(Рубрика «Точка зору»)
Може здатися, що розв’язана Росією проти України війна перейшла у хронічну фазу і розраховувати на її закінчення у позірному майбутньому не доводиться. Справді, невдача росіян із «бліцкригом» влітку 2014 року, коли вони намагалися відхопити для «Новоросії» більшість областей Лівобережжя, змусила їх зупинитися на «мінській» лінії розмежування, окупувавши кілька районів у Донецькі і Луганській областях, разом з обласними центрами, та анексувавши Крим. Міцно закріпившись на цих територіях, росіяни більше не робили активних спроб просунутися вглиб української території. Ворог перейшов до тактики виснаження України за допомоги прифронтового терору, інформаційних та економічних диверсій, водночас створюючи та використовуючи зростаючу внутрішню політичну напруженість в країні.
Проте ресурси росіян вичерпуються. Витрачати їх для ведення тривалої облоги України дедалі менш раціонально. Кремль стоїть перед вибором: або повномасштабний наступ – останній ривок; або відступ з окупованих територій Сходу України, з неодмінною швидкою актуалізацією питання звільнення Криму.
Тероризм як останній інструмент
Час, наразі, ще працює на Україну, навіть попри не цілком послідовну політику підтримки нашої країни Європейським союзом. Двозначна позиція ЄС часто виправдовується його дипломатами тим, що українська влада у цій війні сама не займає чіткої позиції, юридично не кваліфікувавши бойові дії росіян та окупацію частини української суверенної території як війну. Зі свого боку, в неофіційному порядку українські можновладці пояснюють збереження дипломатичних і торговельних стосунків, а також транспортного сполучення з Росією тим, що вони побоюються спровокувати Кремль на масштабну агресію.
Ворог, тим часом, повною мірою використовує нерішучість, як ЄС, так і України – посилюючи терористичну активність і на фронті, і в глибокому українському тилу.
Захистити себе і світ
Чому Росія не може перевести війну в Україні у хронічну фазу за прикладом війн, що вона розв’язала у Молдові чи Грузії? Не лише через масштаб територій і непорівнянність необхідних для їхнього утримання ресурсів.
Придністровський та Абхазький конфлікти інспірувалися Кремлем за цілковито інших обставин. Власне тоді, на початку 90-х, ще можна було створити враження, що Російська Федерація залишатиметься одним зі світових центрів цивілізаційного тяжіння – привабливою альтернативою Заходу, однак не агресивною і не небезпечною для нього. Навіть після нападу на Грузію у 2008 році, західні країни ще залишали відкритими для Росії двері клубу великих держав.
Із позицій сьогодення це виглядає слабкодухістю і помилкою.
Нападом на Україну Росія остаточно перетворила себе на парію планетарного масштабу. Її терористична активність на території, наприклад, Великої Британії так само є похідною від війни з Україною.
Якими б привабливими не були прибутки від економічної співпраці із Москвою, репутаційні збитки від такої діяльності є неприйнятними для більшості урядів світу. При чому, це стосується не лише економіки, військової та космічної сфери, але і науки, освіти, культури та спорту. Певною мірою винятками залишаються енергетичні та транспортні проекти.
Спроможність і воля України протистояти російській агресії становлять собою глобальний ресурс західної цивілізації. Чим ефективнішим буде такий опір, чим швидше буде відновлено суверенітет і територіальну цілісність України у її визнаних світовим співтовариством кордонах, тим швидше світ повернеться до мирного і безпечного співіснування та цивілізаційного розвитку.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
