булгаков – ред.) собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті. За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників, за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович), були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові», – пише Винничук.
«Полеміка між українськими та російськими патріотами»
Багато українських шанувальників Висоцького люблять не його справжнього (талановитого актора і співака), а міф, який є частиною сучасної російської державності і який створений самою ж російською владою, вважає журналіст і публіцист Віталій Портников.
«Зрозуміло, що сам Висоцький до цього міфотворення жодного стосунку не має. Просто іншого Висоцького, справжнього – більше немає, як немає часу, в якому він ходив на грані, не перетинаючи небезпечної для кожної радянської людини межі», – пояснює публіцист і наголошує, що жодного стосунку ні до України, «яка була під радянською окупацією, ні, до тієї, яка є сьогодні, Висоцький не має».
Сама ж полеміка, яка розгорнулася поміж українцями навколо цієї особистості, на думку Віталія Портникова, є полемікою між українськими та російськими патріотами.
«Це полеміка між українськими патріотами і російськими патріотами. Просто російські патріоти не хочуть бути в цій полеміці чесні. Вони сперечаються в масках», – підсумовує він.
«Лакмусовий папірець, що виявляє в людині частку гомосовєтікус»
Дискусія навколо Висоцького демонструє: «багато українців не вміє вникати в суть проблеми, але може жити з хтонічним переконанням, ніби їм хтось щось буде забороняти, забороняє чи має право заборонити», – вважає громадська активістка Ярина Чорногуз:
Тим часом користувачу Ростиславу Черняховському історія з Висоцьким і В’ятровичем показала, що «величезна кількість українців настільки прив'язані до російської культури та побуту, що не можуть уявити свого життя без них»:
«Увесь цей спір показав як глибоко ми вросли одне в одного – з часів Феофана Прокоповича і аж до наших днів – і яким довгим і болісним буде наше розлучення... Воно настане, але списів фейсбучних ми обламаємо в цих палких дискусіях ще чимало…» – пише один із учасників аматорського гурту «Мірко Сабліч»:
«Лакмусовим папірцем, що виявляє в людині частку гомосовєтікус», – називають суперечку навколо Висоцького письменники брати Капранови:
На думку економіста центру соціально-економічних досліджень «CASE Україна» Володимира Дубровського, «така дискусія тільки послаблює нас, і більше нічого». Він пропонує «не відштовхувати надалі наших співгромадян з іншим культурним бекграундом», а «залучати їх до української культури якісним сучасним продуктом» та «вчити абсолютно всіх критичному мисленню і критичному сприйняттю хоч яких авторитетів»:
Про те, що «ця запекла дискусія приносить набагато більше шкоди, ніж користі» говорить і український бард та поет-пісняр Ігор Жук:
А от колишній народний депутат Андрій Шкіль вважає, що Володимир В’ятрович «зумисне і правильно» спровокував дискусію.
«Вона потрібна. Бодай для того аби зрозуміти, що держава для популяризації Стуса нічого не зробила. Нічого окрім кволих імітацій. Цей срач значно більше доклався до популяризації Стуса, ніж усі сучасні українські чиновники», – пише він:
