Київ, 4 червня 2003 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди у цей час – ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова”.
Старше покоління українських громадян пригадує, якою популярністю у період між Другою світовою і “холодною” війнами користувалися аргентинські кінофільми. Пристрасні латиноамериканські “мачо” та яскраві красуні під запальні музичні ритми кохалися і страждали, виплескуючи на екрани такі шалені пристрасті, про які населення радянської “однієї шостої Земної кулі” могло лише мріяти. І то мовчки, щоб відповідні органи не звинуватили у ревізіонізмі чи плазуванні перед Заходом.
За тієї історичної доби аргентинське танго уособлювало ковток вільного повітря, відкритого потаємним поривам душ та сердець середньостатистичних радянських громадян – ударників, монтажників-висотників, комсомолок, спортсменок і – взагалі...
Минуло півстоліття – і в Україну, вільну суверенну державу, повернулося аргентинське танго. При цьому у виконанні не аргентинських майстрів “па”, а у хореографічній постановці українського митця. Виконують танго українські ж танцюристи. Про прем’єру першого в Україні мюзиклу «Смак Мохіто» розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Кожне місто має свій музичний символ. Київ – ліричні кобзарські мелодії на кручах Дніпра; Відень – елегантні вальси; Париж неможливо уявити без шансону, а Ліверпуль – без музичної спадщини легендарної четвірки “Beatles”. Аргентинська столиця Буенос-Айрес живе ритмами танго.
Звучить Tango music
За доби глобалізації, можливі будь-які сюрпризи, і поява у Києві хореографічної вистави з аргентинським корінням є дуже симпатичним сюрпризом. Адже українська душа – не менш темпераментна і пристрасна, ніж душа аргентинського народу, і ніяким татарським ордам, польсько-литовським і російським поневолювачам, нацистам і комуністам не вдалося її знищити.
Притаманна українцям романтичність, закоханість в усе прекрасне, природна миролюбність робить їх чудовими глядачами мюзиклу “Смак Мохіто”, - вважає хореограф Сергій Шуліко. Про мюзикл він розповідає наступне.
Сергій Шуліко: “Брати на себе авторство ідеї я не можу, оскільки вона належить одному з найцікавіших хореографів України – Ользі Воробйовій. Вона розповідає, що у неї ідея мюзиклу виникла спонтанно, вона її записала на серветку, сидячи у кав’ярні. Ольга запропонувала мені те, про що я мріяв дуже довго, проживши дев’ять років в Америці і запізнавшись з латиноамериканськими танцювальними ритмами. Ми з Ольгою Воробйовою ризикнули, знайшли однодумців, місце (у клубі «Каррібіан»). У нашому мюзиклі, який носить назву улюбленого аргентинцями коктейлю, зміксовані різні ритми і мелодії латинської Америки; «для смаку» ми додали ще і афро-американські ритми.
Але танго – це те, без чого Латинську Америку уявити неможливо, оскільки танго розкриває душу, традиції, приязні та чуттєвість і людини, і народу. Чому мюзикл? Тому що мені було дуже дивно: чому Москва мюзикли ставлять, а в Україні цього немає. І я дочекався того моменту, коли стало можливим про це говорити».
Так каже Сергій Шуліко. У подальших його планах – постановка мюзиклу за українськими мотивами, де також би звучали і музичні композиції інших слов’янських народів. А отже, радіймо співу і танцю, відкриймо серця одне одному – бо ми того варті!
Павло Вольвач
Де можлива прем’єра? Традиційно - у театрі, в опері чи на фестивалі. Навіть на демонстрації колекцій “от кутюр”, про що якось йшлося у нашій програмі. Але цілком незвичним для подібних дійств є церковне приміщення. Однак саме в одному з київських храмів відбулася прем’єра найдавнішого списку Чудотворної ікони Іржавецької Божої Матері, котра впродовж десятиліть вважалася втраченою назавжди. Що собою являє ця реліквія – розповідає Ірина Перешило.
Ірина Перешило
“Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір-Січ, Взяли з собою Матір Божу, а більш нічого не взяли”.
Це уривок з поеми Тараса Шевченка “Іржавець”. Йдеться у ній про козацьку святиню - чудотворну ікону Божої Матері, яка була у Свято-Покровській Церкві на Січі і вважалася заступницею запорожців, тому що за численними переказами, коли її лик зрошували сльози - козаки знали що насувається небезпека. 1709-го року Січ було зруйновано. Після тривалих митарств, вже 1734 року, невеликий загін запорожців, при котрому була святиня, оселився у селі Іржавці – нині це Ічнянський район Чернігівської області.
Рішенням громади для ікони вирішили збудувати новий храм. Поки тривало будівництво - чудотворний образ сховали у дуплі старої липи. За переказом - коли храм було споруджено, ікона чудесним чином об’явилася - її сяйво вирвалося з розлому дерева. Селяни урочисто внесли запорозьку святиню до нової церкви.
Сталося це шостого червня 1736-го року. Відтоді цей день за православним календарем вважається святом Іржавецької Ікони Божої Матері. До козацької святині - впродовж майже двох століть масово приходили паломники. Вона стала покровителькою багатьох нащадків українських шляхетних родів - Тарнавських, Стороженків, Ревуцьких. Неодноразово бував в Іржавці Тарас Шевченко, котрий на основі почутих переказів і написав свою поему “Іржавець”.
Ікона перебувала у сільській церкві до 1936 року, поки члени сільського гуртка “Безбожник” не спалили її на церковному дворі. Але це лише одна з трьох версій подальшої долі святині. За другою, селянин, який зберігав святиню, побачивши жахи безбожного режиму, заповів, щоби по його смерті ікону поклали в домовину і закопали. Нібито так і зробили. І за третьою версією, чудотворний лик вдалося заховати і зберегти. Лише невідомо кому, де і як. І от недавно до Свято-Покровської Подільської церкви, що у Києві, звернувся парафіянин з проханням прийняти від нього ікону Іржавецької Божої Матері.
Говорить настоятель храму отець Володимир: “ Я думав, що її взагалі немає, такої ікони, тільки десь у витворах людських, за Шевченка вона була, і коли вона з’явилася, список, один із найдавніших списків її у Покровській церкві, то я був дуже вражений, зворушений. І до цього часу я цього чоловіка поминаю за кожною літургією, бо дивну ікону він приніс для нас”.
Попри те, що подарована ікона - це не оригінал, а найдавніший список Чудотворного лику, датований вісімдесятими роками 17 століття, її повернення настоятель Свято-Покровської церкви вважає добрим знаком для України. «З такими святинями душа держави стає захищенішою», - каже отець Володимир.
Павло Вольвач
“Піар-стратегія”, “промоушен”, “розкрутка” – це все атрибути нинішньої доби. Можливо, в якомусь іншому вигляді існували вони й за часів, скажімо, Сервантеса чи Шевченка, не набуваючи, проте, такого визначального значення, як нині.
Втім, як би там не було, Шевченко й без літературних агентів не перестає бути вічним, а відтак – завжди новим. Як і його вічна книга – “Кобзар”, котрий щораз відкривається новими сенсами і вимірами.
Нещодавно у Києві відбулася презентація нового видання “Кобзаря”. Власне, видання не зовсім нове і має прецікаву історію. Цей “Кобзар” побачив світ ще 1927-го року і був ілюстрований художником Петром Носком. Однак, практично весь наклад потрапив під цензурний “ніж”. І лише тепер, в нинішній Україні...
Втім, послухаймо мого колегу Тараса Марусика.
Тарас Марусик
В 20-их роках у Києві діяло видавництво “Сяйво”, яке вперше за радянської доби видало “Повну збірку творів” Тараса Шевченка, а також окремо “Кобзар”. Власне, саме з цього видання “Сяйво” розпочало свою діяльність. Говорить голова Київської організації Національної спілки письменників України Леонід Череватенко: «Історія цього видання, вона справді майже фантастична, 27-го року вперше воно з»явилося у видавництві «Сяйво», це приватне видавництво.., Павла Коменданта. До цього кола людей, яких він видавав, належали такі видатні київські письменники, як Підмогильник, як Євген Плужник. До речі, мені казали старі кияни, що він розпочав діяльність цього видавництва з цієї акції, він взяв і перевидав Кобзаря, ще дореволюційного і розіслав як кажуть... певним адресатам».
Наклад “Кобзаря” становив 50 тисяч примірників. Таким чином видавець нагромадив первісний капітал, який йому дозволив працювати впродовж 4-5 років.
Проте після війни примірники цього видання з ілюстраціями Петра Носка розшукати було майже неможливо. Чудом уцілів, як каже донька митця Тетяна Носко-Оборонів, один примірник: “Вже у 85 році я вирішила відшукати повну збірку творів поезії Кобзаря з ілюстраціями мого батька. Я подала прохання до всіх газет, до преси, так де тільки була українська стопа. Я телефонувала також до радіостанції “Свобода”, і нарешті відгукнулася бібліотека С.Петлюри в Парижі, і.. “Кобзар”, який був знищений у 27-му році сьогодні видали!”
Пані Тетяна народилася в Києві. Мешкала по вулиці Володимирській навпроти Золотоворітського скверу. Але в 1942 році німецькі окупанти забрали її, разом з іншими молодими українцями, на роботи в Німеччину. А батько залишився в окупованому Києві.
Директор Центрального державного архіву громадських об’єднань України Володимир Лозицький гортав справу Петра Носка за 1944 рік. Серед іншого, слідчий запитував його і про доньку.
Володимир Лозицький: «Там так звучало запитання: «Коли в останній раз Ви бачили Вашу доньку, і де вона зараз знаходиться?» І Петро Васильович відповідав: «Я доньку не бачив уже з початку війни, десь з 41 року, а де вона зараз знаходиться, я не знаю». Але не дивлячись на це, Петро Васильович був ув’язнений і відсидів у Лук’янівській в’язниці у Києві, потім десь у 1946-му році був звільнений, але не був реабілітований. Тоді було таке стандартне звинувачення « у шпигунстві на користь німецької розвідки»
Петра Носка реабілітують посмертно в 1999 році. Але тільки сьогодні реабілітують його ілюстрації до “Кобзаря”, перевиданого з великої любови до нього його доньки і завдяки заокеанським меценатам.
Павло Вольвач
Від часів давно минулих перейдімо до сьогодення. Принагідно зазначивши, що поетична нота, з більшою чи меншою силою, а все ж звучить і над нинішніми пінявими хвилями бурхливого ринкового моря.
Сьогодні один з тих, хто видобуває ту поетичну ноту, є гостем нашої студії. Знайомтесь – Роман Скиба. Має 33 роки, Львівський «універ» за плечима, а ще стос поетичних книжок, серед яких «Осінь на місяці, або усміх дракона, «Хвороба росту», «Одісея-2000», та інші.
Сам же Скиба визначає власний статус доволі просто – поет в законі, тобто - вільний митець і вільний продюсер, «людина, що живе в телефонній буді» і, зрештою, вже є частиною львівського краєвиду, як кнайпа на площі Ринок чи дерево на Погулянці. Втім, останнім часом Скибина «телефонна буда», схоже, зависла у вільному польоті, десь між столичних Пушкінської та Прорізної і за тим же містом Лева...
Роман Скиба: «Цієї весни я все-таки трошки зрадив столиці в і поїхав до Львова завершувати один із додаткових проектів програми «Культреванш: штрихи і пунктири». Ну, враження від Львова: думаю, його треба заново завойовувати, принаймні, досягти тих самих рівнів, які були на часи проведення мого фестивалю..».
Павло Вольвач: « Романе, ну, я не знаю, відчував ти себе у Львові першим поетом чи ні, хоча напевно-таки відчував. Кожен поет думає, що він перший, але знаю, що Скиба – це купа всіляких проектів, програм, фестів, за один ти вже обмовився».
Роман Скиба: «Артасамблея «Абзац», власне – вже п”ята завершальна – це друга частина тої ж таки програми “Культреванш”, але частина її основної лінії».
Павло Вольвач: «А чи вистачає часу на вірші, пишеш?»
Роман Скиба: «Як коли. Але якось воно або є все, або немає нічого».
Павло Вольвач: «Тим більше, що тобі багато і не треба, що тобі? “Людині, яка живе в телефонній буді” - це вже за тобою закріпилося, хоч, напевно, тобі від цього самому хочеться втекти і бить канделябром по голові тих, хто про це згадує. Отже, вірш від Скиби.»
Роман Скиба
Стали вітри вихристими, Сходять собаки злістю. П»єш. А хлопчак розхристаний мчить до корчми із вістю. Все ти спустив до таляра, Речі позбавив значень. Дядечку! Пане-маляре! Ваша ікона плаче...
Павло Вольвач
Ну що ж, бувайте здорові. Радійте життю, любіть вірші і пильнуйте себе. А талярів щоб кожному було рівно стільки, скільки йому потрібно. Це був радіожурнал «Віта Нова», його підготували і провели я, Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко.
Говорить радіо «Свобода».
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди у цей час – ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова”.
Старше покоління українських громадян пригадує, якою популярністю у період між Другою світовою і “холодною” війнами користувалися аргентинські кінофільми. Пристрасні латиноамериканські “мачо” та яскраві красуні під запальні музичні ритми кохалися і страждали, виплескуючи на екрани такі шалені пристрасті, про які населення радянської “однієї шостої Земної кулі” могло лише мріяти. І то мовчки, щоб відповідні органи не звинуватили у ревізіонізмі чи плазуванні перед Заходом.
За тієї історичної доби аргентинське танго уособлювало ковток вільного повітря, відкритого потаємним поривам душ та сердець середньостатистичних радянських громадян – ударників, монтажників-висотників, комсомолок, спортсменок і – взагалі...
Минуло півстоліття – і в Україну, вільну суверенну державу, повернулося аргентинське танго. При цьому у виконанні не аргентинських майстрів “па”, а у хореографічній постановці українського митця. Виконують танго українські ж танцюристи. Про прем’єру першого в Україні мюзиклу «Смак Мохіто» розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Кожне місто має свій музичний символ. Київ – ліричні кобзарські мелодії на кручах Дніпра; Відень – елегантні вальси; Париж неможливо уявити без шансону, а Ліверпуль – без музичної спадщини легендарної четвірки “Beatles”. Аргентинська столиця Буенос-Айрес живе ритмами танго.
Звучить Tango music
За доби глобалізації, можливі будь-які сюрпризи, і поява у Києві хореографічної вистави з аргентинським корінням є дуже симпатичним сюрпризом. Адже українська душа – не менш темпераментна і пристрасна, ніж душа аргентинського народу, і ніяким татарським ордам, польсько-литовським і російським поневолювачам, нацистам і комуністам не вдалося її знищити.
Притаманна українцям романтичність, закоханість в усе прекрасне, природна миролюбність робить їх чудовими глядачами мюзиклу “Смак Мохіто”, - вважає хореограф Сергій Шуліко. Про мюзикл він розповідає наступне.
Сергій Шуліко: “Брати на себе авторство ідеї я не можу, оскільки вона належить одному з найцікавіших хореографів України – Ользі Воробйовій. Вона розповідає, що у неї ідея мюзиклу виникла спонтанно, вона її записала на серветку, сидячи у кав’ярні. Ольга запропонувала мені те, про що я мріяв дуже довго, проживши дев’ять років в Америці і запізнавшись з латиноамериканськими танцювальними ритмами. Ми з Ольгою Воробйовою ризикнули, знайшли однодумців, місце (у клубі «Каррібіан»). У нашому мюзиклі, який носить назву улюбленого аргентинцями коктейлю, зміксовані різні ритми і мелодії латинської Америки; «для смаку» ми додали ще і афро-американські ритми.
Але танго – це те, без чого Латинську Америку уявити неможливо, оскільки танго розкриває душу, традиції, приязні та чуттєвість і людини, і народу. Чому мюзикл? Тому що мені було дуже дивно: чому Москва мюзикли ставлять, а в Україні цього немає. І я дочекався того моменту, коли стало можливим про це говорити».
Так каже Сергій Шуліко. У подальших його планах – постановка мюзиклу за українськими мотивами, де також би звучали і музичні композиції інших слов’янських народів. А отже, радіймо співу і танцю, відкриймо серця одне одному – бо ми того варті!
Павло Вольвач
Де можлива прем’єра? Традиційно - у театрі, в опері чи на фестивалі. Навіть на демонстрації колекцій “от кутюр”, про що якось йшлося у нашій програмі. Але цілком незвичним для подібних дійств є церковне приміщення. Однак саме в одному з київських храмів відбулася прем’єра найдавнішого списку Чудотворної ікони Іржавецької Божої Матері, котра впродовж десятиліть вважалася втраченою назавжди. Що собою являє ця реліквія – розповідає Ірина Перешило.
Ірина Перешило
“Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір-Січ, Взяли з собою Матір Божу, а більш нічого не взяли”.
Це уривок з поеми Тараса Шевченка “Іржавець”. Йдеться у ній про козацьку святиню - чудотворну ікону Божої Матері, яка була у Свято-Покровській Церкві на Січі і вважалася заступницею запорожців, тому що за численними переказами, коли її лик зрошували сльози - козаки знали що насувається небезпека. 1709-го року Січ було зруйновано. Після тривалих митарств, вже 1734 року, невеликий загін запорожців, при котрому була святиня, оселився у селі Іржавці – нині це Ічнянський район Чернігівської області.
Рішенням громади для ікони вирішили збудувати новий храм. Поки тривало будівництво - чудотворний образ сховали у дуплі старої липи. За переказом - коли храм було споруджено, ікона чудесним чином об’явилася - її сяйво вирвалося з розлому дерева. Селяни урочисто внесли запорозьку святиню до нової церкви.
Сталося це шостого червня 1736-го року. Відтоді цей день за православним календарем вважається святом Іржавецької Ікони Божої Матері. До козацької святині - впродовж майже двох століть масово приходили паломники. Вона стала покровителькою багатьох нащадків українських шляхетних родів - Тарнавських, Стороженків, Ревуцьких. Неодноразово бував в Іржавці Тарас Шевченко, котрий на основі почутих переказів і написав свою поему “Іржавець”.
Ікона перебувала у сільській церкві до 1936 року, поки члени сільського гуртка “Безбожник” не спалили її на церковному дворі. Але це лише одна з трьох версій подальшої долі святині. За другою, селянин, який зберігав святиню, побачивши жахи безбожного режиму, заповів, щоби по його смерті ікону поклали в домовину і закопали. Нібито так і зробили. І за третьою версією, чудотворний лик вдалося заховати і зберегти. Лише невідомо кому, де і як. І от недавно до Свято-Покровської Подільської церкви, що у Києві, звернувся парафіянин з проханням прийняти від нього ікону Іржавецької Божої Матері.
Говорить настоятель храму отець Володимир: “ Я думав, що її взагалі немає, такої ікони, тільки десь у витворах людських, за Шевченка вона була, і коли вона з’явилася, список, один із найдавніших списків її у Покровській церкві, то я був дуже вражений, зворушений. І до цього часу я цього чоловіка поминаю за кожною літургією, бо дивну ікону він приніс для нас”.
Попри те, що подарована ікона - це не оригінал, а найдавніший список Чудотворного лику, датований вісімдесятими роками 17 століття, її повернення настоятель Свято-Покровської церкви вважає добрим знаком для України. «З такими святинями душа держави стає захищенішою», - каже отець Володимир.
Павло Вольвач
“Піар-стратегія”, “промоушен”, “розкрутка” – це все атрибути нинішньої доби. Можливо, в якомусь іншому вигляді існували вони й за часів, скажімо, Сервантеса чи Шевченка, не набуваючи, проте, такого визначального значення, як нині.
Втім, як би там не було, Шевченко й без літературних агентів не перестає бути вічним, а відтак – завжди новим. Як і його вічна книга – “Кобзар”, котрий щораз відкривається новими сенсами і вимірами.
Нещодавно у Києві відбулася презентація нового видання “Кобзаря”. Власне, видання не зовсім нове і має прецікаву історію. Цей “Кобзар” побачив світ ще 1927-го року і був ілюстрований художником Петром Носком. Однак, практично весь наклад потрапив під цензурний “ніж”. І лише тепер, в нинішній Україні...
Втім, послухаймо мого колегу Тараса Марусика.
Тарас Марусик
В 20-их роках у Києві діяло видавництво “Сяйво”, яке вперше за радянської доби видало “Повну збірку творів” Тараса Шевченка, а також окремо “Кобзар”. Власне, саме з цього видання “Сяйво” розпочало свою діяльність. Говорить голова Київської організації Національної спілки письменників України Леонід Череватенко: «Історія цього видання, вона справді майже фантастична, 27-го року вперше воно з»явилося у видавництві «Сяйво», це приватне видавництво.., Павла Коменданта. До цього кола людей, яких він видавав, належали такі видатні київські письменники, як Підмогильник, як Євген Плужник. До речі, мені казали старі кияни, що він розпочав діяльність цього видавництва з цієї акції, він взяв і перевидав Кобзаря, ще дореволюційного і розіслав як кажуть... певним адресатам».
Наклад “Кобзаря” становив 50 тисяч примірників. Таким чином видавець нагромадив первісний капітал, який йому дозволив працювати впродовж 4-5 років.
Проте після війни примірники цього видання з ілюстраціями Петра Носка розшукати було майже неможливо. Чудом уцілів, як каже донька митця Тетяна Носко-Оборонів, один примірник: “Вже у 85 році я вирішила відшукати повну збірку творів поезії Кобзаря з ілюстраціями мого батька. Я подала прохання до всіх газет, до преси, так де тільки була українська стопа. Я телефонувала також до радіостанції “Свобода”, і нарешті відгукнулася бібліотека С.Петлюри в Парижі, і.. “Кобзар”, який був знищений у 27-му році сьогодні видали!”
Пані Тетяна народилася в Києві. Мешкала по вулиці Володимирській навпроти Золотоворітського скверу. Але в 1942 році німецькі окупанти забрали її, разом з іншими молодими українцями, на роботи в Німеччину. А батько залишився в окупованому Києві.
Директор Центрального державного архіву громадських об’єднань України Володимир Лозицький гортав справу Петра Носка за 1944 рік. Серед іншого, слідчий запитував його і про доньку.
Володимир Лозицький: «Там так звучало запитання: «Коли в останній раз Ви бачили Вашу доньку, і де вона зараз знаходиться?» І Петро Васильович відповідав: «Я доньку не бачив уже з початку війни, десь з 41 року, а де вона зараз знаходиться, я не знаю». Але не дивлячись на це, Петро Васильович був ув’язнений і відсидів у Лук’янівській в’язниці у Києві, потім десь у 1946-му році був звільнений, але не був реабілітований. Тоді було таке стандартне звинувачення « у шпигунстві на користь німецької розвідки»
Петра Носка реабілітують посмертно в 1999 році. Але тільки сьогодні реабілітують його ілюстрації до “Кобзаря”, перевиданого з великої любови до нього його доньки і завдяки заокеанським меценатам.
Павло Вольвач
Від часів давно минулих перейдімо до сьогодення. Принагідно зазначивши, що поетична нота, з більшою чи меншою силою, а все ж звучить і над нинішніми пінявими хвилями бурхливого ринкового моря.
Сьогодні один з тих, хто видобуває ту поетичну ноту, є гостем нашої студії. Знайомтесь – Роман Скиба. Має 33 роки, Львівський «універ» за плечима, а ще стос поетичних книжок, серед яких «Осінь на місяці, або усміх дракона, «Хвороба росту», «Одісея-2000», та інші.
Сам же Скиба визначає власний статус доволі просто – поет в законі, тобто - вільний митець і вільний продюсер, «людина, що живе в телефонній буді» і, зрештою, вже є частиною львівського краєвиду, як кнайпа на площі Ринок чи дерево на Погулянці. Втім, останнім часом Скибина «телефонна буда», схоже, зависла у вільному польоті, десь між столичних Пушкінської та Прорізної і за тим же містом Лева...
Роман Скиба: «Цієї весни я все-таки трошки зрадив столиці в і поїхав до Львова завершувати один із додаткових проектів програми «Культреванш: штрихи і пунктири». Ну, враження від Львова: думаю, його треба заново завойовувати, принаймні, досягти тих самих рівнів, які були на часи проведення мого фестивалю..».
Павло Вольвач: « Романе, ну, я не знаю, відчував ти себе у Львові першим поетом чи ні, хоча напевно-таки відчував. Кожен поет думає, що він перший, але знаю, що Скиба – це купа всіляких проектів, програм, фестів, за один ти вже обмовився».
Роман Скиба: «Артасамблея «Абзац», власне – вже п”ята завершальна – це друга частина тої ж таки програми “Культреванш”, але частина її основної лінії».
Павло Вольвач: «А чи вистачає часу на вірші, пишеш?»
Роман Скиба: «Як коли. Але якось воно або є все, або немає нічого».
Павло Вольвач: «Тим більше, що тобі багато і не треба, що тобі? “Людині, яка живе в телефонній буді” - це вже за тобою закріпилося, хоч, напевно, тобі від цього самому хочеться втекти і бить канделябром по голові тих, хто про це згадує. Отже, вірш від Скиби.»
Роман Скиба
Стали вітри вихристими, Сходять собаки злістю. П»єш. А хлопчак розхристаний мчить до корчми із вістю. Все ти спустив до таляра, Речі позбавив значень. Дядечку! Пане-маляре! Ваша ікона плаче...
Павло Вольвач
Ну що ж, бувайте здорові. Радійте життю, любіть вірші і пильнуйте себе. А талярів щоб кожному було рівно стільки, скільки йому потрібно. Це був радіожурнал «Віта Нова», його підготували і провели я, Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко.
Говорить радіо «Свобода».
