Київ, 28 квітня 2002 –
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні наша програма присвячена урокам так званої “доби Шелеста”, яка тривала в українській історії майже 10 років
Тридцять років тому зі своєї посади був усунутий керівник Компартії України Петро Шелест. Історичну довідку про роки його правління пропонує Віталій Пономарьов:
Обрання Петра Шелеста 2 липня 1963 року першим секретарем ЦК компартії України символізувало відродження українського офіційного автономізму. Розглядаючи хрущовську децентралізацію як відновлення принципів «ленінської національної політики», керівники УРСР домагалися розширення своєї влади та привілеїв. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси республіки перед союзним центром і навіть протистояв русифікації.
Одночасно в Україні відбувалося пожвавлення національного руху, спричинене політичною «відлигою». Зацікавлення українців власною культурою переросло в їхні вимоги надати українській мові державного статусу. Київські інтелектуали започаткували традицію щорічного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Суспільна активність опозиції переросла у протести проти політичних переслідувань, у створення підпільних організацій і видання «Українського вісника». Серед висланих до Узбекистану кримських татар розпочався рух за повернення на Батьківщину. У Галичині виникли ініціативні групи за леґалізацію греко-католицької Церкви. У Москві українські дисиденти стали співзасновниками «Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР».
Попри свої автономістичні амбіції, київські партійні апаратники були не менше московських налякані піднесенням українського руху і долучилися до радянських репресій. У серпні 65-го та у січні 72-го року відбулися масові арешти серед української інтеліґенції, а згодом – гучні судові процеси над незгодними. У липні 68-го року Шелест розпорядився припинити оргнабір серед кримських татар для повернення до Криму. А у серпні він став одним з ініціаторів радянської інтервенції до Чехословаччини, остерігаючись поширення звідти на Україну «контрреволюційних» настроїв.
Проте навіть підкреслено лояльний до Москви автономізм київської номенклатури видався радянському керівництву загрозою цілісності СРСР. 25 травня 72-го року Шелест був усунутий з посади за звинуваченням у проявах націоналізму і надмірній самостійності та переведений до Москви.
Олекса Боярко:
Як можна оцінити з позиції сьогодення діяльність Петра Шелеста? Історика Юрія Шаповала розпитує мій колега Сергій Грабовський:
Сергій Грабовський: Петро Шелест – одна з найсуперечливіших постатей української історії 20 століття. З одного боку – ортодокс, марксист, ленінець. З іншого боку, людина, яку вважали українським, якщо не сепаратистом, то автономістом. Хто ж він був – Петро Шелест?
Юрій Шаповал:
Я б хотів із Вами погодитися, що Шелест є найсуперечливішою постаттю. У нього була дивна кар’єра. За фахом він був людина техніки, людина, яка керувала заводами, і до певної міри, мені здається, він прийшов у політику випадково. Його загітували у 1954 році прийти на партійну роботу. А коли він очолив 1963 року Центральний комітет компартії України, то його лінія в політичному плані була: коливатися разом із лінією партії. Він був одним з тих, кому довіряв свого часу Хрущов, і він же був одним із тих, хто працював на повалення Хрущова. Але для Шелеста Україна залишалася не тільки географічним поняттям, вона не була містком для московської кар’єри. Він ніколи не розглядав себе у московському контексті, хоча він, зрештою, в ньому опинився. І це відрізняло його від тодішніх вождів.
Сергій Грабовський:
Чи можна сказати, що діяльність Петра Шелеста, бодай, певною мірою сприяла подальшому унезалежненню України?
Юрій Шаповал:
У якомусь сенсі, можемо так казати. Я можу навести безліч прикладів, коли він апелював до московських центральних органів і виборював права України в межах тією бутафорської, але все-таки державності, в яку він вірив. 1965 року він вступив у публічний конфлікт на засіданні Політбюро з Михайлом Сусловим , одним із найпотужніших тоді ідеологічних керівників (і дуже близьким до Брежнєва). Тобто, Шелест безумовно формував ідею незалежності України.
Але , з іншого боку, не варто перебільшувати цю його роль, адже у 1990 році у жовтні він написав із лікарні листа до газети “Правда України” під назвою “Я верю в разум народный”, де він казав, що не треба розвалювати Радянський союз. Він писав, що комуністи мають вийти з окопів, гуртуватися, боротися з так званими демократами. Через короткий час, у серпні 1991-го він вітав незалежну Україну.
Сергій Грабовський:
Які уроки можуть бути з діяльності Петра Шелеста для сучасної України?
Юрій Шаповал:
Шелест був комуністом, він ніколи цього не приховував, але основний урок у тому, що Шелест ніколи не втрачав за своїм інтернаціоналізмом патріотичних почуттів. Він розумів Україну саме як Україну, а не Малоросію. Це перший урок.
Друге. Його наступник Володимир Щербицький любив користатися такими словами “московські бояри”, “давайте ми з ними порадимося” і т.д. Для Щербицького ці бояри існували, для Шелеста – ніколи вони не грали ключової ролі.
Можливо, це була певна політична наївність, але він завжди казав, що ми повинні ухвалювати рішення тут самі, в межах Конституції Радянського союзу. І, мені здається, урок Шелеста полягає і в тому, що, скільки б ми не прагнули зліпити докупи те, що звалося Радянським союзом, ми його ніколи не зліпимо. Це не означає, що я закликаю бігти від Москви до Заходу. Думаю, Україна постане як держава за рахунок внутрішніх сил. Урок Шелеста і в цьому. Урок і його власної долі, і політичної діяльності.
Олекса Боярко:
Своєю оцінкою постаті Петра Шелеста ділиться зі слухачами культуролог Вадим Скуратівський:
Шелест – це й досі непрочитана постать у російсько-української історії. У розпалі 1960-х років він працював у напрямі певного економічного самостійництва тогочасної України. По-простому кажучи, за Шелеста тогочасній українській людині жилося матеріально набагато краще, аніж громадянинові російської федерації чи інших республік СРСР. Шелест робив для цього дуже багато, і його безперестанку звинувачували в українському сепаратизмі.
Але як нормальний політичний кар’єрист тієї доби, він намагався, так чи інакше, поряд із своїми українсько-господарськими зусиллями, засвідчити свою лояльність по відношенню до тогочасного Кремля. Восени 1995 року він, по суті, здав так званому Центру, а власне, Луб’янці, молоду українську інтелігенцію національно-демократичного спрямування. Усі ці молоді люди були репресовані в кількості десятків і десятків людей.
Потім відбулася політика 1968 року, так звана “празька весна”, проти якої рішуче виступив Шелест у складі тогочасного радянського керівництва. Він був чи не найбільш крайнім противником тієї “весни”. Це скінчилося її крахом , але коли почалося відповідне похолодання, воно дістало і самого Шелеста. Його політична кар’єра скінчилася. По-своєму, це трагічна постать, яка поєднувала здорові економічні зусилля стосовно свого народу і колоніальну, суто адміністративну чиновницьку залежність, що й знищило позитивну репутацію цього персонажу.
Усе-таки репресії осені 1965 року стали навічною раною в історії українського духу.
Олекса Боярко:
Відчутно скептичніше дивиться на постать Шелеста письменник Степан Колісник:
Шелест навіть у своїх мемуарах пише, як він не раз ставив питання на політбюро, що треба арештувати Дзюбу. Коли ставилося питання, що інтелігенцію треба ставити на місце, - то не тільки Дзюба “горів”, дуже багато “згоріло”. При Шелесті почалися арешти, переслідування, він дав добро, щоб “брали” людей, принаймні, творчу інтелігенцію. Це один із головних його злочинів. Коли в 1964 році з’явилася моя стаття, і йшло засідання політбюро, мене вигнали. Усе робилося для того, щоб закрити рот пресі. Це на совісті Шелеста.
На засідання політбюро запросили майже 300 осіб із преси – редактори, видавці. Шелест піднімає редактора “Літературної України” і каже: “ А Ви там своїм свободолюбством довго будете займатися?”
На другий день преса стала зовсім іншою, стала шовковою. Якщо раніше можна було дозволити якісь критичні виступи в тій же самій “Радянській Україні”, на другий день після того все це пропало, преса стала німою. Після 19 червня 1964 року вся ця “весна”, вся ця “хрущовська відлига” ( при живому ще Хрущові) умерла”.
Олекса Боярко:
Насамкінець політолог Ігор Лосєв акцентує увагу на безперспективності спроб наслідування у сучасних умовах “шелестівського автономізму” :
Петро Шелест був, справді, постаттю трагічною і дуже суперечливою. Символом суперечливості була навіть його книга “Україна наша радянська”.
Шелест хотів, щоб Україна була, хоч і радянською, але і нашою. Цей шлях міг привести його тільки в глухий кутю. Звичайно, з Шелестом пов’язані деякі елементи нашої української відлиги, але арешти і судові процеси над дисидентами відбувалися і за Шелеста. Не зважаючи не певний свій автономізм і намагання зберегти Україну як окремий національно-історичний організм, Шелест був типовим марксистським яструбом, одним із найбільш активних ініціаторів інтервенції радянських військ у Чехословаччину. Усі його намагання зберегти, бодай, деякі елементи української культурної окремішності неминуче мусили призвести до конфлікту з керівництвом Кремля. Так це і сталося.
Сьогодні в нашому політичному житті є деякі духовні наступники Шелеста. Можна назвати того ж Бориса Олійника, із певними обмеженнями можна назвати того ж Олександра Мороза.
Але шлях Шелеста показує, що не можна зберегти Україну, її своєрідність, її національне “я” під російською політичною парасолькою. Усе життя Шелеста наочно довело, що цей шлях може призвести тільки у глухий кут.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні наша програма присвячена урокам так званої “доби Шелеста”, яка тривала в українській історії майже 10 років
Тридцять років тому зі своєї посади був усунутий керівник Компартії України Петро Шелест. Історичну довідку про роки його правління пропонує Віталій Пономарьов:
Обрання Петра Шелеста 2 липня 1963 року першим секретарем ЦК компартії України символізувало відродження українського офіційного автономізму. Розглядаючи хрущовську децентралізацію як відновлення принципів «ленінської національної політики», керівники УРСР домагалися розширення своєї влади та привілеїв. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси республіки перед союзним центром і навіть протистояв русифікації.
Одночасно в Україні відбувалося пожвавлення національного руху, спричинене політичною «відлигою». Зацікавлення українців власною культурою переросло в їхні вимоги надати українській мові державного статусу. Київські інтелектуали започаткували традицію щорічного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Суспільна активність опозиції переросла у протести проти політичних переслідувань, у створення підпільних організацій і видання «Українського вісника». Серед висланих до Узбекистану кримських татар розпочався рух за повернення на Батьківщину. У Галичині виникли ініціативні групи за леґалізацію греко-католицької Церкви. У Москві українські дисиденти стали співзасновниками «Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР».
Попри свої автономістичні амбіції, київські партійні апаратники були не менше московських налякані піднесенням українського руху і долучилися до радянських репресій. У серпні 65-го та у січні 72-го року відбулися масові арешти серед української інтеліґенції, а згодом – гучні судові процеси над незгодними. У липні 68-го року Шелест розпорядився припинити оргнабір серед кримських татар для повернення до Криму. А у серпні він став одним з ініціаторів радянської інтервенції до Чехословаччини, остерігаючись поширення звідти на Україну «контрреволюційних» настроїв.
Проте навіть підкреслено лояльний до Москви автономізм київської номенклатури видався радянському керівництву загрозою цілісності СРСР. 25 травня 72-го року Шелест був усунутий з посади за звинуваченням у проявах націоналізму і надмірній самостійності та переведений до Москви.
Олекса Боярко:
Як можна оцінити з позиції сьогодення діяльність Петра Шелеста? Історика Юрія Шаповала розпитує мій колега Сергій Грабовський:
Сергій Грабовський: Петро Шелест – одна з найсуперечливіших постатей української історії 20 століття. З одного боку – ортодокс, марксист, ленінець. З іншого боку, людина, яку вважали українським, якщо не сепаратистом, то автономістом. Хто ж він був – Петро Шелест?
Юрій Шаповал:
Я б хотів із Вами погодитися, що Шелест є найсуперечливішою постаттю. У нього була дивна кар’єра. За фахом він був людина техніки, людина, яка керувала заводами, і до певної міри, мені здається, він прийшов у політику випадково. Його загітували у 1954 році прийти на партійну роботу. А коли він очолив 1963 року Центральний комітет компартії України, то його лінія в політичному плані була: коливатися разом із лінією партії. Він був одним з тих, кому довіряв свого часу Хрущов, і він же був одним із тих, хто працював на повалення Хрущова. Але для Шелеста Україна залишалася не тільки географічним поняттям, вона не була містком для московської кар’єри. Він ніколи не розглядав себе у московському контексті, хоча він, зрештою, в ньому опинився. І це відрізняло його від тодішніх вождів.
Сергій Грабовський:
Чи можна сказати, що діяльність Петра Шелеста, бодай, певною мірою сприяла подальшому унезалежненню України?
Юрій Шаповал:
У якомусь сенсі, можемо так казати. Я можу навести безліч прикладів, коли він апелював до московських центральних органів і виборював права України в межах тією бутафорської, але все-таки державності, в яку він вірив. 1965 року він вступив у публічний конфлікт на засіданні Політбюро з Михайлом Сусловим , одним із найпотужніших тоді ідеологічних керівників (і дуже близьким до Брежнєва). Тобто, Шелест безумовно формував ідею незалежності України.
Але , з іншого боку, не варто перебільшувати цю його роль, адже у 1990 році у жовтні він написав із лікарні листа до газети “Правда України” під назвою “Я верю в разум народный”, де він казав, що не треба розвалювати Радянський союз. Він писав, що комуністи мають вийти з окопів, гуртуватися, боротися з так званими демократами. Через короткий час, у серпні 1991-го він вітав незалежну Україну.
Сергій Грабовський:
Які уроки можуть бути з діяльності Петра Шелеста для сучасної України?
Юрій Шаповал:
Шелест був комуністом, він ніколи цього не приховував, але основний урок у тому, що Шелест ніколи не втрачав за своїм інтернаціоналізмом патріотичних почуттів. Він розумів Україну саме як Україну, а не Малоросію. Це перший урок.
Друге. Його наступник Володимир Щербицький любив користатися такими словами “московські бояри”, “давайте ми з ними порадимося” і т.д. Для Щербицького ці бояри існували, для Шелеста – ніколи вони не грали ключової ролі.
Можливо, це була певна політична наївність, але він завжди казав, що ми повинні ухвалювати рішення тут самі, в межах Конституції Радянського союзу. І, мені здається, урок Шелеста полягає і в тому, що, скільки б ми не прагнули зліпити докупи те, що звалося Радянським союзом, ми його ніколи не зліпимо. Це не означає, що я закликаю бігти від Москви до Заходу. Думаю, Україна постане як держава за рахунок внутрішніх сил. Урок Шелеста і в цьому. Урок і його власної долі, і політичної діяльності.
Олекса Боярко:
Своєю оцінкою постаті Петра Шелеста ділиться зі слухачами культуролог Вадим Скуратівський:
Шелест – це й досі непрочитана постать у російсько-української історії. У розпалі 1960-х років він працював у напрямі певного економічного самостійництва тогочасної України. По-простому кажучи, за Шелеста тогочасній українській людині жилося матеріально набагато краще, аніж громадянинові російської федерації чи інших республік СРСР. Шелест робив для цього дуже багато, і його безперестанку звинувачували в українському сепаратизмі.
Але як нормальний політичний кар’єрист тієї доби, він намагався, так чи інакше, поряд із своїми українсько-господарськими зусиллями, засвідчити свою лояльність по відношенню до тогочасного Кремля. Восени 1995 року він, по суті, здав так званому Центру, а власне, Луб’янці, молоду українську інтелігенцію національно-демократичного спрямування. Усі ці молоді люди були репресовані в кількості десятків і десятків людей.
Потім відбулася політика 1968 року, так звана “празька весна”, проти якої рішуче виступив Шелест у складі тогочасного радянського керівництва. Він був чи не найбільш крайнім противником тієї “весни”. Це скінчилося її крахом , але коли почалося відповідне похолодання, воно дістало і самого Шелеста. Його політична кар’єра скінчилася. По-своєму, це трагічна постать, яка поєднувала здорові економічні зусилля стосовно свого народу і колоніальну, суто адміністративну чиновницьку залежність, що й знищило позитивну репутацію цього персонажу.
Усе-таки репресії осені 1965 року стали навічною раною в історії українського духу.
Олекса Боярко:
Відчутно скептичніше дивиться на постать Шелеста письменник Степан Колісник:
Шелест навіть у своїх мемуарах пише, як він не раз ставив питання на політбюро, що треба арештувати Дзюбу. Коли ставилося питання, що інтелігенцію треба ставити на місце, - то не тільки Дзюба “горів”, дуже багато “згоріло”. При Шелесті почалися арешти, переслідування, він дав добро, щоб “брали” людей, принаймні, творчу інтелігенцію. Це один із головних його злочинів. Коли в 1964 році з’явилася моя стаття, і йшло засідання політбюро, мене вигнали. Усе робилося для того, щоб закрити рот пресі. Це на совісті Шелеста.
На засідання політбюро запросили майже 300 осіб із преси – редактори, видавці. Шелест піднімає редактора “Літературної України” і каже: “ А Ви там своїм свободолюбством довго будете займатися?”
На другий день преса стала зовсім іншою, стала шовковою. Якщо раніше можна було дозволити якісь критичні виступи в тій же самій “Радянській Україні”, на другий день після того все це пропало, преса стала німою. Після 19 червня 1964 року вся ця “весна”, вся ця “хрущовська відлига” ( при живому ще Хрущові) умерла”.
Олекса Боярко:
Насамкінець політолог Ігор Лосєв акцентує увагу на безперспективності спроб наслідування у сучасних умовах “шелестівського автономізму” :
Петро Шелест був, справді, постаттю трагічною і дуже суперечливою. Символом суперечливості була навіть його книга “Україна наша радянська”.
Шелест хотів, щоб Україна була, хоч і радянською, але і нашою. Цей шлях міг привести його тільки в глухий кутю. Звичайно, з Шелестом пов’язані деякі елементи нашої української відлиги, але арешти і судові процеси над дисидентами відбувалися і за Шелеста. Не зважаючи не певний свій автономізм і намагання зберегти Україну як окремий національно-історичний організм, Шелест був типовим марксистським яструбом, одним із найбільш активних ініціаторів інтервенції радянських військ у Чехословаччину. Усі його намагання зберегти, бодай, деякі елементи української культурної окремішності неминуче мусили призвести до конфлікту з керівництвом Кремля. Так це і сталося.
Сьогодні в нашому політичному житті є деякі духовні наступники Шелеста. Можна назвати того ж Бориса Олійника, із певними обмеженнями можна назвати того ж Олександра Мороза.
Але шлях Шелеста показує, що не можна зберегти Україну, її своєрідність, її національне “я” під російською політичною парасолькою. Усе життя Шелеста наочно довело, що цей шлях може призвести тільки у глухий кут.
